Слухати

Мирослав Маринович про атоми без молекул: чому українці не об’єднуються?

15 вересня 2017 - 17:48 515
Facebook Twitter Google+
Два Майдани були прикладами солідарної дії і абсолютної взаємної довіри. Однак ті самі люди потім не змогли діяти спільно і залишитись об’єднаною силою, вважає Мирослав Маринович

Гість ефіру — український правозахисник віце-ректор УКУ, почесний громадянин Львова Мирослав Маринович.

Кирило Лукеренко: Ви були у Львові у 70-х роках. На ваших очах відбувалася трансформація цього міста. Ви були тут студентом, зараз щодня спілкуєтесь зі студентами. Чим був для вас Львів 70-х років?

Мирослав Маринович: Передусім Львів приваблює своєю чарівністю. Тут у кожній стіні історичних будинків захована якась моя юнацька мрія. Я був молодий, студент. Молодість спрацьовує у будь-яких умовах. Якщо говорити про більш громадсько-політичні моменти, я пригадую, що свідомо обирав технічну спеціальність, напівпровідникові прилади, оскільки електрони рухаються не тому, що так наказує партія, а тому що так наказують закони фізики. Там вплив ідеології відчувався найменший, була специфічна свобода від того.

Лариса Денисенко: Які зараз стоять виклики перед молоддю в сенсі свободи?

Мирослав Маринович: Якщо порівнювати студентів тоді і тепер, то тепер свобода вже всередині людей, вони живуть свободою, а не відчувають її, тому що вона вже засвоєна. Це не молодь початку 90-х років, коли свобода була в їхніх руках як щось таке, що впало їм в руки, але вони ще не знають, що з нею робити. Зараз молодь інша.

А тоді молодь була затиснута, у внутрішній еміграції. Багато людей воліло не висловлювати своїх думок. Гуртожиток був переповнений стукачами, інформаторами. Мої проблеми з КДБ почалися з того, що один з моїх колег продав мене КДБ. Це був час, коли люди не виявляли свої думки або виявляли у специфічний спосіб. Це здебільшого були побутові незадоволення.

Лариса Денисенко: Чи позначається це блокування думок на прийдешньому поколінні?

Мирослав Маринович: Це позначається, без сумніву, тому що обирається модель виживання через пристосування. Тоді батьки вчать дітей бути мудрішими, не висовуватися. Це працювало.

Кирило Лукеренко: Свобода успадкована і свобода усвідомлено здобута — між ними є різниця?

Мирослав Маринович: Я боюся давати узагальнюючі висновки, але я дещо помічаю. Нинішня свобода молодих людей співіснує з дуже виразним егоїзмом, може, навіть неусвідомленим. Якщо я хочу іти вперед, я йду вперед, не реагуючи, чи зачіпаю когось. Студентство України видається мені таким. Вони зробили перший крок до усвідомлення своєї гідності, але з другим кроком, що ця гідність означає пошанування гідності іншого, ще є проблеми.

Якщо говорити про 90-і роки, то було невміння користуватися цією свободою. Я пригадую, як писав листи до покоління Олександра Кривенка, тому що в їхніх публікаціях я бачив, як зашкалює їхнє прагнення бути вільними, тобто переступати через табу. Деякі табу добре було ламати, а деякі ні, деякі є загальновизнаними.

Лариса Денисенко: Нещодавно пан Ярослав Грицак написав свій достатньо критичний допис стосовно покоління 30+ про те, що не навчилися брати політичну, громадську відповідальність. Як ви це сприймаєте? Лицем покоління він визначив Сергія Лещенка.

Мирослав Маринович: Серед молодших поколінь я також відчуває брак відповідальності. Можливо, це йде від якоїсь іншої нашої риси, невміння бути в солідарності. Якщо ви дієте самотою, то ви можете успішно зробити свій власний проект, але ви ніколи не зробите велику дію для всієї країни. Ви розумієте, що ви не відповідальні за країну, тому що ви не відчуваєте своєї спроможності виконати це велике завдання. Я бачу, що покоління між 30 і 40 роками дуже успішне у своєму особистому прогресі, але виявляє тотальне невміння бути в солідарності. Мене це завжди вражає. Люди, які пережили дві революції, де солідарність була основою дії, розходяться.

