Слухати

Ніхто не здав нас "ополченцям ДНР" - неймовірний порятунок поранених бійців "Донбасу"

10 жовтня 2014 - 15:57 1013
Facebook Twitter Google+
Неймовірна історія про двох поранених українських добровольців, котрих упродовж трьох тижнів рятували від ДНР-івців місцеві мешканці

Їх - годували, лікували, принесли цивільний одяг і допомогли перейти лінію фронту. Про обставини цього суворого випробування розповідає один з бійців - Тарас Костанчук, командир штурмової групи батальйону «Донбас». Інтерв’ю у студії «Громадського радіо» записав журналіст Дмитро Тузов.  

Спочатку був бій в одному з міст Донбасу, в результаті якого пана Костанчука та ще одного бійця було поранено. Обидва добровольці опинились в оточенні. «З нами спілкувались, щонайменше, шестеро людей» — згадує Костанчук. «Але нікому з них навіть не прийшла ідея здати нас «ополченцям ДНР». Хоча озброєні бойовики ходили по під»їзду, стукали в двері і питали, чи не переховуються десь українські солдати».

Дмитро Тузов: Обставини склалися таким чином, що я вже зараз можу називати Тараса Костанчука і навіть називати його позивний (Бішут) – він командир штурмової групи батальйону «Донбас». Справа в тому, що Тараса було поранено в одному з боїв, і з ним сталася просто дивовижна історія. Тарас Костанчук потрапив на чужій території в оточення і це фактично історія про те, як нашим бійцям допомагало місцеве населення. І як двоє поранених бійців батальйону «Донбас» змогли вийти до своїх і повернутись в стрій. Тарасе, що сталося?

Тарас Костанчук: Доброго вечора всім. Ну історія цікава саме тим, як вона розвивалась. Поранення було тривіальним. Просто при відході після однієї з бойових операцій, куля потрапила в голову, шолом зберіг мені життя – фактично знівелював ударну силу кулі. Куля мене не вдарила. Я втратив свідомість, на деякий час був знепритомнів, але потім прийшов до тями і міг пересуватись, проте кров йшла і все інше. Був зі мною ще один боєць з наскрізним пораненням в ногу. Куля пройшла через кістку, але, на щастя, вийшла з іншого боку і тому теж не стало фатальним це поранення.

Ми не могли рухатись, відстали від своєї групи і фактично залишились в оточенні. Нам вдалось, підтримуючи один одного, зайти в один із будинків цього містечка. І там ми знайшли притулок в жінки похилого віку, яка переховуючись від шуму, бомбардування, пострілів – просто сиділа в ванній кімнаті. Ми зайшли до неї в квартиру, яка абсолютно чудом була відкрита. Все тому, що її онуки, які нещодавно її провідували, забули зачинити двері. Ми, не виламуючи нічого, просто зайшли в середину. Думали спочатку, що там нікого немає.

Я перев’язав товаришу ногу, наскільки зміг, перев’язав собі голову. І тут почув тихий голос: «Хто тут?». Виявилося, це старенька жінка вийшла з ванної кімнати і питала, тому що були сутінки і було погано видно.

Дмитро Тузов: Вона не перелякалась, побачивши вас?

Тарас Костанчук: Я не знаю, її голос був абсолютно спокійний. Вона так спитала «хто тут?». Я сказав «бабуся, не бійтесь. Ми просто ранені солдати, нам більше нема куди йти». І вона спокійним голосом сказала тоді «а, ну добре, ховайтесь, ховайтесь. Ви двері зачинили?». Я кажу «зачинили». «А ну тоді добре, ховайтеся, а я тут в кріслі посиджу». Вона вже дуже похилого віку, не добре пересувається, тримається за ручки, за крісла, власне тому вона залишилась в квартирі, а не спустилася в підвальне приміщення, як всі інші жителі. Я поклав товариша на диван, зробив перев’язку, зупинив кров. При цьому, ми порвали наволочку — з дозволу господарки. Я запитав чи можна я зіпсую наволочку, вона сказала «робіть, що вам треба».

Дмитро Тузов: Вона не цікавилася, чи ви український батальйон, чи хто?

