Слухати

Офіційний Київ забув, що у нього є Донбас, — журналіст Торба

13 березня 2016 - 08:12
FacebookTwitterGoogle+
На територіях Луганської області, підконтрольних Україні, по-різному ставляться до російської агресії: одні чекають на Путіна, інші хочуть жити в Україні

valentyn_torba_0_0.jpg

Валентин Торба «Громадське радио»
Валентин Торба
«Громадське радио»

Які настрої панують на вільних територіях Луганщини і в чому прорахунки влади у роботі з місцевими жителями? Розповідає журналіст газети «День» Валентин Торба, який нещодавно повернувся зі Сходу України.

За мікрофоном ведучі Олег Білецький та Лариса Денисенко.

Олег Білецький: Ви походите з міста Сватове?

Валентин Торба: Я луганчанин, а батьки мої з Сватового. Оскільки це місто є вільною територією, то я періодично повертюсь туди. Наскільки мені б не був любий Київ, рідні місця сняться. До Луганська я потрапити не можу, але те, що відбувається на окупованій території, щільно відлунює. Дуже добре, що Сватове не віддали бандитам, але це не означає, що проблеми вже вирішили. Звичайно, залишаються люди, які чекають манни від Путіна.

Олег Білецький: Що відчуває людина, коли приїздить на вільну територію, наприклад, у Сватове?

Валентин Торба: Це залежить від того, яку позицію людина займала з самого початку, наскільки вона здатна знаходити причинно-наслідкові зв’язки. Тому що є людям, які думають «згоріла в мене хата, нехай і в сусіда згорить», дуже важко визнавати свої помилки. Якщо людина не просто пасивно спостерігала за тим безладом, що розгортався у 2013 році, але й безпосередньо брала в ньому участь, на референдуми різні ходила, то, звичайно, їй буде важко визнати, що вона вляпалася.

У Луганську є певний відсоток людей, які змінили свої погляди, але вже пізно, тому що там вже існує влада автомата. Демонструвати зміну цих поглядів дуже небезпечно. Це дійсно поєднання 1937-го і 1941 років разом з 1917. Найгірше, що можна було собі уявити, реінкарнувалося. Слабкості людей так само реінкарнувалися. Сталін був один, але 4 мільйони доносів написали прості громадяни. Так і тут. Людська ницість зіграла свою роль.

Що стосується вільної території, то я, коли зустрічаю людей, які ще прагнуть до Путіна, кажу їм, що є приклад так званих ЛНР і ДНР. Навіщо вам вигадувати щось нове? Ви можете поїхати туди і пожити трошки. Може, не сподобається. Якщо сподобається, робіть що хочете. Якщо до 2014 року ще можна було у щось вірити, то тепер є конкретний приклад реальної біди. Але треба розуміти, що Сватове — це Слобожанщина, і в свій час там був Володимир Просін — голова районний держадміністрації. Він зробив все для українізації цього району, а помер в день так званого референдуму.

Я поспілкувався з мером Сватового Рибалком Євгеном Вікторовичем. Він справляє враження господарника.

Місто Сватове живе, і відчувається український дух.

Лариса Денисенко: Які страхи звільнених територій найбільш поширені?

Валентин Торба: Хочу уточнити, що Сватове не захоплювали. З самого початку не допустили розгортання. Тож все залежало від місцевої влади.

Які страхи? Якби офіційний Київ більш артикулював свою державницьку позицію, то було би більше ясності. Це стосується не лише вільного Сходу, але й Луганська та Донецька. З самого початку подій не було чіткого усвідомлення, що ця територія потрібна Києву. Я колись наводив аналогію з загіпнотизованою куркою. Що треба, щоб загіпнотизувати її? Взяти за ноги і перевернути. Вона вже буде в трансі. Донбас знаходився в стані «хто перший його візьме за ноги і переверне». Прийшла Росія. Вона до цього готувалася не рік і не два, а з другої половини 90-х років за часів Леоніда Даниловича Кучми, який поставив нам Єфремова, а на Донеччині — Януковича.

Офіційний Київ забув, що у нього є Донбас, на території якого розташовано 80% антрациту, без якого неможлива українська промисловість. Воювати за вугілля треба було, воюючи за мізки людей. Зараз існують спекулятивні дискусії відносно того, що там «вата», «та плюньте». У мене у першого така рефлексія, тому що я на них дуже сильно ображений. Вони фактично позбавили мене рідного дому. Але я усвідомлюю, що все просто так не робиться. Згорів сарай, нехай згорить і хата?

