Слухати

Під натиском українців більшовики тікали з Донбасу без спротиву, - укладач мемуарів «1918. Донецький бліцкриг»

24 червня 2018 - 16:22
Facebook Twitter Google+
У студії Громадського радіо побував Олексій Бешуля, видавець, керівник проекту та укладач книги «Донецький бліцкриг» – мемуари генерала армії УНР Володимира Сікевича

beshulya.jpg

Громадське радіо
Олексій Бешуля
Громадське радіо

Поговорили  про унікальність та актуальність видання, а також Олексій Бешуля, який сам родом із Мар’їнки, розповів, чому в 2014 вступив до лав добровольців та про свій бойовий шлях.

 

Сергій Стуканов: «Донецький бліцкриг» — це збірка мемуарів Володимира Сікевича, командира Слов’янської групи армії УНР, яка в березні-квітні 18-го року звільняла Донеччину від більшовиків.

Ці спогади дотепер не були опубліковані, публікувалися лише уривки. Як ви на них натрапили та що вас спонукало взятися за впорядкування?

Олексій Бешуля: Вони публікувалися в Канаді, але в період із 1941-го до 1951-го. Вийшли кількома маленькими книжечками.

Якось випадково на все це натрапив. Є такі періоди, коли о третій ночі тебе дуже цікавлять якісь історичні питання, хочеш поглибити свої знання в дуже вузькій сфері. Думаю, це багато кому знайомо. Якось так натрапив: дивлюсь – цікаво. Цікавить якийсь факт – ану, розмотаємо клубочок. І потроху, одне за одним, знайшов, що є такі мемуари.

Потім була невеличка операція з пошуку в натурі, щоб вони були хоч у якійсь формі. Довгенько шукали ці мемуари, потім товариш підказав мені, що у Львові живе правнучка його брата Наталя Сікевич – це єдиний нащадок, який залишився в Сікевича.

Мемуари плюс-мінус знайшли, тоді сконтактували з нею, я запитав, чи можна видати, вона сказала, що звісно можна. Після цього почалося втілення проекту, довге перероблення в текстовий формат, тому що це були скан-копії —  щось було затерте, непомітне.

Сергій Стуканов: Я так розумію, мемуари стосуються ширшого періоду, але ви вирішили присвятити книгу суто Донецькому походові?

Олексій Бешуля: Там не суто Донецький похід, там його служба в армії УНР як військовослужбовця. Довелося викинути частину через те, що в мемуарах разом із цим були його спомини, як він займався фермерством у Канаді, якісь протоколи зборів канадійських спілок учасників тодішнього «АТО». Такі речі були трохи недоцільні в цій книжці.

Були вибрані матеріали з 17-го року, коли він іде на українізацію своїх частин, присягає на вірність армії УНР, і до кінця 18-го року, коли його відправляють на більш дипломатичну службу до Австро-Угорщини, потім - Угорщини.

Сергій Стуканов: Хто такий Володимир Сікевич, що про нього відомо?

Олексій Бешуля: Це генерал-хорунжий армії УНР. Він походив із Таращі на Київщині, з шляхетського роду, в них був маєток.  В 16 років він іде до військового училища і присвячує себе армії. Перед тим, як він пішов на службу до армії УНР, був генерал-майором Російської імператорської армії, брав участь у Російсько-японській війні, Першій світовій війні. Мав дуже багато бойових нагород, нагородну зброю – це вважалося дуже статусним.

Тут раптом він бачить, що з’являється Українська держава. Він не йде до білої армії чи червоної армії – йде служити до української армії. Людина однозначно була цікава.

Потім він вступає в Гайдамацький кіш Слобідської України під командуванням Симона Петлюри. Одна з операцій – придушення «красного» повстання на заводі «Арсенал». Тоді якраз нормально «покоцали» більшовиків, якийсь час вони нічого не робили в Києві.

Потім він із цим Слобідським кошем вирушає на схід звільняти Україну. Тоді українська армія по суті рухалася як авангард. Німецька армія після Першої світової, після всіх боїв просто займала територію, інколи з якимись мінімальними партизанами боролися. А от тягар всіх бойових дій лягає на українську армію.

Вони доходять до Харкова, займають його.  Повертають на південь і в місті Лозова армія розділяється – одна йде через Мелітополь на Крим, Слов’янська (або часом історики пишуть — Донецька група) вирушає на південь через Барвінкове. Вважається, що перший бій за звільнення Донбасу – це звільнення Барвінкового.

Дуже швидко та оперативно вони за три тижні займають всю територію Донбасу.

Сергій Стуканов: Але кілька серйозних сутичок було, попри те, що це було швидко?

Олексій Бешуля: Звісно. Перший бій – за Барвінкове, потім бій за Горлівку, щось було в районі Дебальцевого.

Більшовики в більшості просто тікали. Тодішня «красная гвардія» не була боєздатна, складалася з дезертирів, поспіхом набраних шахтарів, які хотіли собі якихось преференцій, якихось незрозумілих робітників. В більшості, якщо вони бачили, що є серйозний наступ, –  значить треба тікати. Всі бої точилися з єдиною метою: щоб якісь тилові частини пошвидше вивозили в Росію якісь матеріальні ресурси, які є на Донбасі.

Слухайте повну версію розмови в доданому звуковому файлі.

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.