Слухати

«Громадське радіо» / Скачати зображення

Я обрав не Львів, а Донецьк, бо це було місто майбутнього, — професор

22 серпня 2016 - 19:10 1508
Facebook Twitter Google+
Як Донбас зустрів незалежність?

Про Донецьк за часів перебудови та після проголошення незалежності говоримо з учасником тих подій – професором Ігорем Пасько, що очолював народний рух в Донецьку в 90-их роках.

Сергій Стуканов: Ви народились в Санкт-Петербурзі, школу закінчили в Рівненській області, а потім навчалися на філософському факультеті в Санкт-Петербурзі. Кандидатську з філософії ви захищали в Москві, а з 1967 року працювали в Донецькому державному університеті. Як стався такий географічний розбіг?

Ігор Пасько: Це доля. Мій батько отримав призначення в Санкт-Петербург після закінчення Харківського університету. Потім він брав участь у Фінській і Другій світовій війнах. В той час, коли батько був на фінському фронті, народився я. По війні він повернувся на Волинь. Там пройшло моє дитинство. Згодом я вступив в університет.

Для того, щоб вступити на філософський чи економічний факультети, треба було мати 2 роки виробничого стажу. Поки ти отримаєш той стаж, тебе забирають до армії, а потім ти проводиш 3 роки на афганському кордоні. Після цього я вступив в Ленінградський університет, а по закінченню навчання приїхав у Донецький університет, де відкрився науковий центр, хоча міг поїхати у Львів. Я думав, що Донецьку належатиме майбутнє.

Сергій Стуканов: Тобто в середині 60-х Донецьк виглядав привабливо?

Ігор Пасько: Так, особливо для науки. В Донецьку відкрився науковий центр, де створили 4 вакансії для академіків і 30 – для членів-кореспондентів. Багато людей туди прибуло зі Львова чи Харкова. Публіка в Донецькому університеті була дуже привабливою і цікавою.

Ольга Веснянка: В якому це було році?

Ігор Пасько: В 1967 році. Це було ще до застою.

В 1967 році я приїхав в Донецьк, а 25 років тому я перейшов у цент гуманітарної освіти в Києві. Таким чином, за все життя в мене є 2 тільки записи про роботу, хоча я маю 50 років трудового стажу.

Ольга Веснянка: Яким був Донецьк напередодні незалежності?

Ігор Пасько: Я працював на кафедрі філософії в Донецькому університеті. Там працювали чудові люди – демократично орієнтовані шістдесятники. Тоді національне питання не стояло, хоча, коли я приїхав в Донецьк, мене відвели в обласний комітет партії, де завідувач відділом науки спитав: «А ты не националист?».

Сергій Стуканов: Ви були націоналістом?

Ігор Пасько: Був, але я до цього ставився суто теоретично. Я не вірив у самостійну Україну, але мріяв про неї.  

Сергій Стуканов:  Ми з вами спілкувались у 2012 році. Хочу процитувати уривок з нашого інтерв’ю: «Але все-таки навіть Донбас є Україною, й за двадцять років ставлення до української мови тут значно змінилося. В Донецькій області з’явилася молодь, яка завдяки школі й вищій школі говорить українською мовою, може мислити, користуватися нею. І немає тяжіння до сепаратності. Жупел сепаратизму — це жупел політиків, яким хочеться князювати. Відчуття, що ми живемо в Україні, з’явилося навіть на Донбасі».

Я так розумію, що за радянських часів такого відчуття не було. Коли воно до вас прийшло?

Ігор Пасько: Коли почався національний рух, з населенням було працювати дуже важко. Населення стовідсотково не було готове до українізації. Часто мені казали: «А на русском нельзя? У меня от вашего украинского голова болит». Українською я почав викладати наприкінці 80-х.

Ставлення до незалежної України було 50/50. Тобто 50% людей в Донецьку ставилися до цього позитивно, але за 25 років це ставлення було перекреслене. Зараз в Донецьку української мови немає. Для того, хто там не може сказати слова рідною мовою, це психологічна травма, яку пережити неможливо.

