Слухати

Дисидент Володимир Сосюра. Чому поета досі вважають співцем шахтарів?

28 серпня 2016 - 15:11 404
Facebook Twitter Google+
Про видатного поета з Дебальцевого Володимира Сосюру розповідає його дослідник — український літературознавець Сергій Гальченко

«Коли я виступав на ювілейних зібраннях, присвячених сторіччю Сосюри, один академік сказав: «Що ви робите з Сосюри дисидента»? Кажу, почекайте, давайте подивимось. Поема «Махно» заборонена, «Мазепа» — заборонена, за публікацію перших чотирьох розділів поеми його запроторили до божевільні», — говорить літературознавець.

Тетяна Трощинська: Багато хто, напевно, знайомий з Володимиром Сосюрою лише за шкільною програмою. Який він був насправді?

sergiy_galchenko.jpg

Сергій Гальченко // «Громадське радіо»
Сергій Гальченко
«Громадське радіо»

Сергій Гальченко: Невідому творчість Володимира Сосюри я відкрив ще у 1973 році, коли від родини поета одержав його архів та перевіз його до Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України.

Тоді в мене ще не було сивини, але я мало не посивів від того, що прочитав. Я прочитав зовсім невідомі мені поетичні твори Сосюри: поему «Мазепа», «Розстріляне безсмертя»; поеми на релігійну тематику: «Каїн», «Христос», «Ваал», «Мойсей», безліч таких творів. Це були десятки високопатріотичних шедеврів, які сьогодні читають, захоплюються ними.

Оскільки я тоді не міг нічого переписати, був змушений вивчати напам’ять.

Тетяна Трощинська: Які перші рядки приходять вам з будь-якого твору?

Сергій Гальченко: Наприклад, вірш «І пішов я тоді до Петлюри».

Тетяна Трощинська: «…Бо у мене штанів не було».

Сергій Гальченко: Але це не так. У першій публікації було так:

І пішов я тоді до Петлюри,

як громами в степах загуло.

Скільки нас отаких попід мури

Од червоної кулі лягло.

Навіть лірична перлина «Коли потяг у даль загуркоче»,  яку я вивчив у студентські роки і читав закоханим дівчатам. Я не знав, що то неповний текст. Бо коли я знайшов першу публікацію, була така строфа:

Вже до серця доходить отрута…

мов старому минулого жаль.

Путь моя у каміння закута,

і на кожному розі печаль…

Тетяна Трощинська: Якщо повернутись до рядку, пов’язаного із штанами і Петлюрою, це важливий момент у біографії Сосюри, який змінює погляди. Йдеться про те, що вибір був свідомий, а не бідність примусила йти.

Сергій Гальченко: Можна багато говорити про це. Ще у 1973 році я почитав у рукописі його роман-трилогію «Третя Рота». На жаль, опублікована тільки квінтесенція роману. Тоді для мене відкривався невідомий Сосюра.

Через Сосюру я змінював свої погляди і на Рильського, Тичину, Бажана.

Там вирисовувалася зовсім інша ситуація, пов‘язана з подіями 30-х років. Він же дружив з Миколою Хвильовим. Ще в середині 20-х рр., після того, коли Сосюра у 1924 році написав поему «Махно», яка й не була опублікована. Але Сосюра читав її всюди на зібраннях.

Тетяна Трощинська: Вона була заборонена до публікації?

Сергій Гальченко: Він не встиг. Але Василь Блакитний і нарком освіти Шумський заборонили йому читати йому цю поему. І Марія Гаврилівна (дружина Володимира Сосюри – Тетяна Трощинська) розповідала мені, що у 1931 році віднесла рукопис поеми у ГПУ. Вона каже: «Я побоялася за життя Володічки». На жаль, того тексту досі не виявлено в архівах ГПУ.

Наприкінці 1950-х рр. Сосюра хотів поновити поему «Махно». Він почав її так:

Безумство бурі світової

одгуркотіло вже давно…

Ти знов стоїш переді мною

Й в поему просишся, Махно!

Ти просиш (зір твій, наче жало…)

поему написать нову,

бо перша давно пропала

в сумних архівах ГПУ.

