Слухати

«Громадське радіо» / Скачати зображення

Деякі підприємства чинять хитро, щоб зекономити на робітниках, — Ваховська

08 вересня 2016 - 19:18 85
Facebook Twitter Google+
В обласних центрах відбулися семінари «Робочої школи». Робітники заводів та інших підприємств безкоштовно змогли послухати лекції українських науковців

Координаторка проектів Фонду Рози Люксембург Неля Ваховська розповідає про семінари.

Ірина Славінська: Куди поїхали? Які робочі?

Неля Ваховська: Ідеться про проект співпраці із місцевими профспілками, ідеться про НПГУ, гірняцькі профспілки, які сигналізували про потребу розмовляти із своїми членами, потенційними членами та членкинями про різні питання трудового права, робітничого права, права на протест і в певному сенсі робітничої самоідентифікації.

Це освітницький проект, який полягає у тому, що ми тричі проводимо семінари, на які приходять приблизно по 120 людей. Чотири вихідні поспіль ми проводимо заняття в чотирьох групах по 30 людей, які слухають по дві теми. Збираються люди з усіх основних підприємств, які є в Кривому Розі.

Зараз закінчився другий семінар. Ще буде третій.

Ми мали на своїх семінарах фактично представників усіх підприємств і всіх зрізів, спеціалізацій, як чоловіків, так і жінок.

Лариса Денисенко: Як побудовані самі лекторії?

Неля Ваховська: Ніколи не знаєш, як піде. Для нас було цілковитою несподіванкою починати з того, що ти нічого не знаєш, всьому треба вчитися на місці. До тебе приходять робітники та робітниці після нічної зміни. Довше, ніж 20 хвилин, вони просто не слухають. Особливо цікаво було на другому семінарі, коли ми майже «контрабандою» намагалися протягнути гендерну тему. Це була ще та пригода! Молодші люди вступають в дискусію. А старші чоловіки, особливо, коли розповідає лекторка, починають заперечувати з першої фрази. Дуже легко нарватися на житейські контраргументи.

Це було 4 години з перервою на обід. Кривбас, порівняно з Донбасом, перебуває в кращому становищі. Це досі індустріалізований регіон. Він є прибутковим. Люди не стільки борються за те, щоб не вилетіти зі свого місця, а порушують питання про збільшення заробітної плати. Або про покращення умов праці. Їм забракло інструментів для самоорганізації, солідаризації для боротьби за свої права. Вони запросили нас.

З’явилася така небезпечна тенденція в робітничому середовищі, як «поправіння». Наші праворадикальні активісти люблять ходити в народ і розказувати, що є хтось поганий, якщо його закидати камінням, то ситуація сама собою вирішиться.

Ірина Славінська: Це доволі закономірно в умовах війни. Враховуючи наявність традиції, наприклад, шахтарський страйків, роль робітників, можливість протистояти низці тенденцій, напевно, дуже важлива.

Неля Ваховська: Кривий Ріг може стати форпостом, майданчиком, де ми бачимо зрушення в позитивний бік. Неолібералізація української економіки, особливо у сфері виробництва, де є жорстка прив’язка до місця, до засобів виробництва. Це регіон, куди вливаються гроші, регіон, який дає прибуток, але водночас небезпека «поправіння» робітничого руху полягає ще в тому, що неможлива солідаризація.

Нам розповіли, що працедавці думають про те, щоб запровадити замість карток, які запускають на зміну, сканери, які будуть зчитувати відбитки пальців.

Високі технології використовуються як засіб контролю та біовлади замість того, щоб полегшувати працю робітника.

Україна саме тут стоїть на порубіжжі між техногенною утопією та тенденцією до повернення в Середньовіччя. Питання полягає у тому, як організувати розмову із власниками підприємств, працедавцями для того, щоб не випадати в цей конфлікт.

Лариса Денисенко: Через що люди не хочуть страйкувати?

