Слухати

«Ми не соромимось називати один одного братами». Історії двох українських героїв

15 липня 2016 - 17:20 289
Facebook Twitter Google+
«Нас намагаються повернути до мирного життя. Мабуть, ми зможем повернутись. Життя не закінчується. Закінчим справу і повернемось», — говорить один з перших «Народних Героїв України» Олег Давиденко

Один з наймолодших Героїв України Володимир Гринюк та один з перших «Народних Героїв України» Олег Давиденко розповіли про свої довоєнні захоплення та заняття, про те як потрапили на фронт і познайомились, і, як виявилось під час розмови, обидва раніше займались танцями. 

Михайло Кукін: Володя, за что вы получили Героя Украины?

Володимир Гринюк: Напевно, за Дебальцево. Там була масштабна операція. Моя ротна тактична група витягнула дуже багато особового складу. Будучи пораненим, витягнув роту на Артемівськ. Тоді вже поїхав у госпіталь.

Михайло Кукін: Мне рассказывали, что Моторола предлагал за вас выкуп в 20 000 долларов?

Володимир Гринюк: Було таке. Це був 2014 рік. Тоді ми були під Лутугіним. Там стикалися з його бійцями. І він пропонував викуп.

Ірина Ромалійська: Почему лично к вам?

Володимир Гринюк: Трошки нашкодили йому, напевно. Ми завжди наїжджали штурмом, розкидали його блокпости. І верталися назад.

3dc339a5-14d3-42ef-a6dc-bf06d86c72c1.jpg

Олег Давиденко // «Громадське радіо»
Олег Давиденко
«Громадське радіо»

Ірина Ромалійська: Вы общались с ним?

Володимир Гринюк: А думаєте, розмова з ним пішла б? Не спілкувався.

Михайло Кукін: Олег, расскажите о себе.

Олег Давиденко: Я був у батальйоні ОУН. Потім 25-та ОПДБр.

Михайло Кукін: У вас более 200 удачных операций. «Народного Героя» дают за конкретную или по совокупности?

Олег Давиденко: Я вважаю, що це по суцільному результату. Мені повідомили за три дні до того, як повинні були нагородити. Було приємно і несподівано.

Михайло Кукін: Хто нагороджує?

Олег Давиденко: Народ. Тому що «Народний Герой України».

Михайло Кукін: А хто уособлення народу?

Олег Давиденко: Ті люди, які цим займаються. Громадською діяльністю, допомогою, ті, хто небайдужий до того, що хлопці виконують свої обов’язки. Я вдячний, що нагороджений. Але є багато тих, кого треба нагороджувати. І тих, кого вже нема.

Михайло Кукін: Ви ж можете пропонувати тих, кого треба нагородити?

Олег Давиденко: Іноді до нас звертаються і питають, чи знали, чи спілкувались ми з такими людьми. Іноді ми самі подаємо ініціативу, їх перевіряють. Є випадки, коли лише багато розповідають.

Ірина Ромалійська: Владимир, я нашла ваше интервью, и вы говорили о том, что на тот момент не использовали никакую льготу, которую предоставляет звание. У вас нет квартиры?

Володимир Гринюк: І досі не користуюсь. Житлом незабезпечений.

volodymyr_grynyuk.jpg

Володимир Гринюк // «Громадське радіо»
Володимир Гринюк
«Громадське радіо»

Ірина Ромалійська: А стоите в очереди?

Володимир Гринюк: Так, стою позачергово.

Ірина Ромалійська: То, что есть моральное признание, но дальше слов не заходит, обижает?

Володимир Гринюк: Мені все рівно, головне, щоб сім’я була здорова.

Михайло Кукін: У вас разные довоенные судьбы. К волонтеру Оксане Андриенко вы приехали на реабилитацию в центр?

Олег Давиденко: Так. Нас тут це все звело, познайомило. Ми не соромимось називати один одного братами. Cлужили в різних частинах, а здружились вже тут.

Михайло Кукін: Олег, а правда, что до войны у вас была мастерская?

Олег Давиденко: Деревообробна майстерня. Один із девізів майстерні був: що завгодно, але з дерева — воно живе. Я намагався відкрити до війни студію аерографії, але не вийшло, бо треба було йти.

Володимир Гринюк: До армії я навчався в Луцькому педагогічному коледжі на вчителя інформатики. І хореографії. Пішов на строкову службу і залишився в армії, ще до війни. Потім поступив в Академію сухопутних військ Львова, потрапив у військову частину Новоград-Волинського і досі там служу.

Олег Давиденко: А у мене вісім з половиною років бальних танців.  

Михайло Кукін: Олег, коли людина до війни була митцем, чи може вона повернутися до мирного життя після війни?

Олег Давиденко: Нас намагаються до цього повернути. Мабуть, зможем. Життя не закінчується. Закінчим справу і повернемось.

Михайло Кукін: Думаєте знову повернутися на фронт?

Володимир Гринюк: Я в неділю туди їду знову. В Маріуполь.

Михайло Кукін: А як вас намагаються витягнути?

Олег Давиденко: Допомагає волонтер Оксана Андрієнко, Центр, багато волонтерів. Дуже важко: я з грудня по шпиталям, лікують частково відірване плече та все інше. Коли ти ще в шпиталі, то серед своїх. А коли приходиш додому, чужий. Тобі нема про що розмовляти з людьми. А тут нас реабілітують, вчать по-іншому спілкуватись.

Ірина Ромалійська: А вы пробовали разговаривать с местными, которые настроены против Украины, и переубеждать их?

Володимир Гринюк: Я думаю, ті, хто налаштовані проти України, знаходяться в Києві. З тих, хто там, більшість за нас: ми їм допомагаємо, вони нам.

Олег Давиденко: Людям страшно прийти назад. Не кожен може покаятись в тому, що зробив.

Ірина Ромалійська: Как вы относитесь к Минским соглашениям?

Олег Давиденко: Негативно. Жодна війна не була виграна в обороні.

Володимир Гринюк: Так точно.

Михайло Кукін: А що робити, щоб війна закінчилась?

Олег Давиденко: Треба було робити ще в 2014 році. Потрібна партизанська війна. Робити те, що робить ворог, пропаганда потрібна. Непоодинокі випадки, коли вони самі луплять по своїй території, у нас є відео і можна це довести.

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.