Звільненого з полону бойовиків поліція розшукує як злочинця

01 квітня 2016 - 19:11
FacebookTwitterGoogle+
Володимир Щербаченко – координатор звіту «Ті, що пережили пекло» та звільнені Олександр і Анна розповідають про умови в полоні бойовиків

Анастасія Багаліка: Как долго вы собирали документы для проекта?

Самі свідчення, які увійшли у книжку, ми збирали близько 4 місяців. Це проект коаліції громадських організацій «Справедливість заради миру на Донбасі». Ми ставили собі за мету розповісти про незаконні місця несвободи, що були створені проросійськими бойовиками на підконтрольних ним територіях. Опитали близько 160 людей, які побували в цих місцях.

Анастасія Багаліка: Можливо ви назвете кілька таких місць, про які можна говорити в ефірі?

Про них усіх можна і необхідно говорити. Дослідження показали, що людей утримують у місцях абсолютно не призначених для цього. В кращому випадку – це камери слідчого ізолятору, а в гіршому – підвали адміністративних, комерційних споруд, собачі вольєри, каналізаційні люки, гаражі. Умови жахливі. Деяких людей кілька місяців не випускали на свіже повітря.

Власне, Олександр, який тут присутній, перебував у таких жахливих умовах Східноукраїнського університету в Луганську. Це була в’язниця, підконтрольна загону Бетмена-Бєднова, якого потім сепаратисти самі вбили.

Анастасія Багаліка: Олександре, розкажіть вашу історію. Як ви потрапили до полону бойовиків?

Олександр: Моє затримання було досить безглуздим. Я прийшов до будинку, де розташовувалася організація, у якій я працював. Через дорогу знаходився обласний військкомат, на той час був вже захоплений бойовиками.

Мене зупинили, у грубій формі почали допитувати про мету мого візиту. Коли я пояснив, що працюю в цьому будинку, показав своє посвідчення, вони здивувалися, чому я не взяв свого паспорта. Стверджували, що я прийшов сюди встановлювати маячки для коригування артилерійського чи мінометного вогню.

Погрожуючи зброєю, мене змусили піти до військкомату, обшукали. Я фотоаматор і в мене з собою був фотоапарат зі світлинами луганського Майдану, а також барикади київського Майдану.

Лише цих світлин було достатньо, щоб мене розстріляти на місці або прострелили мені ноги. Але ті, хто мене затримав, займатися цим не стали, бо в них є на це спеціальний загін – «Російська Група Швидкого Реагування». За пів години приїхав автомобіль, на мене накинули кайдани, посадили в цю машину і повезли до Східноукраїнського університету ім. В. Даля. Там саме і базувався цей загін «ГБР» Бетмена.

Анастасія Багаліка: Скільки ви перебували у полоні бойовиків?

Близько 6-ти місяців. З них – близько 4-х місяців у підвалі Бетмена, потім 3 доби в іншому підвалі. Туди нас привезли, щоб ізолювати від комісії ОБСЄ, не просто ізолювати, а фізично знищити. Одному з в’язнів вдалося передати цю інформацію своїм родичам. Вони вийшли на журналістів та представників комісії ОБСЄ. А ті вже вийшли на керівництво т. з. «ЛНР» і Плотницького. Він використав цю ситуацію, щоб позбутися свого конкурента – Бєднова-Бетмена.

Бетмена знищили на початку січня 2015 року. Нас з підвалу смертників витягли 13 листопада і після того близько двох місяців утримували в податковій інспекції, але ми вже проходили як свідки. Готували компромат на Бетмена.

Анастасія Багаліка: Скажіть, будь ласка, розголос, який здійнявся навколо полонених, допомагає чи шкодить? Ви навели приклад, коли цей розголос допоміг, але існують випадки, коли все відбувається навпаки.

Олександр: На мою думку, однозначно відповісти на це питання неможливо. В моєму випадку, завдяки розголосу, я маю можливість сидіти й говорити тут. В іншому випадку, мене просто не було б серед живих.

Коли нас вперше витягували з підвалу, обшукали охоронців і знайшли гранати. Охоронці підтвердили, що вони вже отримали наказ від Бетмена цього дня закидати підвал гранатами.

