Слухати

«Ти можеш їх ненавидіти, але мусиш на них впливати» — Сергій Жадан про політиків

29 січня 2017 - 20:23 759
Facebook Twitter Google+
Сергій Жадан читає ще неопублікований вірш в ефірі «Громадського радіо»

Відомий письменник, перекладач, волонтер Сергій Жадан розповів «Громадському радіо» про нещодавно створений благодійний фонд.

Тетяна Трощинська: Ви вирішили оформити свою трирічну діяльність і створити благодійний фонд. Чому нарешті він вам став потрібен?

Сергій Жадан: Це схоже на те, як родина живе разом і довго не оформлює свої стосунки. А потім виникають якісь суто юридичні питання, які вимагають певної легалізації. Наша волонтерська команда займається цією ініціативою вже третій рік, з літа 2014 року. Ми і далі займалися б цим на приватному рівні, але виникла потреба розширення діяльності, її легалізації і систематизації. Тому ми вирішили зареєструватися.

Олена Бадюк: Якого масштабу набули ваші гуманітарні проекти? Якою буде основна діяльність фонду?

Сергій Жадан: Це приватна ініціатива, тому масштаби в нас обмежені. Але завдяки нашій ініціативності ми за цей час багато чого встигли зробити. Ми допомогли десяткам шкіл, дитячих садочків, бібліотек, лікарень, інтернатів та інших закладів. На цьому будемо зосереджуватися і надалі.

Олена Бадюк: Мова йде про Донбас?

Сергій Жадан: Мова йде передусім про Донбас, але не лише. Ми співпрацюємо з різними культурними і освітніми інституціями в інших регіонах, зокрема з підлітковими виправними закладами, де ми давали концерт. Ми плануємо продовжувати з ними співпрацю. В Харкові ми теж контактуємо з різними організаціями. 2 найближчі наші заходи — це презентації концерту, де ми будемо збирати кошти для дітей наших загиблих військових. Ці діти живуть не лише на Донбасі. Це діти з усієї України.

Тетяна Трощинська: Тобто фактично фонд вже працює?

Сергій Жадан: Так. Ми відразу вирішили проводити акції. Ми б проводили ці акції навіть якщо б ми не зареєстрували фонд. Просто зараз ми зареєструвалися, і у нас є рахунки, на які можна перераховувати кошти.

Тетяна Трощинська: Під ваше ім’я вдається приваблювати благодійників?

Сергій Жадан: Мені здається, справа не в імені. Люди, які долучаються до волонтерських чи благодійних ініціатив, реагують на потреби і завдання цих ініціатив, а не на ім’я. Чому це іменний фонд? Тому що я відповідаю за те, що я роблю, я відповідаю за свої слова і дії.

Олена Бадюк: Хто з вами у команді?

Сергій Жадан: Це харківські волонтери, харківські музиканти, письменники, журналісти, люди, з якими ми третій рік працюємо на сході. За цей час ми стали великою родиною. Постійно їздимо разом виступати, постійно їздимо з якоюсь допомогою. Остання така поїздка у нас була в Широкіне. Ми виступали перед нашими військовими. Харківські музиканти — Борис Севастьянов, Василь Рябко з гурту «Папа Карло», ми з «Собаками» постійно їздимо. Останнього разу до нас приєдналися хлопці з «ТНМК». Зрештою, хтось постійно долучається, хтось йде на ротацію.

Олена Бадюк: З Анжелікою Рудницькою ви також їздили виступати.

Сергій Жадан: З Анжелікою Рудницькою ми їздимо виступати регулярно. Це наш великий друг, людина, яку ми дуже любимо і поважаємо. Також це «Kozak System» — гурт, який я страшенно люблю, або Сашко Положинський, який теж іноді з нами їздить.

Тетяна Трощинська: За 10 хвилин ефіру слово «відповідальність» пролунало двічі. Це зараз якось резонує у вас?

Сергій Жадан: Для мене це слово завжди було важливим. Це одне з головних слів у книзі «Ворошиловград». Звучання і значення цього слова змінилося і набуло особливої ваги за останні 3 роки. Воно перестало бути абстрактним. Воно перестало бути чимось віддаленим і чимось таким, що не має стосунку до реалій. Слово «відповідальність» зараз стало чимось дуже близьким, тим, що ми переживаємо або не переживаємо. Це один з тих маркерів, за яким можна ділити наших співгромадян на тих, хто відчуває відповідальність за події в Україні, і тих, хто не відчуває відповідальності. Звідси виходить поняття патріотизму і поняття прийняття і трактування цієї війни — хтось для себе це визначає як певний громадянський конфлікт, а хтось розуміє, що це українсько-російська війна. Це теж речі, які базуються на понятті «відповідальність».

