Слухати

72 бригада нас захистила двічі, — мешканка Волновахи

13 травня 2016 - 17:52
FacebookTwitterGoogle+
Про особливості волонтерської роботи на маріупольському напрямку розповідає засновниця волонтерського руху «Солдатська пошта»

Ситуацію на маріупольському напрямку і перспективи волонтерського руху в Україні окреслює мешканка Волновахи і волонтерка, яку бійці називають «Маріупольської мамою», Олена Мокренчук.

Дмитро Тузов: Мне кажется, что серьезная кровопролитная война началась с Волновахи, когда там было расстреляно подразделение украинской армии.

Олена Мокренчук: Коли ми зустрічались з тими, хто вижив, вони говорили: «Ми не зрозуміли, куди ми приїхали. Ми приїхали як на пікнік. Прийшли місцеві, принесли ящик горілки, прийшли дівчата. Ми сиділи з ними до 4 ранку. О 5 ранку прокинули від того, що по нас стріляють».

На початку війни люди не розуміли, що війна вже почалась. Вони злегковажили, але це був хороший урок.

Єдиний такий випадок, коли прийшов мер міста з місцевими активістами, поклали вінки і вибачились перед матерями за те, що не вберегли їхніх дітей, за 2 роки війни стався саме у Волновасі.

Дмитро Тузов: Волонтерський рух у Волновасі почався після цього інциденту?

Олена Мокренчук: Він почався набагато раніше. Для мене — з того, що ми приїхали в Донецьку і Луганську область проводити акцію «Єдина Україна» і нас там почали арештовувати.

Коли бойовики наставляли на мене автомати, я розуміла, що вони не бачать в мені людину. Вони не приховували, що приїхали з Росії. Дорогою додому я відчула граничний відчай, було зрозуміло, що це не Майдан, тут не вийде співати і танцювати, сюди прийшли люди, які збираються нас вбивати.

Аж раптом жіночка в маршрутці каже, що тут є українські солдати. Я кинулась до них. Так почалась наша дружба. Це була 72 бригада, що 8 березня отримала наказ вийти в зону АТО.

Вони нас закрили собою. Фактично, врятували нас двічі.

Дмитро Тузов: Який епізод вам запам’ятався найбільше?

Олена Мокренчук: Хлопці якось пішли вперед в 2014 році, зайняли 248 кілометрів державного кордону і попросили привезти їм біноклі. Жінок не перевіряли, а прописка у Сніжному давала мені можливість перевозити спокійно бронежилети і каски. Я їду з двома сумками, в яких камуфляж і берці. Коли я вже доїхала до Свердловська, таксист мене «здав» сепаратистам. Ми з хлопцями домовились, що якщо я говоритиму українською — то все добре, якщо говоритиму російською, значить, виникли труднощі. Таксист висаджує мене, буквально одразу під’їжджають 3 машини з сепаратистами і кидаються до сумок. Я кажу: «Я к мужу приехала, а вы мешаете моей личной жизни». Вони наказують дзвонити своєму чоловіку, я дзвоню і кажу: «Я к тебе приехала, а какие-то люди меня не пускают». На тому кінці слухавки розуміють, що сталося. Хлопці подзвонили директору шахти, він забрав мене і відвіз всі речі солдатам, а мене посадив на автобус.

Таких історій безліч. Часто наших бійців рятували місцеві.

Дмитро Тузов: Що зараз роблять волонтери у Волновасі?

Олена Мокренчук: Коли прийшли війська, і солдати, і цивільні були налякані. За допомогою «Солдатської пошти» ми почали їх знайомити, а далі процес пішов сам.

Коли ми, повертаючись, з окупованих територій, під’їжджали до першого українського прапору, це було як бальзам на душу. Вся Волноваха була розмальована синьо-жовтим.

Ірина Ромалійська: Много ли в Волновахе сейчас настроенных против Украины?

Олена Мокренчук: Люди там є різні: бували і агресивні випади. Мене ця війна ні в чому не розчарувала: ті, кого я поважала до цього, виявились достойними, а ті, кого не сприймала, не сприймала через бажання загарбати все без найменших зусиль.

Дмитро Тузов: Яка допомога потрібна з Києва для того, щоб там люди отримували інформацію?

Олена Мокренчук: Там працює російське телебачення, їхні сигнали сильніші за наші.

Нам треба отримувати інформацію про те, як виживати і діяти в цих умовах. Треба робити якісь програми на місцевому матеріалі.

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.