Тарас Костанчук: Вона не цікавилася, вона це зрозуміла, вона ідентифікувала бійців-ополченців ДНР як окупантів. Постійно вона казала «коли вже ці підуть окупанти, коли в нас буде перемога і ми виб’ємо окупантів». Ми з нею багато спілкувалися протягом наступних тижнів, і вона дуже багато розповідала. Вона вже пережила другу світову. Вона переховувала німецького офіцера на окупованій німцями території. Я не міг спочатку зрозуміти, чому німця – на німецькій території. Вона каже, що точно не пам’ятає, але знає, що він у неї переховувався, а потім пішов та вбив 5 есесівців. Тобто, це був якийсь німецький дезертир, нормальна людина, яка усвідомила, що вони щось роблять не те, і не хотів більше служити.

І тут до неї потрапили ми, вона нас сприймала як людей, які пробували її звільнити від окупантів, і були поранені. Значить, нас треба переховувати.

Дмитро Тузов: Тарасе, це при тому, що її онуки брали участь у цій війні, але не зрозуміло, з якого боку?

Тарас Костанчук: Майже так. Ми чекали їх прихід, через день прийшли онучка з чоловіком, яким за 50. Вони ніде не воюють, вони просто приймали участь десь там в якихось роботах. Але в розмові з бабусею вони якось так озвучили, що вона вирішила, що вони воюють. А ми ж чекали бійців.

Дмитро Тузов: Ви хотіли їх в полон захопити?

Тарас Костанчук: Я приготувався. Я сказав товаришу «ти лежи, ти не будеш рухатись», а я буду чекати і захоплю в полон, і будемо тут жити всі разом. Тому що відпустити з полону не можна, а не брати також не можна. Будемо сидіти тут разом і чекати, чим все закінчиться. Вони зайшли. Бабуся відкрила двері, я збоку стояв напоготові зі зброєю, щоб упередити їх захід, і побачив нормальну жінку 50 років, і з нею чоловіка. Вони спочатку перелякано подивились. Зайшли в квартиру і кажуть: «все добре». Побачили мене, нічого не питаючи. Спитали у бабусі: « Бабо Наташо, їсти є шо?». Вона каже «є, принесіть тільки води». Вони «добре». Він пішов спокійно за водою, прийшов приніс воду.

Дмитро Тузов: Тобто він вийшов з будинку?

Тарас Костанчук: Так.

Дмитро Тузов: Він міг вас здати, але він цього не зробив?

Тарас Костанчук: Абсолютно. Баба Наталя весь час казала: «не бійтесь, все буде добре». Я кажу, як же ж добре, якщо він зараз може когось привести.

Дмитро Тузов: Але ж він вас ідентифікував як українських солдат?

Тарас Костанчук: Миттєво. Тому що йшли бої, вони розуміли, раз ми переховуємося, то ми не ДНРівці. Ми ж ховаємось. Бачив, що ми поранені і не йдемо на лікування нікуди.

Він прийшов, приніс води. Поспілкувалися. Вони так трохи напружено, кажуть ой бідні хлопчики, а як жеж вам тепер виходити. «Ми принесемо вам поїсти». Я кажу: «ні, ви не приносьте нічого, бо буде дуже дивно, чого ви вдруге прийшли. Тут же ще якісь сусіди є». Вони: «ну добре, ми тоді завтра приїдемо».

Дмитро Тузов: Вони бачили, що у вас з собою багато зброї. У вас з собою кулемет був, кілька автоматів, так? Були гранати …

Тарас Костанчук: Так, у нас був хороший арсенал з собою. І власне зброя найбільше напружувала. Я це зрозумів по ходу нашої розмови. Через день вони прийшли, принесли їжі на бабусю, але трошки більше. Вони кажуть «в нас те ж мало є шо їсти». Вони наварили супу, напекли якихось плюшок на вогнищі. Там все готувалось на багатті, яке вони розводили на подвір’ї. І вони просто почали приносити трохи більше, для того, щоб ми ділили вже на трьох. Я просто взяв і прибрав зброю з очей, сховав під диван, ліжко. Крім того, чоловік приніс штани спортивні і сорочку. Я переодягнувся. Просто для того, щоб бути військовим. І от їх одразу як підмінили. Вони стали заходити «О, привіт, як ви добре виглядаєте!». Я вже виглядав як звичайний хлопець. Їх перестала напружувати сама обстановка.