Анастасія Багаліка: Анно, яка ваша точка зору: говорити публічно чи ні про полонених людей?

Анна: Разные бывают ситуации. Одного мужчину забрали, потому что он фотографировал здания, но подумать, что он имеет отношение к Майдану или передаче данных украинским военным, никто не мог.

Его поиски продолжались неделю. Информация о нем не распространялась публично. Понимали, что стоило поднять шум и связать его имя с любым другим именем – это могло ему навредить.

Это опыт по Донецку. Все закончилось хорошо, восстановили с ним связь, данные о нем передали международным правозащитникам, и они помогли его освободить.

Анастасія Багаліка: Володимире, у вашому звіті перераховано 70 місць утримання полонених. До кількох з них мають доступ міжнародні моніторингові організації?

Володимир Щербаченко: Точну кількість людей, до яких вони мали доступ, не знаю, і цього взагалі ніхто не знає. Можу сказати, що роль міжнародних організацій в цьому аспекті важлива. Ми подавали інформацію про ці місця до різних міжнародних організацій.

Це чи не єдина надія на правові механізми звільнення людей. Адже на тих територіях не діють жодні закони. Звільнитися за допомогою легальних процедур просто неможливо.

Викуповують за гроші, жінок змушують до сексуальних послуг, відправляють на фізичні роботи. Тому хочеться, щоб участь міжнародних моніторингових організацій збільшилася.

Ірина Славінська: Завжди виникає багато запитань і міфів навколо того, хто має виступити переговорною стороною з українського боку?

Володимир Щербаченко: Мені складно про це говорити, бо я звільненнями не займаюся. Ми збираємо інформацію і передаємо її, але до переговорного процесу не залучені. Раніше багато залежало від того, яка банда утримує людину.

Хотів відзначити, що згідно мінським домовленостям, полонені мали б бути звільнені вже як півроку. Але вони і досі незаконно утримуються.

Анастасія Багаліка: Володимире, 160 людей, які дали свідчення для вашого звіту, це вже звільнені люди, чи серед них є полонені?  І скільки з них цивільних або військових?

Володимир Щербаченко: Приблизно однакова кількість людей. Цивільні, як тільки звільняються, їх становище ще гірше, ніж військових. Військові хоча б можуть отримати допомогу від держави, пройти лікування, отримати якийсь статус, як військовослужбовці. І то не завжди.

А цивільні – багато людей втратили здоров’я, підірване психічне здоров’я, і вони виходять з полону і мусять платити власні кошти за лікування. Жодної допомоги. Хіба що останнім часом Ірина Геращенко почала їх кудись спрямовувати, але на законодавчому рівні це питання не вирішене.

Анастасія Багаліка: Де можна ознайомитися з цим звітом і на скільки до нього є вільний доступ?

Володимир Щербаченко: Достатньо просто набрати в Інтернеті: «Справедливість заради миру на Донбасі». В розділі «аналітика» є цей звіт. Крім того, є 20-хвилинний фільм про долі цих людей.

Анастасія Багаліка: Ваш звіт охоплює весь воєнний конфлікт чи якийсь конкретний проміжок часу?

Володимир Щербаченко: Звіт виданий за сприяння польського уряду. На жаль, наша держава навіть в правовому полі нічого в цьому плані не робить.

Анастасія Багаліка: Тобто за фактами вашого звіту не відкриті кримінальні провадження?

Володимир Щербаченко: Коли зі мною не було зв’язку, мої родичі написали заяву про те, що я зник. Цю заяву надіслали до Старобільська Луганської області. Ніяких дій з боку міліції більше не було.

Коли я зміг виїхати з території т. з. «ЛНР», приїхав до Києва, прийшов до міліції, сказав, що перебуваю у розшуку як безвісті зниклий. Попросив мене з нього зняти. Мене допитали, я написав заяву, вони зробили копії моїх документів.

За деякий час я прийшов до хостелу, щоб зняти житло, і показав свій паспорт. Туди завітала міліція, щоб мене затримати. Виявилося, що вони були впевнені, що я у розшуку як злочинець.

Вони не знали, що я особисто повідомляв, що звільнився з полону. Сьогодні я дзвонив до слідчого, і він сказав, що я досі перебуваю у розшуку.  

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.