Слухати

Чи може насилля пояснюватись любов’ю?

20 січня 2017 - 18:03 311
Facebook Twitter Google+
Наприкінці 2016 року вийшла в світ збірка, до якої долучилось «Громадське радіо» «Про нас. Проти насильства», до створення якої долучилась і Софія Андрухович

Письменниця Софія Андрухович розповідає про свій досвід боротьби проти насилля.

Лариса Денисенко: Коли взагалі ти замислилася над тим, що питання насильства стосується не тільки однієї родини або тільки однієї людини, а, власне, всіх нас?

Софія Андрухович: Мені здається, це почалося достатньо рано і було в моєму випадку пов’язано зі школою. Десь в період старших класів я почала рефлексувати на цю тему і продовжую це робити дотепер, уже маючи дитину і спостерігаючи за тим, що, на жаль, ці процеси, пережитки радянської педагогіки не зникають.

Але потерпати від цього я почала ще в дитячому садку. Не можу сказати, що я насправді переживала якісь надмірно травматичні події, але сама по собі ця система, яка походить ще з радянського типу педагогіки, є всеохоплюючою і загальнотравмуючою.

Лариса Денисенко: Я загалом теж, згадуючи своє дитинство і дитячий садочок, пам’ятаю як один з елементів насильства те, що нас змушували їсти, при чому їжу, яка нам не подобалася. Дітей не випускали з їдальні, допоки вони все не з’їдять. Це пов’язано з Голодомором, бо такі події позначаються на поколіннях. Повага до їжі — це дуже важливо, але виховувати в дитині повагу таким чином неправильно.

Також я пам’ятаю, що деякі вихователі, коли ми не вкладалися спати в тиху годину, могли поставити дітей з подушками в кут. Коли я була маленька, я сприймала це як щось жахливе, але те, що вписується загалом в концепцію дитячого садка, і тільки згодом, коли я почала замислюватися над цим у більш дорослому віці, я усвідомила, що це, власне, і було насильство.

Анастасія Багаліка: Нещодавно я прочитала статтю психолога, який аналізує травматизм, який спричинила з поколіннями війна, і як ці травми відбилися на поведінках поколінь. Вона пише, про те, що покоління дітей, які народилися у батьків, які були дітьми під час війни, про те, що з ними відбувалося в підлітковий та шкільний періоди, про всі їхні травми, як правило, намагалися не розказувати своїм батькам, щоб не травмувати їх.

Софія Андрухович: У мене відразу виникло три серії асоціацій з тим, що ви сказали. Цей момент з подушкою — це якийсь ірраціональний прийом, який застосовується, наприклад, в тюрмах, коли покарання не обов’язково має бути фізичним і не обов’язково безпосередньо жорстоким. Воно може бути просто незрозумілим, і вже від тої ірраціональності, від того, що людина не розуміє, з якого приводу з нею так поводяться, вона відчуває над собою наругу.

Нещодавно вийшло інтерв’ю з Євгенієм Стасіневичем про реабілітаційний центр, де він описує, що один із способів покарання людей, які відступилися від правил, є одягання їм на голову, якихось безглуздих предметів, наприклад, масок чи носіння на собі важких речей. Якраз з цим у мене і асоціюється ця ситуація з дитячим садком.

Такі нібито непов’язані моменти з їжею або зі сном свідчать про те, що насильство найлегше чинити над дитиною, тому що дитина вважається суб’єктом, який ще не має особистості, а доросла людина нібито може визначати наперед, що для цієї дитини добре, а що ні. Не завжди дорослий є дозрілою особистістю. Дуже часто дорослий на дитині відіграє якісь власні інфантильні мотиви і нав’язуванням своїх бажань чинить це насильство. Тобто дитина з наймолодших років усвідомлює, що вона не має права вибору, вона неважлива, і це переходить в її доросле життя і приймається самою людиною як факт.

Лариса Денисенко: І загалом, їжа як покарання — це цікаве ноу-хау. Як може задоволення або просто нормальний процес, задля здорового функціонування дитини, перетворитися на насильство.

Я б хотіла, щоб ми ще поговорили про замовчування дитиною насильства, щоб не травмувати своїх батьків. Мені здається, що це корелюється іще з моментом довіри. Якщо дитина не довіряє батькам, навіть якось віртуально уявляє, що батьки можуть бути на боці цілого дорослого світу, вона, напевно, про це не розповість.

Анастасія Багаліка: Мені здається, що покоління батьків, які самі були дітьми під час війни, очевидно, теж пережили свою якусь травму і в очах своїх дітей виглядають не зовсім пристосованими до життя. Вони мають якісь свої страхи і дуже емоційні. І в цілому їхні діти мають до них набір претензій, чому їх не так виховали: їх віддавали в садочки, з ними мало займалися, їм не дали вивчити англійську мову. У кожного цей набір претензій — свій, пов’язаний із якоюсь несамостійністю або, можливо, непристосованістю до життя.

