Слухати

З-під німецької окупації у радянський концтабір: історія мешканки Маріуполя

05 травня 2016 - 19:58 162
Facebook Twitter Google+
Чому історії людей, що пережили Другу світову війну, мають навчити сучасних українців, частина з яких зараз перебуває під окупацією?

Друга світова війна — не тільки протистояння держав і військові баталії, а й мільйони драматичних доль і трагедій звичайних людей. Про історію мешканки Маріуполя, яка пережила німецьку окупацію, а після вигнання нацистів — радянські концентраційні табори, розповість співробітник Українського інституту національної пам’яті Ярослав Файзулін, що займався дослідженням цієї теми в рамках проекту «Українська друга світова».

17.30yaroslav_fayzulyn.jpg

Ярослав Файзулін // «Громадське радіо»
Ярослав Файзулін
«Громадське радіо»

Наталя Соколенко: Почему вы решили вспомнить именно о женских истории в этом году?

Ярослав Файзулін: В рамках щорічного вшанування пам’яті загиблих у війні Український інститут національної пам’яті намагається наголосити на якомусь певному аспекті. Цього роки ми вирішили акцентувати увагу на жіночих історіях Другої світової війни. До цього нас підштовхнула героїчна поведінка Надії Савченко, а також нагородження Нобелівською премією Світлани Алексієвич — авторки книжки «У війни не жіноче обличчя». Ще однією причиною обрання такого ракурсу стало те, що цьогорічні дні вшанування пам’яті збігаються з Днем матері.

Сергій Стуканов: У вашому проекті переважають героїчні чи, скоріше, малопомітні історії жіночих доль?

Ярослав Файзулін: Ми поєднали історії відомих жінок, таких як герой Радянського Союзу Марія Доліна, а також історії «маленьких» жінок, чий подвиг, незважаючи ні на що, є великим.

Зокрема, Євдокія Лисенко з села Бровахи Черкаської області мала 16 дітей. У 1933 році помер один з її синів, а за 3 роки — чоловік. Коли почалась війна, їй довелось провести на фронт 10 своїх синів. Всі вони згодом повернулись.

Наталя Соколенко: Де ви брали матеріали для підготовки проекту?

Ярослав Файзулін: Частина матеріалів знаходилась у розпорядженні Інституту національної пам’яті, частину матеріалів нам надали Національний музей історії України у Другій світовій війни і Українська асоціація дослідників жіночої історії.

Серед цих матеріалів є унікальні документи і фотокартки з приватних архівів.

На мою думку, показовою є історія киянки Ірини Хоршунової. Під час Другої світової війни вона працювала в центральній бібліотеці і з 1941 по 1944 роки вела щоденник, в якому описувала своє життя і життя людей, яких знала. Завдяки їй збереглась пам’ять про війну для прийдешніх поколінь.

Цей щоденник частково публікувався в газеті «Бульвар», а зараз він готується до публікації в повному обсязі.

Також на увагу заслуговує історія мешканки Маріуполя Єлизавети Бірюкової. В 1941 році вона працювала на рибоконсервному комбінаті. На той час їй було 27 років і вона мала диплом інженера. Коли почалась війна, її не було евакуйовано. Під час нацистської окупації вона працювала на тому ж комбінаті і німці були задоволені її роботою.

Після повернення радянської влади в 1943 році, на стіл радянських органів держбезпеки лягає лист про те, що Бірюкова співпрацювала з нацистами. Починається слідство. Єлизавету Бірюкову засудили до 15 років ув’язнення, проте її знайомі пишуть листи до керівництва, в яких пояснюють, що завдяки її роботі врятувалися від голоду десятки людей, яких вона влаштувала на комбінат.

В результаті жінка відсиділа 4, 5 роки. Її було реабілітовано вже за часів незалежності України.

Сергій Стуканов: Такі історії є типовими для того часу?

Ярослав Файзулін: За радянських часів існував міф про те, що як тільки почалась війна, всі дружно пішли захищати державу. Насправді, настрої в суспільстві були дуже різні. Частина людей пам’ятала про голодомор 1932-1933 років, деякі пережили колективізацію, розкуркулення чи репресії, тому причин для того, щоб не захищати радянську владу в них владу було багато. Дехто навпаки одразу пішов захищати Батьківщину.

З іншого боку, люди, що залишилися на окупованих територіях сприймалися радянською владою як вороги народу. Вони були змушені проходити фільтраційні перевірки, або терпіти роки переслідувань і утисків. Це при тому, що вина цих людей полягала тільки в тому, що вони не мали змоги покинути свої домівки.

Наталя Соколенко: Чому мають навчити такі історії сучасних українців, частина з яких зараз перебуває під окупацією?

Ярослав Файзулін: Розпочинаючи цей проект, ми хотіли показати, що війна — це не просто сухі цифри, а також донести до людей те, що вона не була такою, як про неї говорила радянська пропаганда. Насправді, війна — це смерті й каліцтва, а радянська пропаганда подавала це як щось романтичне. Радянська влада мілітаризувала суспільство. Щось подібне зараз відбувається в Росії, ми ж хотіли сказати, що у війні немає нічого романтичного.

Сергій Стуканов: Коли ви розповідали про щоденник Ірини Хоршунової, мені згадався щоденник відомої єврейки Анни Франк. Серед історій, які ви поназбирували є історії єврейок з України?

Ярослав Файзулін: В нашому проекті кілька таких історій, передусім це Діна Пронічева, якій вдалося вижити в Бабиному яру і яка пізніше давала свідчення на Нюрнберзькому процесі.

Також це історія Гені Баташевої, якій під час вступу нацистів у Київ було 17 років. Її родина прийшла в Бабин яр і вона, побачивши малу дитину, яку вбив гітлерівець, втратила свідомість. Прийшовши у свідомість і не побачивши рідних поряд, вона з 14-річною сусідкою довела нацистам, що не є єврейкою і їх відпустили. Якийсь час вона переховувалась, потім зробила документи і виїхала за лінію фронту. Пізніше Геня Баташева детально описала події трагедії в Бабиному яру.

Наталя Соколенко: Які заходи пройдуть в рамках проекту?

Ярослав Файзулін: Україна поступово повертається до європейської практики вшанування жертв Другої світової війни.

Там день пам’яті і примирення відзначається 8 травня, тоді як в Радянському Союзі пропаганда запровадила практику святкування 9 травня для того, аби показати окрему, важливу роль СРСР. Цікаво, що з 1947 до 1965 роки в Радянському Союзі днів перемоги не відзначали через те, що залишалось багато людей, які пережили війну і яким було не до святкувань. Ми намагаємось зробити так, щоб 8 травня і в Україні стало днем пам’яті і примирення.

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.