Неля Ваховська: Процес перемовин із роботодавцем іде постійно. Для цього створені профспілки, які є дуже потужними в Кривому Розі. Проблема в тому, що офіційно використати право на страйк, право тиску на роботодавця складно в Україні. Нині, щоб провести законний страйк на виробництві, потрібно пройти через суд. Ця процедура займає від двох місяців до нескінченності.

Якщо треба вирішувати якусь радикальну ситуацію, яка «горить», то це неможливо. За даними держкомстату, за останній рік в Україні не відбулося жодного офіційного страйку. За неофіційними даними, їх було понад 200.

На шахтах і складних виробництвам з цим трохи простіше. Шахтар або шахтарка може відмовитися підніматися з шахти. Це блокує роботу. Поки попередня зміна не вийшла, наступна не може піднятися.

Сьогодні в Україні страйк — це великий молот, яким можна загрожувати, але який не можна застосувати.

Ірина Славінська: Чи є сенс найманим працівникам виступати?

Неля Ваховська: Фактично всі наші індустріальні міста і містечка побудовані навколо виробництв. Дійсно, якщо ти не працюєш там, ти не працюєш ніде. Також це люди, які поколіннями росли у цій професії, вони морально, ментально прив’язані до неї. Але умови праці постійно погіршуються. Одне з найбільших підприємств Кривого Рогу нещодавно звільнило ледь не половину своїх співробітників і перевело їх на аутсорс через фірму-песередника. Їх наймають на ту саму роботу, але як люди, яких наймають на короткий час, не мають усіх трудових гарантій, які має працівник чи працівниця, які працюють на цьому підприємстві постійно.

Це означає, що їм не оплачують відпустку, занижують зарплату. І площина тиску більша. Це сильно сколихнуло підприємство. Це стає колективною проблемою.

Одна з цілей семінарів — повернутися до старого доброго поняття робітничої солідарності. Тільки колективними зусиллями ми можемо змінювати структурні умови.

Був ще випадок, коли шахта страйкувала і внизу, і на поверхні. Коли вся шахта застрайкувала, роботодавець вирішив ситуацію хитро. Він сказав, що тим, хто внизу підвищать зарплатню на 30%, а тим, хто нагорі — на 10%. Ті, хто були нагорі і мало заробляли, «пролетіли» в переговорах.

Момент солідарності важливий.

Лариса Денисенко: Існує інформація стосовно звернень до суду щодо погіршення умов праці?

Неля Ваховська: Так. Ця база, наскільки я знаю, погано зведена. На Донбасі зараз дуже багато таких ініціатив. Наші партнери в Лисичанську збирають такі речі і подають заяви до суду для того, щоб людям виплачували принаймні вихідні виплати. По інших регіонах важче.

Ірина Славінська: Як зробити, щоб досвід Кривого Рогу поєднався з досвідом Іван-Франківська чи інших міст?

Неля Ваховська: Мені здається, що є шанс передачі досвіду принаймні на рівні галузевої співпраці. Взаємодія між Донбасом, Кривбасом і Західною Україною уже є. Є сенс, що досвід буде перейматися.

Щодо міжгалузевої співпраці, то дуже хотілося, щоб цю функцію взяли на себе профспілки. Біда тільки в тому, що частина профспілок — «жовті», тобто куплені, які співпрацюють з владою. З незалежними профспілками теж не все просто.

Ми співпрацюємо з гірняцькими профспілками, які є частиною Конфедерації незалежних профспілок. Існує погана статистика нападів на профспілкових активістів та активісток, які роблять реальну роботу.

Ірина Славінська: Чи багато жінок-активісток у робітничому русі?

Неля Ваховська: Хитрі працедавці хочуть зробити так, щоб жінки отримували свою, хоч і менше, зарплатню, щоб уникнути бунту порожніх каструль. Є таке уявлення, що жінки спалахують легше, вони традиційно відповідають за те, щоб годувати родину. З жінками складно.

Мене дуже непокоїть те, що традиційно в профспілковому русі жінки традиційно перебувають на позиції обслуги. Це призводить до знецінення активістської участі. Хоча при організації, коли є жінки, все йде краще. Наш робітничий рух їх недооцінює, залишається патріархальним.

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.