Что почитать: «Радянський рух Опору в Україні» Івана Капася

28 жовтня 2016 - 10:00 329
Facebook Twitter Google+
Історик Іван Капась розповідає про свою нову монографію, самоорганізований партизанський рух та післявоєнну долю партизан

Андрій Кобалія: Де наш слухач може купити цю книгу?

Іван Капась: Поки що книжку можна купити лише у видавництві «КІС», на їхньому сайті вона є в продажу. Але пізніше планую передати її у деякі книгарні.

Андрій Кобалія: Відомо, що про радянський рух Опору в Україні багато писала радянська історіографія в доволі пропагандистській манері. Це перше серйозне дослідження за часів Незалежної України?

istoryk_ivan_kapas.jpg

Історик Іван Капась  // Громадське радіо
Історик Іван Капась
Громадське радіо

Іван Капась: Я спробував інакше поглянути на радянську партизанську та підпільну боротьбу. В радянські часи писалося, що на першому місці була партія, радянська влада. Ніби це вона все організувала та скоординовувала, а народна ініціатива була під проводом КП або членів партії. В моєму дослідженні я спробую розібратись, що було народне, а що організовано радянською владою. Тобто моя книга не скільки про методи боротьби, скільки про подальші процеси – організацію, легітимацію та меморіалізацію.

Я поділяю партизанів та підпільників на тих, що організовувала радянська влада і з власної ініціативи, а потім простежую подальші долі цих людей. Коли на окуповану територію приходили представники радянської влади, які мали повноваження для організації боротьби як вони поводились та взаємодіяли з цими «народними месниками». Також цікаво як їх визнавала радянська влада та Український штаб партизанського руху.

Андрій Кобалія: А розкажіть більше про Український штаб партизанського руху, централізований рух. Він створювався хаотично? Чи була для нього якась технічна база?

Іван Капась: Про це багато хто говорить ще з 1990-х. По суті СРСР до війни на власній території не готувався. Всі сили були кинуті на розбудову армії, а про партизанів почали думати у 1941 році. У цьому процесі брали участь Партія, НКВС, армія. Тобто єдиного керівництво не було. Перший партизанський загін був сформований у Києві на початку липня 1941 року. СРСР за документами організувала понад 30 тисяч партизанів, але дуже часто ці загони були лише на папері.

1941 рік був трагічним для радянської влади. Це були суцільні оточення. Згадати лише Південно-Західний фронт. Від 500 000 до 700 000 потрапили в оточення. Той організований партизанський рух до літа-весни 1942 року був невеликим, на Сумщині та Чернігівщині. З ним і підтримувала зв’язок радянська влада.

Андрій Кобалія: Більше 30 000 людей і 724 формування. Але Ви сказали, що частина була лише на папері. Ким були ці люди, що пішли в партизани? Чому велика кількість загонів існувала лише на папері?

Іван Капась: Для боротьби з ворожим десантом НКВС організовували винищувальні батальйони. Коли німецька армія підходила ближче, то цим батальйонам наказувалось переходити на партизанські методи боротьби, вони мусили залишитись на окупованій території. Велика вірогідність, що велика кількість людей з цим батальйонів і увійшли до цих списків. Також це була резидентура НКВС, але ці люди не були підготовлені, відповідно, ніякої великої користі вони не принесли.

Андрій Кобалія: У своїй монографії Ви згадували про незалежний партизанський рух, який не одразу або взагалі ніколи не входив в склад організованого руху УШПР. Розкажіть що це за незалежні утворення, що створювалися спонтанно. Також цікаво почути про привласнення операцій спонтанного руху організованим.

Іван Капась: Тут була своя специфіка. Влітку 1943 року в Центральній Україні, наприклад, фронт не так і близько, радянська влада ще не прийшла, і групи людей на базі підпілля об’єднані спільними поглядами проводили анти німецькі диверсії. Важко сказати чи вони були прорадянськими. Вони стали такими, коли прийшла радянська влада. Проте вони підтримували відносини і з ОУН, і з радянським організованим партизанським рухом.

