Українці повинні відділилити історії людей від статистики втрат, — Ю. Білак

26 січня 2016 - 21:47 370
Facebook Twitter Google+
Новий фотопроект про загиблих військових «Memory alive — Жива пам'ять» представили французький фотограф українського походження Юрій Білак і волонтер Мар'ян Присяжнюк

Анастасія Багаліка: Проект стартував минулого тижня. Ви будете фотографувати родини загиблих військових. В чому основна ідея фотозйомки? Що ви хочете розповісти про ці родини і цих військових, яких вже немає?

Мар’ян Присяжнюк: Ідея зародилася після того, як я півтори роки фактично допомагав АТО, армії. Я їздив по країні, склалося дивне враження: є більшість не окупованої території, де немає війни, але є сліди війни. Є загиблі люди. Хлопці і дівчата їдуть з цілої України. Коли я приїжджав в якесь місто: Мелітополь, Запоріжжя, Київ, Львів, Мукачево, є меморіали пам’яті. Називають вулиці на честь загиблих героїв, площі.

Мені хотілося якось показати, в який час, я якій жахливій реальності ми живемо. Мені хотілося звернути увагу людей, які не розуміють або не хочуть зрозуміти, що в нас в країні триває війна. Мені хотілося якось струснути цих людей, довести до розуму. Адже коли загинув український воїн, його родичі можуть бути нашими сусідами, можуть з нами їздити в маршрутках, стояти в чергах в магазині. І ми можемо навіть цього не пам’ятати. Мені хотілося, щоб люди завжди пам’ятали, хто яку поніс велику і страшну жертву.

Вікторія Єрмолаєва: Як роди ставляться до проекту, як реагують на пропозиції сфотографуватися?

Мар’ян Присяжнюк: Є такі, які відмовляються, є такі, які погодилися одразу, є такі, хто сам на мене вийшов. Я розумію, що когось болить, тому люди відмовляються. Хтось хоче розказати про це. У людей незагоєна рана, і вони хочуть розказати про це цілому світу.

Анастасія Багаліка: Пане Юрію, в яких містах ви встигли побувати?

Юрій Білак: Київ, Кіровоград, Херсон, Маріуполь, Запоріжжя. Тепер прямуємо на захід. Для мене дуже важливо зробити цей проект. Не треба забувати. Треба витягнути цих людей зі статистики. На папері це дуже легко і забувається. Я хотів підвищити цей «репортаж» на мистецькому рівні. Щоб то було не тільки в газетах, а щоб фотографії показували в музеях. Не тільки в українських, а і за кордоном. Війна триває. Коли були підписані Мінські угоди, у Франції, наприклад, де я живу, у газетах вже нічого не було — війна закінчилася. А я возив нові фотографії. В газетах мені казали: «Юрій, а ще є війна в Україні?». Треба показувати через мистецтво, щоб люди лишилися в нашій пам’яті.

Вікторія Єрмолаєва: Як родичі бійців будуть виглядати на фотографіях? Чи є одна спільна ідея?

Юрій Білак: Мар’ян запропонував іти по слідах проекту, що вже існував в Південній Америці, де показували людей, що загинули під час революції в Аргентині. Одна фотографія була з чоловіком, друга — з людьми в тому ж середовищі, але бракувало вже людини. Це дуже вражаюче. Вчора ми були в Запоріжжі. Ми не мали того самого приміщення і людей. Ми мали одну фотографію чоловіка, де була стіна і шпалери. Ми були в приміщенні — я знав тільки шпалери. Я думаю, що буде дуже вражаюче: показати портрет чоловіка і бачити тільки папір на другій фотографії.

Анастасія Багаліка: Цей проект, де самих військових немає. Але існує багато проектів, де фотографії живих військових є. можна подивитися і розуміти, що іде війна. Як доторкнутися до війни на цьому проекті? Що буде символом війни?

Юрій Білак: Кожен пережив цю війну з різної точки зору. Коли ви бачите в деяких сім’ях, що будинки стали музеєм загиблої людини,ви не можете бути байдужим. І кожен тепер має жити з цим. В одній хаті повно елементів з нагадуванням загиблого, а в іншій — нічого. Для мене ця тематика досить близька тому, що я загубив брата, мої батьки — сина. Я можу зрозуміти і дуже глибоко співчувати. Спочатку їм дивно, що ми приходимо, а після зустрічі вони дуже дякують, що ми прийшли і що вони через цей проект існують.

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.