Слухати

«Пласт» вибудовує елементи довіри, — Ярослав Юрчишин

10 квітня 2017 - 16:53
Facebook Twitter Google+
З нагоди 105 річниці «Пласту» говоримо про людей, політику, освіту та різні корисні навички, які виховує в дітях цей рух
«Пласт» вибудовує елементи довіри, — Ярослав Юрчишин / Програми на Громадському радіо

Ярослав Юрчишин: «Пласт» як молодіжний рух має за мету створення здорового середовища для розвитку молодої людини. Він цінний тим, яку якість людей він стимулює. Я народився у сім’ї військового в Росії, і для мене усвідомлення себе українцем у Львові відбувалося досить специфічно.

Мене батьки виховували в українських традиціях, але говорити українською у військовому містечку ми не могли. Ми переїхали до Львова у 1989 р.. До нас ставилися по-різному, але в час, коли я визначався, з’явилося середовище пластунів.

Спочатку я не був членом цієї організації, потім мене запросили на табір погратися з дітьми ― це був перший курс, я думав: які діти, нащо мені це здалося. Але я втягнувся, і вже 15 років у цій організації, і дуже цьому радію.

Лариса Денисенко: На своїй сторінці у Фейсбуці ти розміщуєш фото й історії пластунів, деякі з них є відомими постатями. Чому тебе зацікавили ці люди?

Ярослав Юрчишин: Ідея флеш-мобу виникла досить цікаво: заступник омбуцвумен Михайло Чаплига виклав фото свого пластування у 90-ті роки, при тому що він досить цікавих ліволіберальних поглядів. У його гуртку були хлопці, які зараз депутати місцевих рад від «Свободи», засновники шкіл батьківства ― дуже різні люди.

У мене виникла ідея показати «Пласт» не через розповіді, як ми працюємо з дітьми, а через те, які люди долучалися і яких людей виховав «Пласт».

yurchyshyn.jpg

Ярослав Юрчишин // Громадське радіо
Ярослав Юрчишин
Громадське радіо

З одного боку, є величезна різниця між заступницею ректора Київської школи економіки Юлією Тичківською, її чоловіком Романом ― засновником Української академії лідерства, Любомиром Гузаром, Борисом Гудзяком як церковними діячами, Олександром Сичем як політичним діячем, Ігорем Гриневим. З іншого боку, їх усіх поєднує те, що вони були продуктом пластового руху. Моїм ключовим завданням було показати красу в різноманітті.

Ми часто намагаємося всіх стандартизувати, а тут організація сприяє вихованню настільки різних людей. Ці різні люди уживаються в одній організації з дуже чіткими правилами і чіткою ідеологією.

Ірина Славінська: Чим займаються маленькі і дорослі пластуни?

Ярослав Юрчишин: Для дітей від 1,5 до 6 років є рух пташат ― це те, що зараз модно називати «сімейним вихованням» ― діти з батьками збираються, за кожен елемент програми відповідає один з батьків, діти бавляться, спілкуються.

Із 6 до 12 років ― вікова категорія новацтво ― це навчання через гру. У них є свої групи, які називаються рої, із ними займаються братчики і сестрички.

Із 12 до 18 років ― школа самовиховання: гуртки цього віку самі визначають, чим хочуть займатися. Дорослі лише забезпечують їх безпеку і намагаються провести через пластову програму. Дорослим важливо знайти ракурс, який зможе подати у корисному руслі.

В одному районі Львова, де хлопці були витримані у традиціях чоловічого виховання, їх виховник побачив, що у них є проблема несприйняття субкультур. Вони запросили популярні на той час субкультури і дискутували. Ключове, що хотів показати виховник ― вони всі люди, прикольні, різні, ми багато чого в них не розуміємо, але їх погляд має право на життя.

Система освіти поки що не сприяє самовираженню, вона штампує певний набір компетенцій, не завжди необхідних. «Пласт» намагається заповнити нішу для цього віку. Діти самі організовують проекти. Діти з одного районного центру взяли опіку над церквою в сусідньому селі. Церква розвалювалася, і вони допомогли ремонтувати лавки, спілкувалися із прихожанами.

Тобто це реальне життя. Це справді працює ― у нас дуже багато хлопців і дівчат пішло в АТО, на жаль, четверо побратимів загинуло. Багато хто повертається і каже, що «Пласт» дав більше для того, щоб можна було виживати.

Від 18 до 35 років (старшопластуни) допомагають організовуватися молодшим пластунам, хоча бувають і дуже вмотивовані на роботу люди старшого віку (від 35 років, сеньйори) ― особливо це характерно для осередків Півдня і Сходу.

Переважно завдання старших ― пропагувати своїм прикладом можливості пластового стилю життя у суспільстві, показувати, що пластуни можуть ціннісно, вмотивовано працювати у різних сферах. Ці люди часто відходять від безпосередньої пластової діяльності з дітьми, але при будь-якій нагоді вони не стидаються сказати, що були причетними до «Пласту».

Лариса Денисенко: Чи є щось таке, за чим пластуни відразу можуть один одного впізнати?

Ярослав Юрчишин: У нас дуже багато «масонських» штучок ― наприклад, ми вітаємося лівою рукою. Є дуже багато рис характеру ― наприклад, здатність комунікувати з людиною незалежно від ваших відносин. У «Пласті» дуже багато часу проводять у мандрах, у горах, і там немає можливості відмовитися від людини.

Тут є важливим вибудовування риси, яку в нас вбило історичне перебування під чужою владою — елемент довіри. Якщо доводиться шукати взаєморозуміння з різними людьми, починаєш розуміти, що ці неоднаковості для чогось існують.

Нам у суспільстві дуже не вистачає вміння чути іншу думку і поважати іншу позицію. «Пласт» виростав із дуже консервативної частини України ― із Західної. Зараз він набагато ліберальніший: у Трьох Головних Обов’язках пластуна залишається віра в Бога, але немає жодного обмеження по конфесії.

Нас часто критикують за консервативність, але ця критика, як правило. Іде від людей, які не поринули у цю атмосферу й оцінюють «Пласт» за зовнішніми ознаками, а щоб пізнати людину чи організацію, потрібно почати з нею говорити.

Ірина Славінська: Чи є речі, за які з «Пласту» виганяють?

Ярослав Юрчишин: Люди, які свідомо чи несвідомо порушують безпеку середовища ― наприклад, пішли під час мандрівки в село, побилися з кимось, напилися ― скоріш за все, не залишаться в «Пласті». Вигнання ― це єдине покарання, яке є в «Пласті».

Є система пересторог ― попереджень, що дії чи бездіяльність людини можуть принести шкоду середовищу, і в людини є шанс одуматися. При тому перша пересторога ― це розмова віч-на-віч з керівником, друга пересторога ― розмова у маленькій групі ― гуртку, а третя пересторога розбирається на рівні місцевого осередку.

Я знаю дуже мало випадків, коли з організації виключали. Частіше люди розуміли, що це не їхнє, і просто відходили.

Наше ключове завдання ― безпечне оточення людей, тому будь-які пропагандистські, політичні, конфесійні речі не заохочуються, якщо людина на цьому наполягає, у неї є шанс вилетіти з організації.

Цю публікацію створено за допомогою Європейського Фонду Підтримки Демократії (EED). Зміст публікації не обов’язково віддзеркалює позицію EED і є предметом виключної відповідальності автора(ів). 
Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.