Слухати

У Росії хочуть створити фонд відродження СРСР імені Сталіна або Берії

21 липня 2017 - 21:12 454
Facebook Twitter Google+
Як живуть представники української діаспори в Росії?

Громадське радіо записало інтерв’ю з Іваном Радченком, культурологом, доктором філософії. З 2015 року він не може жити в Росії, де проживав до того і був активним учасником українського громадського руху. 

Іван Радченко: Повертатися туди я не збираюся, я навіть не шкодую. Коли запитують: «А ви не шкодуєте, що поїхали з Росії?» Я кажу: «Шкодую, що я цього кроку не зробив раніше.» Знаєте, ставлення в Росії до українців дуже складне, це м’яко кажучи. А якщо казати відверто – дуже погане: і цього не можна казати, і сього не можна казати. Так, наприклад, у минулому році, у Москві, на телебаченні кожну суботу або неділю представникам тої або іншої діаспори надавали ефір: німцям Москви, вірменам Москви. Усім діаспорам знайшовся час в ефірі крім української. Це перший неприємний крок. Інший неприємний крок – це події, які пов’язані з Бібліотекою української літератури в Москві, яку просто зачинили.

Валентина Троян: Ви знаєте поточну ситуацію з бібліотекою?

Іван Радченко: Книжки передали до так званої Бібліотеки іноземної літератури, а керівництво бібліотеки переживає не найкращі часи. Бібліотека, фактично, припинила своє існування.

Щодо діаспор в інших регіонах РФ, то ситуація теж не дуже приємна. Якщо люди хочуть висловлювати свою точку зору, свою думку, свої погляди – вони цього робити не можуть.

Валентина Троян: Чи завжди так було?

Іван Радченко: Ні, завжди так не було. Я пам’ятаю початок 2000-х років: давали можливість проводити вечори, у бібліотеках виділяли куток для кожної діаспори, і в української діаспори теж був такий куточок. Десь після 2005-2006 року ситуація значно погіршилась.

Ставлення в Росії до українців дуже складне, це м’яко кажучи. А якщо казати відверто – дуже погане

Валентина Троян: Яким чином?

Іван Радченко: Не можна було привозити з України літературу, стали так дивитися: якщо якась література привезена з України – значить екстремістська, незважаючи на те, що це може бути класична література або художня, той самий Панас Мирний, Леся Українка, Тарас Шевченко.

Валентина Троян: Якщо говорити про сучасну українську літературу, Сергій Жадан, чи можна його купити зараз?

Іван Радченко: Ні, ні в якому разі! Хіба на чорному ринку.

Якщо пройдеш по вулиці по російському місту, і поспілкуєшся по телефону українською мовою – відразу можуть зачепити за екстремізм. Чи в національному одязі пройдеш. У нас був член нашої діаспори, який полюбляв ходити в українському одязі. Його кілька разів чіпали, його забирала міліція, потім поліція, але потім відпускали, бо нічого пред’явити йому не могли.

Валентина Троян: Скільки осередків українських діаспор існує в Росії і де вони розташовані?

Іван Радченко: Практично у кожному регіоні Російської Федерації була своя громада, навіть по декілька українських громад. Скажемо, у Москві дві, одна громада у Підмосков’ї, дві громади у Санкт-Петербурзі, активна громада в Омську, у Саратові, на далекому Сході – Хабаровський край і Приморський край. Є діаспора в Новосибірську, в Єкатеринбурзі, в Краснодарі, в Ростові-на-Дону, в Нижньому Новгороді. У Краснодарському краї, у селищі Лазаревське, там існував будинок етнічних культур, і там був український осередок. Це початок 2000-х років. Зараз, на жаль, пішов наступ проти українських діаспор: хто ви? Навіщо хочете навчати дітей українській мові?

Валентина Троян: Як на українських діаспорах позначалася окупація?

