Слухати

33 дні на велосипедах по Україні. Документальний фільм про незрячих «Я бачу»

23 грудня 2016 - 16:18 231
Facebook Twitter Google+
Стрічка «Я БАЧУ» розкриває історії та відчуття незрячих людей, які відважились на 33-денну подорож Україною на велосипедах-тандемах — 3000 кілометрів, 10 областей, 1 весілля

ya_bachu.jpg

Андрій Демчук і Ольга Фразе-Фразенко // «Громадське радіо»
Андрій Демчук і Ольга Фразе-Фразенко
«Громадське радіо»

Фільм «Я БАЧУ» був відзнятий під час Всеукраїнського велопробігу «Бачу! Можу! Допоможу!» влітку 2015 року. За 33 дні зрячі і незрячі учасники подолали більше 3000 кілометрів та проїхали 10 областей України. Сьогодні, 23 грудня, український глядач побачить фільм, доповнений тифлокоментарем — додатковою аудіодоріжкою, яка описує те, що відбувається на екрані для людей з порушенням зору.

Про роботу над фільмом розказують режисерка стрічки Ольга Фразе-Фразенко та автор тифлокоментаря Андрій Демчук.

Лариса Денисенко: Що таке тифлокоментар?

Андрій Демчук: Якщо простими словами — це закадровий опис того, що ми бачимо на екрані. Це зроблено для людей з вадами зору.

Лариса Денисенко: Наскільки він має бути детальним?

Андрій Демчук: Він має бути якісним, є багато параметрів, на які слід зважати. Я підходжу з наукової точки зору: під час написання дисертації я створив програмно-алгоритмічний комплекс, який визначає найкращі місця у відеоконтенті, щоб у ці місця накладати тифлокоментар.

Ірина Славінська: На що це схоже — це якийсь закадровий голос, який коментує те, що відбувається на екрані?

Андрій Демчук: Це додаткова аудіодоріжка, яка описує, що зараз відбувається на екрані. В ті словесні паузи, які є в цей момент у сюжеті. І лише тоді, коли немає важливих звуків, можна вставляти тифлокоментар. Тобто, звичайно, він не повинен накладатися на мову, на якісь ключові моменти сюжету.

Лариса Денисенко: В Україні це перший досвід?

Андрій Демчук: На рівні України це все-таки більше на волонтерських засадах відбувається. Знаю, що так вже зроблено багато мультфільмів, я брав участь в озвучуванні першого. Серед повнометражних фільмів — це перший.

Лариса Денисенко: Наскільки режисер, коли знімає кіно, повинен думати, що хтось буде про це розповідати додатковою звуковою доріжкою?

Ольга Фразе-Фразенко: Сам фільм виник досить спонтанно, оскільки ми планували робити відеощоденник велопробігу. І мій чоловік, режисер Олександр Фразе-Фразенко, сказав, що це добра тема для фільму. Самі зйомки, все відбувалося, незалежно від того, що ми потім вирішили додати тифлокоментарем.

Але склалося так, що у фільмі є персони, учасники, які говорять — тут коментар непотрібен. А також є дуже багато краєвидів України, цей шлях — 33 дні на велосипедах, які ми подолали — він потребує опису.

Ірина Славінська: Назва фільму «Я бачу» відображає і зміст цієї мандрівки, і водночас трохи працює на протиставлення. Адже до цієї мандрівки долучилися люди з проблемами зору. Що можна побачити крізь досвід такого руху?

Ольга Фразе-Фразенко: Тут є два аспекти. З одного боку, ми говоримо про те, що кожна людина може бачити у свій спосіб, через інші чуття. А також цікавим є те, що неправильно забирати цілий пласт мови, де фігурує слово «бачити», у людей з порушенням зору. Коли ми кажемо «давно не бачились», ми не маємо на увазі саме бачити, а спілкуватися. Часто зрячі люди вважають, що вони можуть якось зачепити почуття незрячих. Але це не так — люди, які мають порушення зору і не бачать, добре ставляться до слова «бачити» і до того, що вони таки бачать цей світ, просто в інший спосіб, ніж ті, хто для цього використовують очі.

Ірина Славінська: Дайте свій тифлокоментар до улюбленого епізоду із фільму?

Ольга Фразе-Фразенко: У мене в голові прокручується все кіно, всі картинки. Але є просте речення, в якому один з учасників каже, що збулася його мрія. Ця мрія дуже проста — він хотів подолати власний рекорд — проїхати на велосипеді 100 кілометрів. І одного дня він проїхав 150, на велосипеді-тандемі. Здається, ніби нічого, але, з іншого боку, дуже важливо, коли у людини є нагода здійснити цю мрію.

Андрій Демчук: Я дуже шкодую, що мені тоді не вдалося поїхати з ними. Як людині, яка дивилася з боку на все це і намагалася описувати, мені, напевно, найбільше запав останній момент. Там є такий non-record, який потім входить у фільм — в Одесі одружилися двоє учасників з велопробігу. Як на мене, цей момент найбільш радісний.

Через весь фільм йшла оця доброта, не було ніяких сліз, суму. Ламались велосипеди, падав шалений дощ, валились дерева, їхали наші танки і машини в зону АТО — це все зустрічалось по дорозі, але ні разу не бачив неусміхненої людини на велосипеді. Це те основне, що йде через весь фільм — оцей позитив, налаштування на перемоги і добрий настрій для всіх.

Лариса Денисенко: Де можна побачити фільм?

Ольга Фразе-Фразенко: Сьогодні всіх запрошую у кінотеатр «Ліра» на Великій Житомирській, 40, о 19:00. Потім, сподіваюся, і ми плануємо показати фільм у містах, якими їхав велопробіг. Також в інших містах, наприклад, з Полтави нас запрошують. Після цих показів ми викладемо його у вільний доступ в інтернеті.

 

 

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.