Дивовижні були речі далі, тому що бабусю почали провідувати сусіди, які хотіли їй допомогти з харчуванням, питали чи все в неї добре. Прийшла одна сусідка, побачила мене «О, добрий день! А це ви ті солдатики? Я з вікна бачила, як ви йшли, тільки не зрозуміла, куди ви поділись. А ви ось тут? А ну добре».

І що зробиш? Їй же не скажеш тепер сидіть з нами, в заручники не візьмеш. Приходить вона, молоко приносить. Це не саме кумедне. З нею приходить ще одна. Кажу: «А ви хто?». Вона: «А я сусідка з іншого під’їзду». Всі приходили бабусі допомагати, ми не могли їх не пускати і не випускати. Я казав, як буде, так і буде. Нас побачило багато людей. Все це були в основному жінки.

Жодній з них в голову не прийшло прийти і розказати ополченцям, що тут ховаються солдати. Нас шукали. Ми чули як в перші декілька днів по під’їзду ходили ДНРівці, які стукали в двері і питали» чи є у вас хтось? Ми знаємо, що тут десь є українські солдати. Бережіться». Вони припускали, що хтось залишився під час бою. Питали усіх цих людей – ніхто не сказав. Мало того всі почали запитувати, що нам принести. Я кажу нічого, ну можна там сорочку. Принесли 5 сорочок, три пари штанів. Ми перевдяглись. Що вам ще треба? Вони повиносили на смітники нашу форму окривавлену, повикидали.

І це була не одна людина. Я нарахував 6 мінімум чоловік, які знали, що ми там. Жоден не пішов нас здати.

Потім я попросив телефон з новою сімкою. Я зробив кілька дзвінків, що ми живі і здорові. Все тільки завдяки цим людям.

Там було стільки дивовижних дрібниць, що особисто я якби побачив все це в кіно, я б сказав, що це все надумане. Це абсолютний Донбас, глибинка, всі люди російськомовні, всі вони люблять свою Донеччину. Мало того, там одна жінка взагалі росіянка з Росії. Вона кляла і Порошенка, і всю українську владу. Але вона допомагала українським бійцям, всім чим могла, при чому абсолютно бідувала.

Моєму напарникові треба було стати на ноги, тож ми мали там мінімум 15-20 днів знаходитись. Я б може вночі й пішов би. Але Баба Наталя постійно казала: « ну ти ж його не можеш кинути?». Кажу: «Ну, звичайно, не можу». В цій історії занадто багато співпадінь. Він поранив ногу. Баба Наталя каже: «а в мене є милиці». Я дістав їх, перекрутив. Щоб вони стали довші, і нам не треба було шукати милиці. Він через тиждень встав і почав по кімнаті ходити на милицях тренуватись. Це просто фантастична історія. Двері були відкриті.

Випадково онуки забули їх закрити. Жила бабуся, яка випадково не спустилась в підвал, бо не могла спуститись. Онуки почали приносити їжу. У бабусі милиці, які потрібні для хлопця. Я їй кажу, мені хоч трохи перекису водню, і знаходжу в шафі 100-міліметрову пляшечку з перекиснем водню. Я ним промив рану свою та напарника. Я знаходжу в неї тюбик з маззю «для загоєння відкритих ран». І в мене немає загноєння. В мене і в нього жодного разу не піднялась температура. Я боявся, що рани можуть довести нас до такого стану, що нам доведеться виходити і здаватися. Ні. Випадково знаходились речі, які нас рятували.

Так само і люди. Різного віку, жінки, які голосували за ДНР, ходили на мітинги, щиро вірили, що їх будуть ображати українські узурпатори. Але ми не голосували ніколи за те, щоб від’єднатись від України – кажуть. Потім, через 2 місяці вони зрозуміли, що таке ДНР, вони їх весь час ідентифікували як якесь чуже угрупування: «оті ДНРівці». Вони ніколи не казали «ми».

Ці фантастичні жінки носили воду нам відрами. Приносили сухий спирт, бо самі вони готували на вогнищі. Приносили нам плюшки. Соромлячись нам їх пропонували. Це до сліз фантастика!