Тетяна Трощинська: Для вас цей вибір не стояв від початку?

Сергій Жадан: Ні. Я дуже добре пам’ятаю, як ми з друзями-музикантами приїхали на донецький Євромайдан наприкінці грудня 2013 року.

Тетяна Трощинська: Він там був невеликим?

Сергій Жадан: Там було кілька сотень людей — 600-700 чоловік. Перед тим я був в Краматорську. На їхньому Майдані було 7 людей. Головне не кількість, а те що Майдан був. Мені здається, що говорити про людей у кількості не зовсім правильно. Ці люди були, у них були свої вимоги. Мені ці вимоги тоді видавалися законними і зараз видаються законними.

Коли ситуація на Донбасі змінилася, коли там почалась ескалація конфлікту, відмовлятися від цих людей було просто не чесно.

Олена Бадюк: Наскільки самі люди змінилися з точки зору категорії відповідальності?

Сергій Жадан: Коли ти туди приїздиш і виступаєш, зрозуміло, що на концерти приходить специфічна категорія людей. Це люди, які вже давно визначилися зі своїм вибором. Ясна річ, для цих людей змінилося багато чого. Передусім для них змінилося поняття ідентичності, розуміння своєї приналежності до країни, відчуття країни. Якби я говорив про це 4 роки назад, це звучало б занадто пафосно. Зараз усі ці слова звучать цілком нормально і природньо. Ми справді зіштовхнулися з поняттям можливості втрати своєї Батьківщини, своєї свободи і незалежності. Для багатьох людей, можливо навіть тих, що не підтримували Революцію Гідності, це стало чимось вирішальним і переломним. Саме події березня, квітня, травня 2014 року багатьох почали змінювати. Кожен з них зрозумів — я громадянин цієї країни, паспорт у мене в кишені — це свідчення приналежності до цієї території, до цієї спільноти, до цього громадянського суспільства, до цієї держави. І державний кордон — це не абстракція, а те, що можна втратити, те, що треба захищати.

Тетяна Трощинська: Коли ми спілкуємось у цій студії, здається, що це комфортне референтне коло. Ви часто виходите за межі комфортного референтного кола і потрапляєте в коло тих, з ким вам говорити складніше?

Сергій Жадан: Регулярно.

Тетяна Трощинська: Ви вже звикли до цього?

Сергій Жадан: Звик.

Олена Бадюк: Чи вдається діалог?

Сергій Жадан: Іноді вдається. В більшості випадків ні. Але мені здається, що це не привід не продовжувати спроби діалогу. З людьми, які не до кінця визначились зі своєю позицією, я переконаний, говорити потрібно.

Тетяна Трощинська: Ви говорите і так, як ми зараз говоримо на радіо, і за допомогою своєї творчості?

Сергій Жадан: Культурний контент — книги і пісні, є зазвичай тією базою, від якої можна відштовхуватись. Коли ти бачиш опонента і одразу починаєш говорити з ним про політику, очевидно, у вас не вийде розмова. Гуманітарний простір лишається тією платформою, яка може якось поєднати людей, принаймні, зробити гострі кути не такими гострими. Не завжди цього достатньо. Не все так просто у цій можливості говорити з опонентом. Ясна річ, що ми всі страшенно заполітизовані. Звичайно, не слід мати ілюзій, що якщо ти переконаний у своїй правоті, то тобі вдасться у цій правоті переконати опонента.

Олена Бадюк: Країна, яка живе у вашій з «Собаками» композиції під назвою «Країна», яка вона?

Сергій Жадан: Ця пісня написана ще у 2010-2011 роках, коли ще не йшлося про жодну революцію. Ми завжди намагалися висловлювати якусь свою позицію. Для нас завжди було дуже важливо окреслити коло своїх інтересів, ту територію, яку ми вважаємо своєю, ту територію, за яку ми готові стояти.

Олена Бадюк: Сприйняття країни для вас змінилося з тих пір? Ви розділяєте такі категорії як Батьківщина і держава?

