Слухати

«Громадське радіо» / Скачати зображення

Ми показали, як шахтарі Донбасу відстоюють свою гідність, — Віктор Кріпченко

28 березня 2016 - 17:17 119
Facebook Twitter Google+
Головний оператор фільмів про шахтарські акції протесту 1990-х розповідає про бажання шахтарів відстояти свою гідність: чого прагли, чого боялись, і як за знімальною групою стежило КДБ

29 березня в рамках презентації проекту «Кінематографічна ревізія Донбасу» та фестивалю Докудейс відбудеться показ документальних фільмів «Страйк» та «Вихід», присвячених шахтарським страйкам на початку 90-х років. Про це говоримо із головним оператором фільмів Віктором Івановичем Кріпченком. 

Ірина Славінська: Розкажіть про ваші фільми. І взагалі, що вас привело на Донбас для роботи над цією темою?

Віктор Кріпченко: Це взагалі єдиний фільм на території всього СРСР, який висвітлює ті події. Наша студія єдина наважилась знімати шахтарські страйки. Безумовно, важко було отримати дозвіл на зйомку. Спочатку нас направляли в менші містечка, та нам все одно треба було їхати через Донецьк, де в нас був кореспондентський пункт. І коли ми побачили на площі мітингуючих, то почали роботу, яку завершили аж більш ніж через два тижні.

Ірина Славінська: Ви просто знімали те, що там відбувалось? Без сценарію?

Віктор Кріпченко: Так, ми не знали, як розвиватимуться події, тому знімали все. Я вважаю, що наше кіно особливе тим, що у ньому немає дикторського тексту. Але головні меседжі у фільмі є, їх там висловлюють самі шахтарі. Ми просто показали сам страйк, його учасників, умови життя шахтарів, знімали в самих шахтах. Ми показали людей, які відстоюють свої права і свою гідність.

Ірина Славінська: За що люди тоді виходили на площу?

Віктор Кріпченко: Тоді, у 1989 році, страйкували шахтарі всього Радянського Союзу. Люди самостійно почали проявляти ініціативу в економічній сфері. Безумовно, одною із вимог було право керувати самим своїми підприємствами. Бо один шахтар своєю працею забезпечував нормальне життя багатьом людям.

Були й інші проблеми, наприклад, мило, якого не вистачало на місяць роботи. Крім того, влада намагалась применшити відшкодування за пил в легенях. Багато шахтарів жили ще в тих халупах, що були побудовані, напевно, ще при Юзі. До людей було таке, ставлення, що підсвідомо питання гідності було важливіше, ніж їх офіційні заяви.

Лариса Денисенко: Чи була цензура?

Віктор Кріпченко: В фільмі є епізод зустрічі шахтарів із місцевою владою та міністром енергетики СРСР. Ми хотіли бути там присутні, нам в цьому перешкодили. За нами слідкували співробітники КГБ. Та це нам не завадило в фільмі показати те, що ми вважали за потрібне.

Ірина Славінська: Що стало маркером для припинення страйків?

Віктор Кріпченко: Була загальна зустріч представників всіх шахтарів СРСР в кабінеті міністра в Москві. Їм обіцяли самостійність шахт, кращі побутові умови.

Ірина Славінська: Шахтарі — дуже особлива профспліка, вони солідарні один з одним. Чи легко було їх розговорити? Чи мали ви місцевого провідника?

Віктор Кріпченко: Спочатку до нас було насторожене відношення, шахтарі були дуже ображені на владу. Але ми з ними і їли, і спали, всі ці два з гаком тижні ми провели з ними. Вже під час зустрічі в Москві нас не хотіли пускати в Кремль, але саме завдяки нашим шахтарям нас допустили до перемовин, навіть мало на руках не занесли, і ми змогли отримати унікальні кадри суперечки колишнім міністром охорони здоров’я і шахтарями. Шахтарі в нас просто побачили людей, що до них по-людськи ставляться.

Мені здається, що там не було нещирості, вони говорили про наболіле. В людей це потім вилилось у страйк, вони були готові захищати свої потреби. Приємно, що протягом такого короткого часу вдалось показати героїв.

Лариса Денисенко: Чи ви відчули силу цих людей? Чи підтримували їх з позашахтарського середовища?

Віктор Кріпченко: Багато людей приходили і приносили допомогу. Все-таки у донеччан був страх. Вони обходили, ставали збоку, придивлялись. Але самі шахтарі на площі страху не відчували.

Вони були організовані, відповідальні, говорили по справі, щиро, відверто. Дуже гарною і змістовною мовою. І одне одного поважали. Цей фільм заставляє думати.

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.