Слухати

20-річний боєць Нацгвардії зустрів у Слов’янську своє кохання

17 листопада 2015 - 13:31
FacebookTwitterGoogle+
Боєць з позивним «Жека» — звичайний український хлопець, та у свої 20 років він вже встиг побачити пекло війни

З міркувань безпеки боєць просив не публікувати його фото, але своєю історією поділився. Із майже двох років строкової служби більшість часу хлопець провів у «гарячих точках» Донбасу.

«На срочную службу я попал в 18 лет, то есть пришла повестка — я пошел, прошел комиссию и всё. Я же не знал, что так попаду», — розповідає Женя.

Тим не менше, ділиться хлопець, війна не тільки багато чого забрала в нього, а й подарувала щось нове. Після побаченого на передовій, каже хлопець, на життя починаєш дивитись зовсім по-іншому, розумієш цінність кожної дрібниці.

«Но не жалею: много чего потерял, но многое и нашел. В первую очередь, перестал доверять людям, аккуратно теперь ко всему подхожу. В такие моменты задумываешься над жизнью, начинаешь ее ценить по-настоящему. Ценишь то, что раньше не замечал: общение с родителями, с друзьями, сон, просто посидеть отдохнуть спокойно, погулять с девушкой — обычные такие вещи, но их там очень не хватало».

Зараз Женя вже демобілізований, але продовжує жити у Слов’янську. Тут, говорить хлопець, він знайшов своє справжнє кохання.

З Катею, своєю обраницею, хлопець познайомився під час несення служби ще рік тому. Проте вона досі студентка, тому поки що парі доводиться жити разом із батьками дівчини, — розповідає Женя.

«После зачистки Славянска мы ходили здесь в патрули, нас поставили на охрану общественного порядка. Потом мы поселились в аграрном техникуме, стоял на проходной — познакомился с девушкой, и как-то всё закрутилось. Вот приехал сейчас к ней, потому что ей нужно год доучиться, а потом смогу забрать ее к себе». 

Незважаючи на те, що батьки нареченої хлопця прийняли добре, жодного зайвого дня у Слов’янську Женя лишатись не збирається. Мовляв, дім є дім, в нього є своя справа, та й батьки з радістю чекають на невістку.

«Здесь я не вижу перспектив никаких. У меня там есть работа, я работаю сам на себя. Лесопилка у меня», — розповів боєць.

Але це зараз все так добре, зізнається хлопець: він живий-здоровий, все в порядку. А перший рік було дуже важко морально: батьки навіть не здогадувались, де насправді знаходиться їхній син.

«Они (родители — прим. ред) не знали, где я был. Я был год в АТО, а им говорил, что я хожу в патрулях, всё нормально. Они узнали только после того, как я попал в госпиталь в Харькове», — розповідає Женя.

У Слов’янську, додає Женя, багато добрих людей. Тут він знайшов собі підтримку та навіть нещодавно пішов на роботу у керамічний цех. Проте багато в місті й тих, вважає хлопець, хто досі чекає приходу невизнаних «республік».

«Как-то удивляются, когда едешь в электричке или маршрутке, мол, сколько тебе лет. Есть такие проводники, что возмущаются, тем более я знаю, что здесь 50% населения поддерживает ДНР. Это их выбор, но его не было и не будет этого ДНР, это просто заманивание», — поділився боєць.

На питання про спогади подій минулого року Женя, звісно, відповідає неохоче. Адже болю та втрат зазнав кожен, хто бачив війну.

Зараз хлопець хоче думати лише про те, як скоро зустрінеться з рідними, познайомить своїх батьків з Катрусиними та вони разом будуть планувати весілля.

Катерина Колмикова зі Слов’янська, програма «Люди Донбасу» для «Громадського радіо»

 Kiew_deut_o_c(1)Виготовлення цього матеріалу стало можливим завдяки допомозі Міністерства закордонних справ Німеччини. Викладена інформація необов’язково відображає точку зору МЗС Німеччини.

EU

Матеріал є частиною проекту Hromadske Network, підтриманого Європейською комісією.

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.