Тіло закатованого ополченця просто викинули за містом, — колишній полонений

05 січня 2016 - 16:57 1829
Facebook Twitter Google+
Відверта розповідь людини, яка пройшла через «в‘язницю так званої ЛНР»

Ірина Ромалійська: У нас в студии Иван. Он попросил не называть его настоящего имени в целях безопасности. Он представляет коалицию организации «Справедливость ради мира на Донбассе». Организации объединились и собирают свидетельства нарушений прав человека и международного права там, где происходит военный конфликт. Вы занимаетесь забором информации, свидетельствам о том, какая ситуация в тюрьмах?

Іван: Ми збираємо інформацію про будь-які порушення прав людини, які сталися в ході військового конфликту. Чому попередньо йшла мова про в‘язниці, тому що нещодавно коаліція випустила звіт, який називається «Ті, що пережили пекло», який грунтується на свідченнях тих людей, які перебувалі там у в‘язницях. Також ми безпосередньо відвідували ті в‘язниці, які вже тепер розташовані на звільнених територіях.

Ірина Ромалійська: Що головне з‘ясували у цьому звіті?

Іван: Головне те, ща на територіях, які не підконтрольні українській владі, існує ціла система незаконних в‘язниць, тобто це місця несвободи різного плану: від підвалів до кліток, де відбуваються абсолютно жахливі речі. Людей катують, вбивають, піддають різним формам тортур. 

Ірина Ромалійська: Это имеется в виду тюрьмы, которые и раньше были или уже созданы новые?

Іван: Частково так. Такі місця  існували в підвалах, просто людей саджали в собачі клітки. 

Ірина Ромалійська: У нас в студии еще один гость – Александр, который побывал как раз в одном из таких мест лишения свободы, так? Где вы конкретно находились?

Олександр: Мене утримували в підвалі гуртожитку Національного східноукраїнського університету імені Даля, військовий загін так званого «Бетмена». 

Наталія Соколенко: Коли ви там опинилися і за яких обставин?

Олександр: Арешт був безглуздим. Я прийшов на своє робоче місце, яке було розташоване поряд з автовокзалом. Хотів забрати з офісу власні речі. На той час Луганськ уже обстрілювався і ніхто не працював. Поряд з цим будинком знаходився обласний військомат, який на той час уже був захоплений бойовиками. Мене зупинили і почали вимагати, щоб я показав свої документи. Коли я показав службове посвідчення, почали допитуватися, а чому не паспорт. Я їм поясний. що прийшов на роботу, щоб забрати свої речі. Вони сказали, що я за ними прийшов стежити. 

Опиратися двом озброєний чоловікам було безглуздо. На привеликий жаль у мене з собою був фотоапарат, на якому були світлини луганського Майдану, активним учасником якого я був, а також барикади київського Майдану. 

Цього виявилося достатньо, щоб викликали так званий контр терористичний загін. Вони сказали, що їм дуже хотілося б пристрелити мене на місці або прострелити мені ноги, але у нас є спеціалісти, які з тобою розберуться. Так я опинився у підвалі у «Бетмена».

Ірина Ромалійська: Что происходило в этом подвале?

Олександр: Завдячуючи тому, що «Бетмена» розстріляли свої, мені і ще деякім полоненим вдалося вижити. Як не дивно, але в камерах серед ув‘язнених також були ці ополченці, яких туди кидали за мародерство, пияцтво, Більшість з них не приховували, що вони мали багате кримінальне минуле. Один навіть пишався, розповідаючи про те, що на свободі він не перебував більше, ніж півроку. 

У підвалі відбуваліся страшні речі. У цьому загоні був штатний кат на прізвисько «Ман‘як». У нього були різні інструменти: шмат пластикової труби, резиновий молоток для укладання асфальтової плитки, паяльна лампа, зашморг, пилка хірургічна. Одного разу до камери кинули двох нетверезих чоловіків, які були ополченцями. Один з них розповів, що він записався в ополчення для того, щоб відмовити свого сина, який також був у цьому загоні, покинути цей загін.

А взагалі, як сказав він: «Я за єдину Україну». Ці слова почули ополченці, які були в камері і донеслі до вартового, а той до командира і цього чоловіка просто закатували. Фінальним акордом, коли його вже закинули в камеру, він голосно стогнав. Там був так званий «Хохол», людина, яка пишалася своїм гарним знанням української мови. Він просто розігнався, плигнув на груди цьому нещасному, почувся хрускіт кісток і той замовк. Ранком він засмикався, захрипів і затих. 

Мене вразила поведінка начальника їхнього польового госпіталю, коли її викликали для того, щоб засвідчити смерть. Вона прийшла, послухала серце, спробувала знайти пульс і сказала, що констатує смерть цієї людини. 

Все так просто, буденно. Зайшло кілька чоловіків, погрузили тіло на ковдру і винесли. Нам потім сказали, що вивезли кудись за мисто і викинули. Ось вам ціна людського життя. 

Ірина Ромалійська: Сколько при вас было забито до смерти?

Олександр: Я бачив щонайменше кілька. Останнім, кого я бачив було тіло людини дуже похилого віку, якому було десь за 80 років. Коли його виносили, тодішній очільник тюрьми, росіянин сказав: «А я уже удивлялсь, когда эта сволочь склеит ласты. Наконец-то!» 

Наталя Соколенко: Я бачу перед вами збірка «Ті, що пережили пекло». Що це?

Іван: Це звіт. Ми опитали близько 150 осіб протягом літа і вересня цього року. Власне, досвід тих людей, яких ми опитали, ми виклали у цій збірці. 

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.