Андрій Кобалія: А яка була специфіка у 1941 та 1942 році?

Іван Капась: 1942 рік – це переважно робота у підпіллі. Радянський партизанський рух не був особливо активним в Україні. Як організований так і стихійний. А у 1943 було піднесення, бо радянська влада докладає зусиль, організовуються відомі рейди Ковпака на Київщину, Степовий рейд Наумова. Тоді ж активізувались і місцеві загони.

07ba63f-kapas.jpg

Обкладинка книжки "Радянський рух опору в Україні" // КіС
Обкладинка книжки «Радянський рух опору в Україні»
КіС

Андрій Кобалія: У свідомості пересічного  українця партизанщина – це ліси. Але на Півдні та Сході лісів майже немає, проте рух існував.

Іван Капась: Якщо ми беремо Схід, то це прифронтова зона. Туди регулярно засилались організаційно-диверсійні групи. У цій місцевості радянська влада давала про себе знати. На Півдні довгий час це були невеликі групи. Це не ковпаківці чи федоровці, з’єднання яких налічували по кілька тисяч осіб. Там сотні та десятки. Невеликі компактні загони.

Андрій Кобалія: У 1941 році та раніше пропаганда використовувала український діячів та історію, аби вмотивувати війська боротись із ворогом. Розкажіть про ці прийоми.

Іван Капась: Це передусім звернення інтелігенції, того ж Олександра Довженка, письменників до українського народу. Випускались україномовні брошури, «будьте гідними традицій козаків». Але після війни цього уникали. Звернення до національних почуттів зникло.

Андрій Кобалія: У своїй монографії Ви пишете 1941-1953. Перша дата – це закінчення війни, а друга смерть Сталіна та зміна політики пам’яті. Що сталося з партизанами далі? Вони йшли на Берлін чи лишались тут? Чи була якась соціальна підтримка з боку радянської влади після війни? Особливо цікаво що сталось із партизанами спонтанним рухом?

Іван Капась: Коли прийшла радянська влада, то керівникам загонів, які підтримували зв’язок з владою, доручалось відібрати кращих людей і рекомендувати їх для подальшої партизанської діяльності у складі спецгруп. Інший шлях – це органи радянської влади. Ті, хто викликав політичну недовіру, а під цей термін могла потрапити значна кількість людей. Навіть перебування на окупованій території – вже привід для підозр. Виникали питання як ти потрапив в оточення? Велика кількість офіцерського складу потрапляла до штрафних батальйонів, а рядові до штрафних рот. Але цьому передували фільтраційні табори.

Фактично, під «зрадника батьківщини» міг попасти будь хто. В роки війни мало хто серйозно розбирався. Одним з фільтраційних таборів був у м.Сталіно (Донецьк), було відділені і в Горлівці. Туди потрапили партизани зі звільненої Київщини та Житомирщини, там були й рядові, й ті, хто входив до Штабу Київського з’єднання та Житомирського імені Малікова. Вони скаржились, що нас тут тримають з колишніми поліцаями та старостами. Усіх ставлять в один рядок і кажуть «Вы изменники родины!». Вони намагались пояснити керівництву табору, що вони не колаборанти і до них має бути інше ставлення, це ще погіршило перебування.

Стосовно післявоєнних доль, то коли людину визнавали учасником партизанського руху їй надавалася довідка, з якою вони могла звернутись до органів соціального забезпечення або до райкомів за допомогою з побутовими речами. Були доплати за партизанські нагороди. Але ці доплати існували десь до 1948 року. Партизани зникають з суспільного дискурсу. Після війни була організована велика виставка, яка присвячувалась радянським партизанам. Але рядовим там місця не відводилась. На першому місці була Партія, Сталін, Хрущов. Стихійності не було. Хоча влада розуміла, що багато людей боролися з власної ініціативи. Проте за документами, якщо ця людина була членом партії, то вони намагались його прив’язати до діяльності партії. Ніби це партія йому щось доручила.

Довести свою участь у партизанському русі було доволі складно. Багато хто за це постраждав.

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.