Іван Радченко: Найактивніший тиск пішов десь з 2013-2014 років. Позиція діаспор зовсім різна. Одні діаспори залишилися вірними собі, але їхні активісти були змушені поїхати з Росії. Десь кінець 2015-2016 років пішов наступ на українців Москви. Один із активістів, Віктор Гіржов – шляхетна порядна людина, журналіст, я не знаю як там було насправді, але, як розповідають – він громадянин України, постійно проживав в Росії, там у нього була сім’я, він черговий раз поїхав до України, а коли повертався – його не впустили до Росії. Це порушення Гельсинської Конвенції про родину.

Валентина Троян: Чи знаєте ви більш жорсткі приклади утисків української діаспори?

Іван Радченко: Так. Наприклад, в Європейській частині Росії навіть людей допитували, і тримали на допитах: стоїть людина біля стінки, а потім так казали: станьте на напівзігнутих колінах. І людину тримали таким чином годину, півтори. Потім в цієї людини були дуже великі проблеми з опорно-руховим апаратом. Я знаю таку людину особисто. Він зараз проходить довгий процес лікування, слава Богу, що він теж від’їхав з тої «щасливої» країни. Потім, у Москві, один із активістів пережив обшук, який тривав чотири години з автоматчиками. Людина літня, дуже шанована, доктор філософії. Вилучили «екстремістську» літературу. Яку? – Шевченко, Леся Українка, Грушевський.

Валентина Троян: Чи в українців, які створюють ці діаспори в Росії, є змога чинити опір?

Іван Радченко: Зараз вони, практично, ніякого опору, на жаль, чинити не можуть. Або треба йти на співпрацю з тими, хто утримує владу, або ти будеш десь, щонайкраще, на другому плані, або взагалі організація буде зачинена.

Валентина Троян: Ви знаєте випадки, коли люди йшли на співпрацю? У чому ця співпраця полягала?

Хто говорить на засіданнях діаспори – доносити

Іван Радченко: Такі випадки є. У чому полягає: хто говорить на засіданнях діаспори – доносити: хто проти російської влади, проти російських владних стосунків. Такий випадок був, я точно не пам’ятаю в якій це діаспорі було. Був один молодий хлопець, який привозив дитячу літературу з України, він намагався її розповсюджувати в Краснодарському краї. І що з того? – Голова одної з українських організацій прямо написав, що ми не дозволимо йому це робити, це екстремістська література, ми співпрацюємо з конкретними правоохоронними органами, і ми передаємо на нього матеріали правоохоронцям…здавати свого. Якщо ці люди пішли на співпрацю, і думають, що їм буде усе гаразд, що вони будуть мати якийсь привілей – вони помиляються. Представники оцих владних структур може і тиснуть їм руки, і посміхаються в обличчя, і роблять вигляд, що вони їм допомагають, але в душі вони нехтують такими людьми. Чому? –  Тому що ці люди запродають своїх, це запроданці. Владні структури ненавидять таких як ми: хто має свою точку зору, хто намагається пропагувати українську культуру, досягнення України, але в душі – шанують. 

Валентина Троян: Я часто спілкуюся з представниками козацтва, які були змушені виїхати в Україну, і вони розповідають про розкол, який стався у 2014 році між ними, що хтось поїхав воювати на Донбас, до Криму, як вони відмовляли їх це робити, і поплатилися – сьогодні вони перебувають в Україні. В українських діаспорах був такий розкол?

Іван Радченко: Звичайно був. Є такі люди, які пропонують створити фонд відновлення Радянського Союзу, не просто там підтримки Криму чи «ЛДНР», а фонд відновлення Радянського Союзу імені Йосипа Сталіна або імені Лаврентія Берії. Це звучить навіть жахливо.

Валентина Троян: Наскільки серйозно пропонують? 

Іван Радченко: Це пропонують дорослі люди з вищою освітою. Я не думаю, що вони кажуть це жартома. Звичайно, вони співають не зі свого голосу, це вже 100%, бо якщо людина була активістом української громади, займалася розповсюдженням української літератури, української преси, а потім каже про такі речі – значить якийсь вплив було зроблено. Є такі люди, що залишилися вірними Україні, але їх дуже важко виявити. Вони або лякаються висловлювати свою позицію, або взагалі відійшли від справ.

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.