Дмитро Тузов: Здається, таки у Тараса з’явились сльози на очах…

Тарас Костанчук: Бабуся просто фантастична. От все в цьому житті знає ця бабуся. Вона про все може говорити. Вона дуже похилого віку. Тим не менш, вона радила, як перев’язувати. Вона контролювала, жартувала. Кожен раз вона зранку вставала раніше за нас, йшла на кухню, щось там робила і пробувала нас здивувати. Каже «я сьогодні чай зробила». Кажу: «як чай?». Вона «А от так. В мене там був… Я водичку скип’ятила..». «На чому?», «А в мене ж був сухий спирт». Неочікувані речі, які робили наше життя нормальним. Каже: «Ми пересидимо. Ми ту війну пересиділи, і цю пересидимо».

Коли лупили по житлових кварталах «Градами» — при тому це робили ДНРівці, я пояснив цим жінкам, чому це не роблять наші, бо це неможливо. Я пояснював їм траєкторію. Потім ДНРівці притаскували «Гради» прямо в подвір’я. Вони розуміли, що по ним не будуть стріляти у відповідь, якщо вони поставлять ближче до людей.

Дмитро Тузов: Скільки ви там прожили?

Тарас Костанчук: Товариш мій прожив 2 тижні і один день. Я – три тижні і один день. Фактично через 2 тижні він уже міг самостійно рухатись. Він, до речі, з Донеччини. Жили ми добре фактично маленькою сім’єю.

Ми почали шукати способи, щоб нас не знайшли, ті хто не треба, але знайшли ті, хто треба. Нам принесли телефон і нову сім-картку. Я зробив кілька обережних дзвінків і вийшов на людей, які могли пересуватись в зоні ДНР. Бо вони були місцеві. Приїхала людина, я не сказав адресу, а сказав: «приїдеш, я тебе побачу і покличу».

Я покликав, людина зайшла. Потім він привіз одяг цивільний хороший. Привіз бабі Наталі продукти. Поводив себе так, як начебто родич, який приїжджає провідувати бабусю. Буквально над нами жив ДНРівець, який ходив на роботу гордо з автоматом. А всі про нього так недобре говорили. Виявилося, що там наших людей набагато більше, ніж ДНРівці думають. Тих, які за нас і нам допомагають.

А потім привезли Сергію його паспорт. Так як він родом з Донбасу, то проблем не було. І він, прихрамуючи, спираючись на людину, яка за ним приїхала, сів в автомобіль. Якби його на блокпосту спитали, чого шкутильгає, він би показав, що опухла стопа, бо він в гостях підвернув ногу. Кажу, ну ніхто не полізе далі дивитись, чи нога ціла. На блокпосту його таки зупинили, примусили вийти, бо він молодого віку, вони до молодих ставляться з підозрою. Все відбулось по плану, він таки виїхав.

Ще через тиждень мені виготовили нові документи з місцевою пропискою. Я вдягнув хороший одяг, зняв пов’язку, вдягнув кепку. Я тут же вийшов, обняв мало не задушив бабусю. Вона каже «йди, а я буду молитись». Пройшло все як по сценарію. На блокпосту на мене навіть не глянули. Занадто літня людина. Вивезли мене в райцентр, через день поїхали через основні блокпости. Це вже був перехід на нашу територію. Хлопців вони більш ретельно перевіряли, а нас, літніх — «ну, проходьте».

Таким чином я потрапив в Дніпропетровськ. Мене зустріли на машині, забрали. Сказали «нам наказали одягти на вас бронежилет». Я кажу, дякую, не треба. Був так перевтілений, що коли приїхав до своїх поранених товаришів, мене ніхто не впізнавав. Ввійшов в образ.

Дмитро Тузов: Чи плануєте повернутись і обійняти бабу Наталю і тих жіночок, які вас рятували?.

Тарас Костанчук: Планую найближчим часом. Повідомили їм, що все добре, що вдячні їм на все життя і при першій можливості з’явимось.

Дмитро Тузов: З нашої розмови я зрозумів, як працює українське підпілля. Ми маємо знати, що це герої, які зараз перебувають на окупованій території. Про них в Україні дуже мало що відомо, до речі.

Тарас Костанчук: Ну і не може бути відомо, до речі. Це специфіка спеціальності і фаху. Можливо потім, коли все закінчиться, про них можна буде розказати більше.

Розшифрувала Міла Мороз

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.