Нехай суспільство, влада вас побачать, що ви є сила, а не розпорошені одиниці.

Кирило Лукеренко: Що має склеювати ці одиниці?

Мирослав Маринович: Це питання. Якби я мав відповідь…

Лариса Денисенко: Мені здається, що однією з причин індивідуальної поведінки є сп’яніння свободою. Моє покоління погано сприймає колективізацію. Щоб перейти на інший рівень, потрібно перестрибнути, змінити це у свідомості. Як це можна зробити?

Мирослав Маринович: Передусім потрібно працювати над відновленням довіри між людьми. Отут корінь проблеми.

Майдан — символ найбільшої довіри. Кияни віддавали ключі від помешкань невідомим людям. А потім ми потрапляємо в атомарну ситуацію, коли немає молекул, є тільки атоми.

Бракує також віри в те, що ваші колективні зусилля може щось змінити.

Зневіра сидить страшенно глибоко в нас.

Це люди, які двічі мали Майдан, яким Бог показав, що разом ви непереможні, разом ви можете досягти небачених висот.

Кирило Лукеренко: Звідки взялася ваша ідея свободи?

Мирослав Маринович: Я не думаю, що мене приваблювала ідея свободи як така. Первинним порухом була огида від брехні, яка мене оточувала звідусіль. Я пам’ятаю ці свої почуття. Прагнення свободи прийшло пізніше. Перед цим було неприйняття брехні, морального переступу, коли тебе зраджують, коли ти бачиш, як легко можна зрадити. Ці речі створювали враження небажання жити в цій державі. Тоді вже прийшло прагнення обстоювати свою правду, свій невеличкий світ. Я приїхав до Києва, мені відкрився світ таких, як я. Тоді я увійшов в дисидентство, а пізніше прийшла ідея свободи. Спершу було неприйняття радянської дійсності.

Навіть в таборах я зауважував, що люди були дуже різні, їх об’єднувало лише неприйняття реалій Радянського Союзу.

Кирило Лукеренко: Як відчувається свобода в місцях позбавлення свободи, не за кримінальний злочин, а за ідею?

Мирослав Маринович: Це особливе, дивне почуття. Я можу сказати, що найбільше я насолоджувався свободою в камері-одиночці впродовж кількох місяців. Я мав з собою онтологію філософії. Це було відчуття, що є Бог, я і маленька кулька під назвою Земля. Це відчуття тотальної свободи.

Лариса Денисенко: Наскільки багато було жінок у дисидентських рухах? Наскільки вони звучали?

Мирослав Маринович: Немислимо уявити собі дисидентський рух без жінок. Чоловіки частіше потрапляли у табори, але не тому що вони були єдиними героями. КДБ прекрасно розумів, що Аллу Горську нічим не зламаєш, її треба було просто убити, що вони і зробили. А візьміть ешелон жінок-помічниць, які брали на себе «чорну» роботу, не претендуючи на славу. Я дуже ціную участь жінок. Це була опора для багатьох дисидентів.

Лариса Денисенко: Чи привносили жінки ідеї, які підхоплювали всі?

Мирослав Маринович: Я знаю, що голос Надійки Світличної, коли вона повернулася з табору, був дуже потужний, вона задавала тон, відкривала перед нами міру протестності, вона зважувалася на такі речі, на які ми, не маючи табірного досвіду, боялися зважувати. Оксана Яківна Мешко була надзвичайно сильною духом людиною, це була «залізна леді» тогочасного Києва. Михайлина Коцюбинська була борцем духу, вона давала нам приклад «прямостояння», вона могла дати людині урок, який та запам’ятала на все життя.

Повну версію розмови слухайте у доданому звуковому файлі.

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.