Олег Білецький: Чи можемо намалювати «мапу» настроїв Луганської області?

Валентин Торба: Диференціацію треба робити по сільськогосподарських та промислових регіонам. На Слобожанщині завжди були господарі, якоюсь мірою індивідуалісти. Пролетарський же регіон не можна звинувачувати в тому, що він такий. Це люди, яким на 8-му годину ранку треба йти на роботу. Начальник сказав, значить так треба зробити. Поки йшов додому, в шинок зайшов, побив дружину. Відповідальність делегувалась кудись нагору, сама людина просто не відчувала, що вона приймала рішення. І її це влаштовувало. Шахтарі — це була привілейована професія.

Якщо не брати студентів на граніті, то перший Майдан на Сході — це в Луганську. Шахтарі вийшли до облдержадміністрації. Тоді ще один з них себе спалив. Було побиття «Беркутом» шахтарів. Чомусь у Луганську не люблять це згадувати, коли кричать «Беркут». Чому шахтарі так вчиняли? Тому що вони звикли бути привілейованим класом, хтось там нагорі їх забезпечував. Ти тільки залазь, добувай вугілля, як Стаханов, потім нагору, і все буде нормально.

А тут прийшов час відповідальності за свої кроки, рішення. Почали давати бюлетені.

На Сході інтуїтивно голосували за проросійські сили через асоціацію з радянськими часами, коли партія все вирішувала.

Лариса Денисенко: У який спосіб говорити людям, що треба працювати на перспективу, а не тільки, щоб на «хлєбушек хватало»?

Валентин Торба: Як казав професор Преображенський, «да, я не люблю пролетариат», але як казав Ленін, «у нас нет другого материала». Пролетарський регіон завжди буде таким. Ми живемо в такий історичний період, який маємо перетравити.

На жаль, у вільній Україні ми ще не перетравили багато моментів радянщини у свідомості. Хтось буде згадувати про ковбасу за руб двадцять і казатиме, що все ж таки було добре. Оце і є перші ознаки радянщини. Спілкуючись з людиною, робиш якісь тестові маркери. Нещодавно знайшов цікаву фразу в інтернеті: «Якщо ти починаєш спілкуватися з росіянином, спитай у нього щодо гумористів, хто тобі ближчий, Жванецький чи Задорнов. Якщо скаже, що Жванецкий дуже «заумний», а Задорнов молодець, далі можеш не продовжувати з ним розмову».

Ми не бачимо, що не змінилась система з 90-х років. Ми не звертаємо увагу на те, що Леонід Данилович Кучма досі знаходиться «на Олімпі» і нікуди не подівся. У червні 2014 року він сидів з бойовиками в Донецьку. Звичайно, його туди делегували. Але це симптом, що система не змінилася. Ми говоримо, що маємо звільнити Савченко, але рідко говоримо, що влада її начебто боїться: ніби вона прийде і буде лідером. Я думаю, що на неї чекають певні проекти. Тому що система не змінилася. Такі героїчні люди потрапляють в неї. І буде наступний бій — за себе.

Лариса Денисенко: У чому прорахунки влади щодо Луганщини?

Валентин Торба: Я знаю низку прикладів, коли до влади прийшли ті, що замотували синьо-жовтий прапор, а насправді працювали на регіоналів. Я також бачу, як туди приїжджають ті, кого асоціювали з майданом. І це дає їм певну індульгенцію. Зараз на Луганщині не досить нормальна ситуація в кадровому плані. Я хочу, щоб це було вирішено, але сам не знаю, кого можна поставити. Державницьким підходом там просто не пахне. Що ми будемо говорити про окуповані території, якщо ми маємо звільнити Київ.

Лариса Денисенко: Як сприймають декомунізацію на Луганщині?

Валентин Торба: Є певні істерики серед людей. Але біля міськвиконкому стоїть постамент, і вже не згадують, хто там стояв. У нас, на жаль, більше будуть пам’ятати, як валили Ленінів, а не їх самих.

За декілька років до війни я зняв аматорських фільм про 90-ті. Зняв і Дзержинського. Він дивився прямо на Луганський педуніверситет імені Тараса Шевчненка. Щось у мене йокало завжди, що це ненормально, коли Дзержинський дивиться на «кузницу» майбутніх педагогів. Це як ознака тривоги, що буде щось страшне. Буквально за кілька років з’явилися і підвали, і катування, при чому в гуртожитках університетів, в податковій міліції. Це плями, які нам натякають: якщо ви їх ще не виїли зі свого мозку, вони повернуться вже не постаментами, а конкретними діями і конкретною кров’ю.

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.