Слухати

Як на Луганщині з’явилась бельгійська архітектура

07 лютого 2018 - 16:33
Facebook Twitter Google+
Керівник мистецького напрямку Українського кризового медіа-центру розповідає про бельгійську архітектуру та інфраструктуру на сході, а також про проект, спрямований на донесення історії цієї спадщини
Леонід Марущак // Громадське радіо

«Це колосальний спадок, який потрібно берегти. У той час, коли ми говоримо про євроінтеграцію, про те, що ми давно в європейській родині — не зберігати те, що свідчить, що ми дійсно давно в європейській родині, для мене парадоксально», — говорить Леонід Марущак.

 

Олена Терещенко: Нещодавно ви повернулись з Луганщини. Були в Сєверодонецьку та в Лисичанську, разом із вами був міністр-радник посольства королівства Бельгія в Україні Мішель Версаль. Міністра-радника на Луганщині зацікавила бельгійська архітектура?

Леонід Марущак: Не тільки бельгійська архітектура — всю інфраструктуру Лисичанська побудували бельгійці. Така ж історія в Костянтинівці Донецької області, ще в ряді міст. Про це мало хто знає і говорить, тому що ця історія навмисно затиралась і знищувалась в радянський період. З тією ідеологію несумісним було те, що європейці побудували міста та промисловість, про яку сталінські «п’ятирічки» говорили, як про свою власну.

Олена Терещенко: У Лисичанську було велике підприємство «Лиссода» — великий виробник соди, заснували його бельгійські промисловці. Там була ціла інфраструктура, наскільки я знаю: було побудоване не лише підприємство, але й котеджі.

Бельгійцям було дуже тісно в своїй невеличкій країні і вони отримали змогу вкладати інвестиції в схід України

Леонід Марущак: Я розповім, як взагалі це відбувалось. Вкінці ХІХ століття була величезна європейська ейфорія, коли дуже багато підприємців вкладали власний капітал на біржах Бельгії в нові підприємства, які будувались на сході України. Цьому сприяв тодішній міністр фінансів і економіки в Російській імперії Вітте. Він створив фінансову інфраструктуру для того, щоб сюди заходили ці інвестиції.

Бельгійці на той момент були дуже розвинутим королівством з шаленою економікою, із першими місцями за всіма показниками росту економіки. Їм було дуже тісно в своїй невеличкій країні і вони отримали змогу вкладати інвестиції в схід України, в розвиток промисловості, тому що там для цього були всі умови: корисні копалини, залізниця і дешева робоча сила.

Вкінці ХІХ століття туди масово рушив цей капітал через бельгійські біржі. Цьому сприяли підприємці, землевласники, які були на місцях. Вони продавали свої землі бельгійським підприємцям — фактично ставали партнерами цих ініціатив і спільно будували великі заводи.

Один із перших, можливо, перший найбільший європейський завод на сході України – це содовий завод. Спочатку це був завод, який належав компанії Сольве – це дуже відомий бельгійський підприємець та науковець, який винайшов метод виробництва соди з повареної солі. Він разом із місцевим підприємцем Любімовим, який мав землі на території нинішнього Лисичанська, створили це підприємство.

Воно почало виникати в 1889 році. Все було дуже цікаво. Приїжджали бельгійці – це були будівельники. Перше, що вони робили, — будували житло для своїх працівників, які приїжджали з Бельгії. Коли житло було готове, приїжджали бельгійські експерти, науковці, будівельники широкого профілю і починали будувати завод. Завод виник поруч біля котеджного поселення.

Пізніше ці поселення розросталися, вже будувалися лікарні, школа, поліклініка — абсолютно вся інфраструктура, яка існує й сьогодні. Пізніше, коли завод розростався, будувалося житло для місцевих – тих, які ставали інженерами на цих заводах. Бельгійці вклади інвестиції в місцевих, навчали їх. Це було дуже великим прецедентом для регіону.

Будинків було побудовано досить багато. Вони дійсно дуже цікаво будувалися, бо всі були двоповерхові. Не лише тому, що економили простір, а й тому, що в цих бельгійських будинках було розподілено територію для роботи. Перший поверх – кухня, вбиральня, вітальня і території для відпочинку – спальні на другому поверсі. Така інфраструктура виникла ще вкінці ХІХ століття.

На початку ХХ століття вже виникали дуже глобальні проекти. Була побудована чотириповерхова лікарня з електричним ліфтом – будівля існує й сьогодні. Біля заводу була побудована двоповерхова величезна школа. Був побудований готель. Його збудували спеціально для того, щоб приїхав сам Сольве. Коли приїжджає особа такого рангу, потрібно мати інфраструктуру, щоб його прийняти. На жаль, із двох поверхів зберігся тільки перший.

Спочатку потрібно провести величезну роботу, щоб розповісти справжню історію: чим цінні ці об’єкти, чому їх потрібно охороняти, чому в них потрібно вкладати

Олена Терещенко: Наскільки я розумію, зараз у Лисичанську від цього спадку мало що лишилось?

Леонід Марущак: Ні. Збереглося практично все. За інформацією, яку ми отримали в рамках проекту «Жовта лінія», із побудованих об’єктів заводських, на жаль, не залишилось, а якщо говорити про інфраструктурні – зникло тільки три з 35-ти.

Олена Терещенко: Зараз усе потроху руйнується. Я так думаю, ви не просто так привезли міністра-радника, а з якоюсь метою?

Леонід Марущак: Привернути увагу. Наша мета була — дати першоджерела. Два роки тому в семи містах сходу, де були ці європейські бельгійські підприємства, ми представили виставку, яка показувала документи й дуже невеликий аналіз дослідників, щоб показати реальну картинку.

Цього разу ми ініціювали проект в десяти містах, він був покликаний привернути увагу до збереження історично-культурної спадщини на сході України. Для нас тепер не було здивуванням, коли місцеві дослідники, історики обирали бельгійську тему в Лисичанську та Костянтинівці. І ми повідомили посольству про те, що пройшло два роки, а тема жива і цим займаються.

Спочатку потрібно провести величезну роботу, щоб розповісти справжню історію: чим цінні ці об’єкти, чому їх потрібно охороняти, чому в них потрібно вкладати. Тоді, можливо, і місцеві почнуть ставитись до них по-іншому, робити ремонти не лише в квартирах у тих будинках, у яких живуть, а й зовні почнуть об’єднуватись у якісь невеликі ОСББ і вкладати гроші, а не чекати, що хтось прийде і штукатуритиме ці будинки. Наша ціль – донести певну інформацію про цінність цих об’єктів, щоб це було цінне й на місцях, а не для тих, хто приїжджає туди спеціально подивитись на ці будинки.

Слухайте повну версію розмови в доданому звуковому файлі. 

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.