Українською творили Стус, Руденко, Тихий. Стус знаходився  у середовищі українського відділення філологічного факультету Донецького університету, де навчалась україно-орієнтована молодь. Разом з тим, Дзюба закінчив те саме відділення, але російською мовою.

Сергій Стуканов:  Ви сказали, що на кафедрі філософії були демократичні настрої, а як щодо університету в цілому?

Ігор Пасько: Ректором університету був академік Литвиненко  – демократична людина, схильна до науки. В українській групі філологічного факультету була година політінформації, яку відвідував зокрема студент Костенко. Він сказав Василю Голобородьку: «Давай прочитаємо «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Дзюби». В кожній групі було мінімум двоє стукачів. Наступного дня про це вже знало КДБ. Почали розбиратися. Литвиненко звертається до Голобородька, а той відповідає «Я не розумію вашої російської мови».

Партійне керівництво не дуже дорікало філософам за те, наскільки ми дотримуємось лінії партії, але тоді не було більшого криміналу, ніж бути націоналістом.

Сергій Стуканов: Як ви вплутались у народний рух?

Ігор Пасько: Я відчував, що тоді настала необхідність поставання незалежної України, це була нагальна потреба історії. Це був період відлиги і я перейшов до активніших дій. Я вже був авторитетним філософом у Донецьку. Ставлення до мене було дещо обережним. Я ніколи не був екстремістом, я намагався діяти в межах закону. Багатьом було страшно – діти, сім’я і так далі.  

Сергій Стуканов: Вам погрожували?

Ігор Пасько: Звичайно, це норма життя.  

В ті часи, коли я починав, все було під контролем КДБ і комуністичної партії. Людей лякали, за ними стежили, били під боки, але не вбивали.

Сергій Стуканов: Чи брав тоді народний рух участь у виборах? Які успіхи у вас були на місцевому рівні?

Ігор Пасько: На місцевому рівні особливих успіхів не було. Володимир Білецький виборов 2 місце на виборах у Верховну Раду України. Я виборов 3 місце. Для виборів у нас не вистачало людей, засобів і коштів.

Сергій Стуканов: Як у 80-х роках в Донецьку ставилися до української мови й ідентичності?

Ігор Пасько: До української ідентичності ставлення було невизначеним. Ніхто не був проти українців. Мова ж була невідомою для місцевого населення.

Пізніше, через 15-20 років, українською почали говорити, але це стосується тільки освіченої частини населення. Інші не знали ні української, ні російської – тільки примітивну донецьку.

Перед подіями 2013-2014 року заговорити українською мовою ввечері було елементарно небезпечно.  

Сплеск народного руху припав на період становлення України. Тоді були хлопці, що віддавали себе і нічого не боялися. Якби не цей рух, на Донбасі ніхто б не знав про Україну. Рух не перетворився на партію, донецький рух елементарно вимер.

Сергій Стуканов: Як в 90-х почувались представники КДБ і комуністичної партії?

Ігор Пасько: Ніхто нічого не саботував, бо ніколи українська політика на Донбасі не проводилась, проводилась донецька політика.

Сергій Стуканов: Чи могла історія на Донбасі піти якось інакше? За яких умов?

Ігор Пасько: Що таке Україна як незалежна крана? Україна виникла попри історичні обставини. Та Україна, яка була на мапі, не збігалась з українським населенням.

Краще б Україна не брала Крим. Якби в Україні не було Криму, нам вдалося б обійтись без багатьох проблем. Ми взяли шматок, що не перетравився.

Ольга Веснянка: Але саме завдяки Україні в Крим почали повертатись кримські татари.

Ігор Пасько: Для кримський татар – це плюс, але Україна не здатна була перетравити Крим.

Чи повернуться Донецьк і Луганськ до України? Можливо, але це через великий проміжок часу.

 

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.