Софія Андрухович: Власне, складається таке враження, що ті дорослі люди — зовсім не дорослі, що вони є вразливими і настільки самі не здатні впоратися зі своїми складними емоціями, що дитина, відчуваючи це, боїться травмувати їх. Відповідно, відбувається ніби зміна ролей, коли дитина, боячись фрустрації батьків, бере на себе всю цю емоційну вагу і залишає з собою певні травми, перероблює їх і навіть допомагає переробити батькам їхні проблеми. Тобто все перевернуто навпаки, і це пов’язано з таким досвідом, який просто поламав психіку кільком поколінням людей. Просто ці люди не мали можливості розвинутись так, як має розвинутись людина, щоб навчитись брати на себе всю відповідальність і захищати своїх дітей.

Лариса Денисенко: Покоління моєї мами — це дійсно діти війни. Вони змушені були рано стати самостійними і дорослими, вони не повинні були жалітися, бо це все розчинялося у вселюдській жалобі, і, власне, вони намагалися бути сильними і перетворювалися або на жертву, або на героя. Ця жертовність є, фактично, героїчною. Ті, хто є жертвами часто хочуть, щоб, власне, те, що вони роблять, сприймалося як героїчний вчинок, при чому це може бути абсолютно аномальна поведінка.

Як ти вважаєш, чому ми дійсно часто продовжуємо робити якісь безвідповідальні речі, які ми вважаємо відповідальними вчинками, і чому ми дуже часто дозволяємо так поводитися з дітьми?

Софія Андрухович: Це теж пов’язано з темою про нездатність стати дорослими і відповідальними. Такі люди емоційно травмовані і недозрілі та існують у світі, зазвичай, завдяки маніпуляціям різного типу. Ці маніпуляції дуже часто будуються на почуття провини, тому що це єдиний спосіб взаємодії. Але, я сподіваюсь, зараз нарешті все зміниться в кращу сторону, тому що все-таки ситуація потроху покращується: ми відчуваємо більший рівень освіти, рівень розуміння якихось психологічних процесів.

Якщо не брати до уваги те, що зараз знову суспільство отримує нові травми, пов’язані з війною, є якийсь глибший рівень усвідомлення всіх цих процесів. Просто було занадто мало прикладів іншого типу розвитку, коли необов’язково маніпулювати почуттям провини і взаємодіяти на якихось нормальних засадах, а берегти і поважати себе та іншого.

Раніше постійно був приклад тільки травми, болю, жалю і всіх інших стереотипних речей, пов’язаних, можливо, з українською самоідентичністю, з яких ми часто або жартуємо або описуємо в українській хрестоматійній літературі, коли зображувані люди, пов’язані з нуждою, бідою і жахом існування.

Лариса Денисенко: Ти пам’ятаєш, з чого почалося твоє оповідання для збірки «Про нас. Проти насильства»: це була емоція, спостереження чи що?

Софія Андрухович: Перша ідея з’явилася зі спостереження за окремою школою в невеликому селі Київської області, куди ходила моя дитина. Це цілком нормальна школа, там дуже хороші умови, і нічого аномального, в принципі, немає. Але з плином часу я почала зауважувати, що дитина стала якоюсь переляканою і почала ходити до школи якось неохоче. Це не було пов’язано зі звичайним дитячим небажанням вчитися, яке завжди можна зрозуміти. Були ще якісь мотиви.

Побувавши на кількох батьківських зборах і поспілкувавшись з учителькою, я зрозуміла, що ідеться про таку, якусь неусвідомлену усіма річ, як спосіб виховання. Вчителька на батьківських зборах розповідала батькам, як треба примушувати своїх дітей навчатися. Вона казала, що діти, як відомо, ліниві і не хочуть навчатися, тому ми, батьки, знаючи своїх дітей, мусимо застосовувати до них якісь методи: до когось різку, когось бити по попі, на когось накричати, когось налякати, що ви віддасте їх в інтернат. Потім батьки почали хвалитися, хто і яким чином впливає на дітей. Мене це дуже вразило і певним чином відкрило очі, тому що я раптом усвідомила, що всі ці люди насправді люблять своїх дітей, і все, що вони роблять, вони роблять, заради цих дітей, просто вони не розуміють, що саме вони роблять.

Лариса Денисенко: Це історія про те, що дитина має вийти в люди. Це постулат, який, фактично, стосується кожного. Це вияв любові, щоб «вивести дитину в люди», щоб вона не зубожіла. А це означає, що їй треба вчитися і показувати результати.

Софія Андрухович: І знову ж таки дитина сприймається тут, як істота нерозумна і нездатна щось вирішити. І цій істоті треба нав’язати її спосіб існування, за неї треба все вирішити і якимось засобом примусити до дії, їй неможливо нічого пояснити, її треба лише налякати і покарати, застосувати метод «батога і пряника».

Лариса Денисенко: Чи можемо ми як суспільство, як батьки взагалі дати цьому раду?

Софія Андрухович: Це буде виправлятися дуже довго і невідомо, чи взагалі виправиться. Але вже якісь зміни, навіть порівнюючи зі своїм дитинством, я бачу вже сьогодні.

Ми, наприклад, зараз змінили школу. Моя дитина вже півроку вчиться у новій школі, і я не відчуваю в цій школі атмосфери примусу. Сьогодні змінилось те, що дітей намагаються заохочувати і давати їм можливість відчути себе особистостями.

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.