Сергій Жадан: Звичайно. Але я їх розділяв завжди. Є Батьківщина, є країна, в якій ти народився, є держава як певна сукупність понять і явищ. Ці речі не завжди контактують, іноді вони живуть в паралельних реальностях. Мені здається, що саме ставлення до держави, державних інституцій і людей, які офіційно презентують нашу державу, у багатьох людей змінюється. Воно не стало поблажливішим, скоріше навпаки, воно стало прискіпливішим. Але в багатьох з нас зникає ставлення до своєї країни як до чогось абстрактного, як до чогось, що тобі не належить. Ось є я, є мої переконання. А є якась держава Україна, є якийсь президент, якого я не вибирав, є якісь депутати, яких я вибирав, але ненавиджу. Мені здається, багато хто розуміє — ти можеш їх ненавидіти, можеш їх вибирати чи не вибирати, але так чи інакше вони презентують тебе і ти мусиш на них впливати.

Тетяна Трощинська: Як до вас дотична українська політика? Чи відстежуєте ви те, що відбувається на елітно-політичному рівні?

Сергій Жадан: Дотична. В українських реаліях політика не обмежується так званими політичними елітами. Мені здається, що наше життя настільки заполітизоване, що політикою є все починаючи від того, якою мовою ти говориш і в яку церкву ходиш, завершуючи тим, за кого ти голосуєш і чи платиш ти податки.

Олена Бадюк: І це маніпулятивні категорії.

Сергій Жадан: Безперечно. На жаль, це є підставами для масових маніпуляцій.

Тетяна Трощинська: Ваша аудиторія перетинається з середньостатистичним глядачем серіалів і телевізійних шоу?

Сергій Жадан: Дивлячись яких шоу. Якщо політичних, то цілком можливо. Люди, які приходять до нас, зазвичай мають якусь активну громадянську позицію. Але ж я розумію, що ця аудиторія не є монолітною. Там різні люди, але їх об’єднує активна життєва і громадянська позиція. Тобто це люди, які не сидять дома і не слідкують за життям країни з телеекранів. Вони намагаються на це життя впливати.

Олена Бадюк: Ви виступаєте як перед військовослужбовцями, так і перед цивільними. Наскільки відрізняється репертуар в обох випадках?

Сергій Жадан: Відрізняється. Військові — це дуже специфічна категорія слухачів. У людей, які знаходиться на межі, де можна зазирнути в очі смерті, зовсім інший емоційний ряд і відчуття того, як ти з ними говориш. Натомість з цивільними у так званій зоні АТО намагаєшся говорити менш радикально. Тому що ці люди, для яких війна є частиною життя, можливо, не потребують війни в мистецтві. Безперечно, я намагаюсь зрозуміти, що є доцільним на тому чи іншому виступі, а що є недоцільним.

Тетяна Трощинська: Під час Революції гідності мені здавалося, що це той момент в історії, коли люди нарешті почали між собою говорити. Зараз, за останні 3 роки, це відчуження з’явилося знову чи все ж ми ще розмовляємо одне з одним?

Сергій Жадан: З’явилося. Революція була спробою проговорити якісь важливі речі і знайти консенсус. На вулиці виходили люди з дуже різними поглядами. Але була певна точка перетину ідей, був певний простір для компромісу. Натомість коли почалась війна, з’явилося дуже багато чинників, які розколюють суспільство. На жаль, багато хто з нас реагує на ці чинники. Коли аналізуєш тенденції у тій частині суспільства, яка знаходиться з одного боку барикад, помічаєш, що часто люди перестають говорити і починають ставитись одне до одного з підозрою і певним скепсисом. Хоча, за великим рахунком, люди знаходяться з одного боку лінії фронту. Очевидно, тут свою роль відіграє зовнішня пропаганда. Так звана гібридна війна відбувається не лише на фронті. Вона відбувається в інформаційному просторі. Можливо, в інформаційному просторі вона більш небезпечна, ніж безпосередньо на лінії бойових дій. Тому що вона ламає свідомість багатьох чесних і порядних людей, які не здатні опиратися маніпуляціям. Можливість говорити мені видається страшенно важливою. Справді, часто ми схильні до того, щоб закритися у своїй зоні комфорту і вести там якісь монологи. Натомість коли з’являється діалог, виявляється, що в більшості випадків люди підтримують і розуміють одне одного. Просто вони про це не знають. А не знають чому? Тому що вони не почали говорити і слухати. А коли вони починають говорити і слухати, раптом з’являється можливість якогось страшенно цікавого порозуміння.

Ми зараз працюємо над проектом під назвою «П’ятий Харків». Запрошуємо цікавих людей і влаштовуємо зустрічі з харків’янами. Ми намагаємось робити це таким чином, щоб це виглядало не просто як монологи гостей. Ми хочемо, щоб публіка також мала можливість говорити. Це страшенно цікаво, тому що люди дуже хочуть говорити.

