Слов’яносерби. Балканські захисники Донбасу

25 листопада 2016 - 17:00 587
Facebook Twitter Google+
Історикиня Наталя Каплун розповідає про переселення сербів на Донбас, проект Російської імперії на нових територіях та Райко (де)Прерадовича

Андрій Кобалія: Давайте почнемо з простого. На території яких сучасних областей знаходилась Слов’яносербія? Оскільки це було штучне утворення, виникає питання чому вона з’явилась саме там?

Наталя Каплун: Так, це штучне утворення, один з проектів уряду Російської Імперії, який був реалізований на території України. На середину XVIII століття, ці території були порубіжжям між територіям, які знаходились під контролем Російської імперії та нелояльними територіями. Тут існували поселення, в яких жило іноземне населення. Нелояльна територія – це територія вольностей запорізьких. І Нова Сербія, і Слов’яносербія утворювались на запорізьких землях, де останні жили не одне століття.

dsc01087.jpg

Історикиня Наталя Каплун  // Громадське радіо
Історикиня Наталя Каплун
Громадське радіо

Слов’яносербія – це досить невелика частинка сучасної Луганської області, частина Краснодонського та Станичнолуганського, Слов’яносербського та, здається, Попаснянського районів і частина Донецької області. Це витягнута територія у приблизно 100 кілометрів.

Андрій Кобалія: Ви згадали про Нову Сербію. Де знаходилась вона?

Наталя Каплун: На території Кіровоградської області. Саме місто – це так само російський проект, колишній Єлизаветград, який першопочатково був фортецею, через яку російська влада контролювала цю територію.

Андрій Кобалія: Що змусило сербів пройти цей шлях у кілька тисяч кілометрів з рідної Сербії на території Південної та Східної України?

Наталя Каплун: По-перше, це населення було не чисто сербським, це був радше такий собі балканський мікс. Це населення і до переселення жило на порубіжжі Австрійської імперії, де захищало ці території від турків. За захист імперії, вони отримували певні привілеї. Захищаючи кров’ю кордон, вони не сплачували податки. Але з часом їх таки вирішили оподаткувати, а привілеї почали скасовувати. Так сформувалась група, яка шукала іншого покровителя, який надасть такі ж привілеї. Ще важливим є те, що це населення було православним, тому в католицькій імперії вони відчували себе не дуже комфортно. Ця група звернулась до російського уряду, а той не відмовив і оселив їх на Сході на Півдні сучасної України.

senica.ru_.jpg

Території Слов'яносербії  // senica.ru
Території Слов’яносербії
senica.ru

Андрій Кобалія: Які права та привілеї отримали переселенці на нових місцях?

Наталя Каплун: Я знаю точно, що це населення селилося там, звідки українське населення виселялося. Серби селились на безлюдну територію. Козаки протестували проти цього. У літературі XIX століття є згадка про те, що козаки звинувачували чиновників, які віддали сербам Жовтий Яр. Зараз Жовтий Яр – це село Слов’яносербського району Луганської області. Тобто запорожці під тиском мали звільняти свої землі.

Перші пару років серби отримували продовольство. Сербська старшина отримувала значні привілеї і зараховувалось до шляхетства. Цікаво те, що один з очільників переселення Райко Прерадович отримав шляхетство і додав собі приставку «де», наче він французький аристократ «де Прерадович». Його нащадки в російській історії відомі як Депрерадовичі. Він навряд чи був шляхетського роду, але завдяки цьому привілею отримав шляхетство.

Андрій Кобалія: Відомо, що Слов’яносербія як військово-адміністративне утворення існувало з 1753 року по 1764. Чому Слов’яносербія проіснувала лише 11 років?

Наталя Каплун: Це було великою мірою пов’язано з тим, хто керував імперією. Це були імператриця Єлизавета та Катерина. Між ними були дуже погані стосунки. Те, що було засновано першою, друга вважала нежиттєздатним й ліквідовано. При заселенні ватажки — Іван Шевич та Райко Прерадович обіцяли, що переселенців буде дуже багато, і вони заселять території, звідки вигнали запорожців. Але кількість переселенців була дуже малою. Наприклад, у 1753 році під командуванням Шевича прийшло 168 осіб чоловічої статі, всього до 300 людей. Під командуванням Райко Прерадовича – 24 осіб чоловічої статі.

Тих людей вербували та запрошували, але вони все одно не дуже хотіли звідти сюди переселятися. У 1757 році полк Депрерадовича нараховував 199 гусар, а Шевича 267 осіб чоловічої статі. З дітьми та жінками їм могло бути більше. З 199 гусар Депрерадовича відомо про 72 серби, 41 волох, 10 молдаван, 25 угорців, 9 болгар, 11 греків, 4 македонців, 4 трансильванців, 3 турки, 3 словенця, 1 австрієць, 1 єврей. Тобто склад доволі строкатий. Самих сербів лише 72.

Андрій Кобалія: Чому так мало людей зголосилися покинути рідні землі? Якщо австрійці позбавили їх привілеїв, було б логічно, аби вони переселились на нові території.

Наталя Каплун: Перші два-три роки переселенцям жилось дуже важко. Незнайома місцевість, новий клімат, оточення, степ. Збереглися записи Пишчевича, який пише, що перший рік жив у землянці разом з дружиною. Умови були дуже важкі. Це пізніше побут налагодився.

Масове переселення так і не відбулося. Та статистика, яку я вам зачитувала – це найбільша кількість людей. Після 1762-1763 року, коли відбувалась ревізія, виявилось, що самих слов’яносербів тут не так вже й багато. Вони були поділені на поселення-роту. І на кожну таку роту десь по 20 переселенців. Уряд Катерини визнав цей проект недієздатним і дозволив там селитись українцям.

На 1763 рік там мешкало 10 076 осіб чоловічої статі. З них 60% українці, 39% іноземці, серед яких 66% молдавани, а серби 9,5%. Тобто навіть серед іноземців вони були другими.

Андрій Кобалія: Ви говорили про гусарський полк Депрерадовича. Чи брав він участь у якихось війнах імперії? Це ж якраз доба російсько-турецьких війн і не тільки.

Наталя Каплун: Ці полки брали участь у Семирічній війні (1756-1763 прим. ред.) у Прибалтиці. Вони також могли захищати ці землі від невеликих загонів татар. Після того як Слов’яносербія була ліквідована, на основі цих полків був створений Бахмутський гусарський полк, який очолив син Райко – Георгій Депрерадович. Один з нащадків Прерадовича був генералом у 1812 році.

serg-slavorum.livejournal.com_1 135 634.html_gusar_serbskogo_polka.jpg

Гусар сербського полку  // serg-slavorum.livejournal.com
Гусар сербського полку
serg-slavorum.livejournal.com

Андрій Кобалія: Куди зник увесь цей мікс з волохів, сербів та інших? Якщо наш слухач приїде на ці території, чи побачить він/вона залишки сербської або іншої балканської культури?

Наталя Каплун: Є сама назва «Слов’яносербськ», колишнє село Підгірне – одне з найбільших поселень запорожців на території Луганщини. Довгий час насаджувалась думка, що до сербів тут нічого не було. Хоча ще й до них тут століттями жили козаки. Потім був повіт з центром у Луганську. Нині існує район з центром у однойменному  місті.

На території Луганської області існувало таке козацьке поселення – Макарів Яр, потім його віддали полковнику Рашковичу, де він побудував церкву. Деякий час це село називалось Рашковка. Потім було Архангельське. Згодом знову Макарів Яр на честь запорожця Макара Безродного, який заснував село.

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.