Слухати

Історичні пам’ятки Львова як інтелектуальна нафта — Андрій Павлишин

15 вересня 2017 - 14:23 138
Facebook Twitter Google+
«Львів’яни хочуть, щоб усе було як за Совєтів, але з мовою і церквою», — журналіст і громадський діяч Андрій Павлишин про улюблене місто і його історичну пам’ять

Гість ефіру — український громадський діяч, журналіст, історик, перекладач Андрій Павлишин.

Лариса Денисенко: Як змінюється Львів, якщо говорити про людей, про ідеї, якщо брати XX та XXI століття або навіть 2007 і 2017 рік?

Андрій Павлишин: Ви задали такі широкі рамки розмови, що можна написати книжку на 1500 сторінок, говорити кілька діб поспіль і не зачепити й одного відсотка тої проблематики, яку варто було б зачепити. Почну з того, що ті, хто чимось цікавиться, читають і споживають якийсь інтелектуальний продукт, знають переважно міфічний Львів, образ Львова, витворений літераторами, журналістами, піар-менеджерами. Це непогано. Люди повинні жити трошки казками, мріями, прагнути чогось кращого, уявляти якийсь ідеал.

Міф Львова розвивається в позитивному напрямку. Це міф відкритого міста, міста, приязного до різних культур, міста, яке радо дарує свої скарби іншим, а скарби тут незвичайні.

Історія залишила нам багато цікавих каменів і прив’язаних до них історій, казок, анекдотів, ми маємо гарно розташоване місто, місто з безліччю зелені, з парками, зеленими зонами, що не так часто зустрічається у містах України, тобто загалом місто непогано розвивається, але треба усвідомити, що сучасний Львів народився в 20-х роках XX століття, коли Ігнатій Дрекслер уклав урбаністичний проект, за яким передмістя були об’єднані з містом і почали розвиватися як єдине ціле в рамках кільцевої дороги.

Серйозні корективи в цей проект внесли Совєти після війни, коли почали створювати тут великі виробничі зони. Тепер це виглядає дуже смішно: є історичний центр з середмістям, пасмо промислової забудови, а зовні є житлові квартали, в яких мешкають ті, хто теоретично мали б працювати на тих промислових виробництвах, але зараз виживають завдяки торгівлі, туризму, IT і всіляким іншим заняттям, які безпосередньо не пов’язані з куванням молотом чи різанням металорізаком.

Кожне місто — це не тільки камені та його урбаністичний проект, це і люди, а вони після Другої світової війни майже повністю були замінені. Це люди, глибоко вражені травмою і Другої світової війни, і совєтизму. Потім трансформації. Кількаразова інституційна травма сильно гнітить цих людей. Їх треба звільняти, психологічно корегувати з допомогою свят, фестивалів, культури, мистецтва, з допомогою радості, а з іншого боку, шляхом пропрацьовування пам’яті, серйозної розмови про цю травму.

Наше місто доволі еклектичне, у ньому поступово відходить генерація тих, хто ввійшли в своєрідну мушлю, коробочку і відкинули совєтизм, але схитнули маятник в крайність замкненості, ксенофобії. Зараз стало домінантним покоління, сформоване в часи незалежної України, яке інакше бачить це місто як місто, відкрите світові, але виникають і нові урбаністичні проблеми, про які зараз мало говорять, які мало бачать. Я їхав сюди і продирався крізь жахливі корки. На Сихові (це район, де я мешкаю), живе близько чверті населення міста. Там оскаженіло будують ці людські мурашники. Для них не будують жодної інфраструктури. Єдиний елемент інфраструктури, якого там не бракує, — це церкви.

Уже скоро катастрофічно забракне дитячих садочків, шкіл. Про ці проблеми не говорять, бо є багато інших проблем. Є штучно створена проблема сміття, є проблема з тим, що багато хто не сприймає туристичної парадигми розвитку Львова, їм хотілося б замкнутися, щоб все було, як за Совєтів, тільки по-українському, щоб дозволяли ходити в церкву і розмовляти по-українському.

Місто має проблеми, ми їх бачимо, ми їх будемо вирішувати. Я маю дуже велику надію на наступне покоління.

Лариса Денисенко: Якщо говорити про освіту, чи потребує громада освітніх центрів? Чи є вони?

Андрій Павлишин: На Сихові є школи мистецтв для дітей. Вони не впадають у вічі, тому що архітектурно вони нічим не відрізняються від дитячих садочків і шкіл. Освітній процес на рівні школи, позашкільних установ триває. Там є багато цікавих спортивних секцій. Міська влада 15 років тому започаткувала ініціативу возити дітей з Сихова та інших районів в центр, тому що виросло покоління 20-річних людей, які прожили все життя на цих околицях і ніколи не бували в центрі. Тоді вони зобов’язали школи возити екскурсії.

Перший крок зроблено: молодь користується наявним потенціалом. Але не варто змішувати різні рівні культурної інфраструктури. Одна річ — це масовий споживач навіть класичної музики, інша річ — неоціненний скарб — бібліотеки, архіви та інші сховища національної пам’яті. Інтелігенти не розуміють ваги всього потенціалу, створеного різними націями, це все наше, ми господарі всього цього. Такий скарб дістався нам, львів’янам. Ми повинні утримувати його та інкорпорувати до своєї національної традиції. Це наша інтелектуальна нафта, яку ми мусимо і повинні використовувати.

Я радий, що розвивається серединний кластер, бо є масова культура, яка сама себе покаже, їй не треба зв’язувати руки, є дуже висока культура, якій треба концентровано допомагати на рівні національного бюджету, а є серединний кластер, тобто фестивалі класичної музики, фестивалі сучасної серйозної музики, органна музика, серйозний авангардний театр, перформансні проекти, це проекти, скеровані на доволі широку публіку, але участь в них потребує певної підготовки, освіти.

Я відношу і Форум видавців, і літературний фестиваль до серединного кластеру. До нас приїжджають серйозні автори, ми намагаємось ставити серйозні соціальні проблеми.

Щодо освіти, то тут ми маємо певну катастрофу. У Львові тільки один заклад відповідає європейському стандартові освіти. Це УКУ.

Кирило Лукеренко: Чи не здається вам, що Львів стає містом однієї мови, однієї культури, однієї релігії? Як в цьому місті зараз відбувається протиборство або спільна дія між глобальною залученістю і бажанням заховатися в собі?

Андрій Павлишин: Ви зачепили дуже важку і глобальну проблему, яку треба буде довго дискутувати.

Частина львів’ян налаштовані вороже до туристів. Політики використовують це у своїх передвиборчих програмах. Поки ніхто не переміг, але не виключено, що коли-небудь переможе який-небудь ксенофоб на виборах у Львові і розверне корабель в інший бік: «Геть звідси чужих! Львів — місто для львів’ян, до побачення». Є певна частина львів’ян, які сповідують цю парадигму. Це постсовєтський досвід травми. Ці люди бідні, вони не можуть конкурувати, тому вони воліють сховатися. Я вважаю, що ми повинні бути сильними, розвинутими і приваблювати до себе всіх, кого це місто цікавить, хто готовий працювати для його розвитку.

Повну версію розмови слухайте у доданому звуковому файлі.

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.