Тетяна Трощинська: Ці традиційні тригери, які політики в Україні використовують перед виборами, ще є? Мова досі є тригером?

Сергій Жадан: Безперечно.

Тетяна Трощинська: Як це питання треба вирішувати? Чи це не потрібно чіпати?

Сергій Жадан: Якщо це питання не чіпають, а воно час від часу виплаває, очевидно, це свідчить про те, що це питання потребує вирішення. Інакше це перетвориться на заморожений конфлікт, який будуть використовувати щоразу, коли треба буде відволікти увагу суспільства від проблем чи відсутності реформ. Я думаю, це питання треба вирішувати. І вирішувати це слід було ще у 1991 році, так само як і питання з декомунізацією.

Тетяна Трощинська: Україна — двомовна країна чи комусь просто лінь вивчити одну з мов?

Сергій Жадан: В Україні є велика кількість людей, що говорять двома мовами. Але так само в Україні є Конституція України, де все прописано. Досить просто прочитати Конституцію і дотримуватись її. А той, хто її не дотримується, виходить в позаконституційне поле.

Олена Бадюк: «Найбільше вони бояться, що все це триватиме далі». Як ви вважаєте, тут йдеться про те, що суспільство звикло до війни?

Сергій Жадан: Та ні, це ж ліричний вірш. Тут скоріше йдеться про неможливість порозумітися, про те, що людям притаманно створювати самим собі проблеми і ускладнювати собі життя.

Тетяна Трощинська: Добре, що у нас є година розмови, і ми можемо заглиблюватись у деякі речі. Зараз у нас є можливість почути вірші Сергія Жадана.

Сергій Жадан: Я прочитаю ще не надруковані вірші. Вони були написані за останні місяці. Можливо, вони не дуже веселі і радісні, але це те, чим я живу і те, що мене хвилює останнім часом.

Олена Бадюк: Тут більше суспільного, аніж приватного.

Сергій Жадан: Тут те приватне, яке стає суспільним, або те суспільне, що так чи інакше складається з приватного. Ми схильні забувати, що війну ведуть живі люди. Коли згадують кількість загиблих або поранених військовослужбовців, слід пам’ятати, що кожен з них має ім’я, а вдома його чекає родина.

Тетяна Трощинська: У тому, що ви пишете останніми роками, так чи інакше присутня війна?

Сергій Жадан: Так чи інакше, безперечно. Це те, чим не можна зараз не жити, мені здається. Звичайно, це не є обов’язковим чи необов’язковим. Кожен сам розставляє пріоритети.

Тетяна Трощинська: Де ви виступатиме найближчим часом?

Сергій Жадан: 9 лютого в київському Планетарії буде презентація аудіокниги «Тамплієри». «Тамплієри» в паперовому вигляді вийшли в серпні минулого року. Ми з «Радіо Аристократи» створили аудіокнигу. Я звернувся до своїх друзів — музикантів і акторів, і попросив їх начитати ці вірші своїми голосами. Вони погодилися, за що я їм дуже вдячний. Долучилися Тарас Чубай, Іван Леньо, Сашко Положинський, Фоззі, Ірена Карпа, Каша Сальцова, Анжеліка Рудницька, Остап Ступка і Олексій Горбунов. Ми домовилися, що цей проект буде благодійним. Тобто всі працювали безкоштовно. Ми зробили аудіокнигу, яка звучить як справжній аудіоспектакль. Всі кошти, отримані з продажу квитків і дисків, ми перерахуємо дітям наших загиблих військових.

Олена Бадюк: Чи плануєте ви поїздки на Донбас?

Сергій Жадан: Кілька днів тому у мене були виступи в Костянтинівці і Дружківці. Було багато людей. Люди були дивовижно відкритими. Наступна поїздка буде в лютому. Можливо, це буде від Ізюму і на південь.

Тетяна Трощинська: Ваша ідея включати в культурний контекст віддалені міста і села не зовсім популярна. Це непросто?

Сергій Жадан: Це ж не робиться для масовості. Я переконаний в ефективності подібних речей. Вже кілька місяців ми працюємо зі Станицею Луганською. У нас хороші стосунки з місцевими освітянами. Ми до них їздили і привозили речі, яких там потребували. Тепер вони до нас звернулися з ініціативою. Так, наприклад, зараз ми будемо проводити конкурс творів. Я попросив Євгена Положія І Андрію Кокотюху увійти в журі. Ми оцінюватимемо їхні роботи, а потім поїдемо до дітей і проведемо якесь нагородження. Тобто це вже ініціатива, яка йде від них.

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.