Це надзвичайно цікава сторінка біографії Володимира Сосюри. Він півтора року служив у Третьому гайдамацькому полку війська УНР. Тоді ж, у 1919 році, була видана у Проскурові (тепер Хмельницький) перша збірка Сосюри «Пісні крові». Але досі ця збірка не знайдена. Я гіпотетично її відтворив за публікаціями його творів, які були надруковані у періодиці 1918-1919 рр. Багато сторінок творів Володимира Сосюри мені пощастило оприлюднити. Таким чином образ поета зовсім змінився.

Тетяна Трощинська: Який це образ? Постійні дилеми?

Сергій Гальченко: Так. Його поема «Два Володьки». Він пише: комуніст і червоний фашист». Його врятувала поезія. Він був у денікінському полоні, коли потрапив до червоних, його кілька разів мали розстріляти. Але він читав поезію. Рука вчорашніх супротивників не піднялася, щоб розстріляти. Це треба читати автобіографічний роман «Третя Рота». Я сподіваюсь, можливо, пощастить найближчим часом розшукати роман-трилогію, що я читав у 1973 році.

Як писав про нього Іван Багряний у публікації до малесенької книжечки 1951-го року «Любіть Україну», Сосюра був у постійній конфронтації з владою.

Він був поетом від Бога, від природи.

Очевидно, гарт, який він пройшов у війську УНР, не був просто військовим вишколом. 

Коли я виступав на ювілейних зібраннях, присвячених сторіччю Сосюри, один академік сказав: «Що ви робите з Сосюри дисидента»? Кажу, почекайте, давайте подивимось. Поема «Махно» заборонена, «Мазепа» — заборонена, за публікацію перших чотирьох розділів поеми його запроторили до божевільні.

Навіть такий російськомовний український поет Яків Городской вигукував на зборах: «Почему Сосюра сошел с ума националистически, а не по-большевицки?».  Далі його поема «Слово», яка ніколи не була надрукована. Потім роки війни. У 1927 році, якщо не помиляюсь, він надрукував у журналі «Червоний Шлях» перший розділ майбутнього роману-трилогії «З минулого». Він описав усю правду, як він був у війську Симона Петлюри. Все це потім опинилося у спецфондах, було недоступне.

volodymyr_sosyura.jpg

Володимир Сосюра //
Володимир Сосюра

Наступні публікації післявоєнного періоду: поеми на релігійну тематику, які я називав; він дописав більше 20 розділів і завершив поему Мазепа на межі 50-60 року. Це завершена поема. Першу публікацію я робив у 1988 році до 90-річчя Володимира Сосюри в журналі «Київ». Тоді напередодні незалежності ця публікація не могла так з’явитися за тих умовах. Довелося просити московського українця Юрія Барабаша, який написав передмову до публікації, обґрунтування. Моя передмова, написана із знанням справи, так досі і залишилася неопублікована, мого імені було недостатньо.

Тетяна Трощинська: Чому ми в Україні досі знаємо Володимира Сосюру як «співця робітничої рані»?

Сергій Гальченко: Але перший варіант цього вірша: «Я — співець робітничий останній». Фахівці, які складають програми, пропонують ввести ті твори, які в мене набивали оскому. Але добре, що вводяться ліричні твори.

Сосюра — це найбільший лірик, патріот, українець. У «Третій Роті» він пише, що оточення батьків, які збиралися на Донеччині, сиділи за чаркою, але потім починали пісні — співали українські пісні.

Програму не треба перевантажувати кількістю творів і письменників. У нас, де були білі плями, робляться чорні чи кольорові. Я часто казав на Донбасі: «Я вас українізую не законом про мови, я вас українізую поезіями Володимира Сосюри».

Тетяна Трощинська: Щоб ви обов’язково порадили прочитати з Володимира Сосюри?

Сергій Гальченко: Я б радив прочитати і деякі ліричні шедеври, і «Коли потяг у даль загуркоче». Лірика доступна. Але обов’язково поему «Мазепа» і той гіпотетичний вступ:

Навколо радощiв так мало… 
Який у чорта «днiв бадьор», 
Коли ми крила поламали 
У летi марному до зорь. 
I гнiв, i муку неозору 
Спiваю я в цi днi журби, 
Коли лакеї йдуть угору 
Й мовчать раби… 
Нiмiй, одуренiй, забитiй, 
Невже не встать тобi вiд ран? 
Москвi та Жечi Посполитiй 
Колись жбурнув тебе Богдан. 
А потiм хтiв тобi Мазепа 
Вiд серця щирого добра… 
Його ж ти зрадила i степом 
Пiшла рабинею Петра. 

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.