Слухати

Боротьба за Україну може тривати все життя. Залежно, коли вона закінчиться для тебе, — «Да Вінчі»

25 серпня 2017 - 15:51 211
Facebook Twitter Google+
Доброволець з позивним Да Вінчі, який із 2014 року був на Сході України розповів про свій бойовий шлях на цій війні, своє ставлення до збройних сил та ризики від оголошеного перемир’я

Командир першої штурмової роти ДУК Правий сектор Да Вінчі. Свій позивний він отримав ще до війни. Дмитро, саме так звати цього 21-однорічного бійця, мав стати художником. Але ще у листопаді 2013 полишив малювання, поїхавши на Майдан, а згодом опинився і на Донбасі. У складі добровольчого батальйону, у віці 18 років, брав участь у перших запеклих боях:

«Так, перше зіткнення було в районі Слов’янська, потім ми в районі Красноармійська заїжджали. А вже більш серйозні бої були за Карлівку, Піски, Авдіївку, Савур-Могилу. Багато населених пунктів, де приймав участь наш підрозділ».

Він був одним із наймолодших з тих, хто виїжджав у зону АТО. Свій бойовий досвід здобував у найгарячіших точках фронту, тривалий час тримав оборону під Донецьким аеропортом, у Пісках. Уже там у його розпорядженні було ціле відділення — десятеро людей. Тоді ж «Да Вінчі» був серйозно поранений:

«Осколкове, ключиця поломана, ребра. Осколки трохи біди наробили, місяць я побув у лікарні. Потім кілька операцій зробили мені, потім я повернувся і став командиром взводу. І лютий 15-го – я став командиром роти, так і до цього часу».

Від перших днів і донині Дмитро лишається добровольцем. Його побратими з повагою та захопленням відгукуються про командира. До нього в підрозділ часто приходять колишні військові зі збройних сил. Переваги саме такої – добровольчої – структури для «Да Вінчі» очевидні:

«У нас у підрозділі по ієрархії, по посадах, так як і в ЗСУ. Але менше бюрократії, менше папірців, усе на добровільній основі, більш побратимські відносини і з півслова один одного розуміємо».

«Да Вінчі», який пройшов шлях від рядового бійця до командира, воював пліч-о-пліч з бійцями збройних сил, і тепло про них відгукується. Однак, зізнається, що його обурюють дії командування ЗСУ, а надто зараз, у період так званого перемир’я:

«За добу у нас вісім «300-тих» у районі промзони, один «200-й». І це перемир’я. «Сєпари» гатять, стріляють, ранять, вбивають. На це навіть заборона стрілять «АГС-ом» (станковий гранатомет). 

Мене дуже нервує ця ситуація тому що хлопці гинуть, хлопців поранених багато, і дуже я розчаровуюся. Я би не зміг служити в Збройних силах,  як патріот України підпорядковуватися тупим наказам «не відкривати вогонь у відповідь». У мене є відчуття побратимства за людей, за яких я відповідаю. Є ворог, який стріляє в мене і моїх бійців. І не давати відсіч йому? Тим більше ми на своїй землі. Ми маємо однозначно їх звільняти і йти вперед, витісняти».

«Да Вінчі» роз’яснює, що зберігання повного режиму тиші з боку української армії дозволяє супротивнику відновлювати сили і добряче окопатися. За останні місяці, пояснює Дмитро, бойовики не лише відновили свої опорні пункти на підступах до окупованого Донецька, а й надзвичайно укріпилися.

… «Сєпари» настільки щільно окопалися, що вибити їх з позицій буде надзвичайно складно. Ми їх місяць-півтора вибивали з ближніх позицій, щоб були менші втрати в нас, вони зараз набудували такого! Я коли заходжу на позиції, я просто в шоці.  І вони чекають моменту, коли нормально вдарити чи що.  «Сєпари» добре укріпилися, а цього не можна було давати їм робити.

Перебуваючи на фронті з 2014 року, командир «Да Вінчі» інколи таки заїжджає до інших регіонів України, до Києва – і йому здається, що більшість тамтешніх людей живуть, як і раніше, майже не пам’ятаючи про війну. Однак полишити свою боротьбу він не може:

«І воюю тут я за землю, за людей тих, які ще не продалися, які допомагають. У принципі, ми завдяки волонтерам, які нас одягають, годують, боронимо свою країну».

Щойно журналісти в розмові з «Да Вінчі» згадують словосполучення Мінські домовленості, боєць відповідає згадкою про Іловайський котел, бої за Дебальцеве та Донецький аеропорт:

«Де був Мінськ, коли котел був? Де був Мінськ, коли був Іловайськ, Дебальцеве, аеропорт, коли наших хлопців розстрілювали? Нема цього Мінська. У нас кожного дня гинуть хлопці, або є поранені».

Раз по раз командир штурмової роти «Да Вінчі» повторює, що звільнити українські території можна тільки військовим шляхом. Одним із девізів, яким Дмитро керується по життю є заповідь з декалогу українського націоналіста: «Або здобудеш українську самостійну державу, або згинеш у боротьбі за неї». Втім, під словом «боротьба» він розуміє і зусилля для справжніх реформ країни:

«Це ще багато років роботи нашої пройде. У нас в країні ще багато чого треба робити. Перш за все, треба вигнати ворога з нашої землі. Боротьба за Україну може тривати ціле життя. Залежно на якому етапі вона закінчиться для тебе. Загинувши чи сидячи у в’язниці. Головне зрозуміти це і не ламатися. Треба боротися, як би тобі важко не було».

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.