«Прикрашати війну не можна — це ремесло», — командир загону «Равлики»

02 липня 2015 - 17:52 133
Facebook Twitter Google+

Богдан Чабан (позивний «Азот»), колись наймолодший донецький підприємець, є, можливо, і наймолодшим під час цієї війни командиром партизанського загону. А, можливо, був таким, адже разом зі своїми бійцями Дончанином і Боцманом був заарештований за звинуваченням у незаконному володінні зброєю, пограбуванні та нападі на ферму в селі Євгеніївка. Партизанська діяльність припинилася, і нині звільнений на поруки народних депутатів Азот мешкає в Маріуполі в очікуванні висновків слідства. Він вважає, що для нього війна скінчилася і замислюється, що йому тепер робити. Командир загону «Равлики» розповів кореспонденту Громадського Радіо Андрію Куликову, що бичка в Маріуполі не ловить, хоча у мирний час частенько рибалив у Донецькому водосховищі.

Якщо ловив щось, то на фідер – це на карпа, на бойлу ловив. Більш таке. Не полюбляв ні спінінгів, нічого. На поплавок якось теж було мені не те, а от фідер якраз саме те, найбільш зручне. Я так їздив декілька разів на тиждень на Старобешеве. Тепла вода там була завжди. Єдине, що погано, коли там було багато гадюк. Це десь навесні.

— А що тоді робити?

— Брати просто місце таке, щоб не було багато трави. Були такі місця, де були просто плити бетонні. На плитах можна було ловити.

— Бойлу самі готували чи десь купували?

— Ні, купував.

— Чому? Це ж так цікаво.

— Та ну, я не знаю. Я до приготування бойлів ще… Не настільки був прокачаний рибак, аби самому готувати бойлу.

— А на хробака ніколи не ловили?

— Ловив, звичайно. І на хробака, і на поплавок ловив також. І на спінінг пробував також, на твістер.

— А де тепер вудки?

— В Донецьку залишилися. Якщо ще залишилися.

— А чому сумніваєтеся?

— Та бо багато що вже з Донецьком було за цей час.

— Пам’ятаєте якусь особливу рибу, яку спіймали?

— Та це короп був великий. Десь так кілограма зо два. Такий здоровенний. Дуже довго його витягував.

— І це йшло на сковорідку чи в каструлю?

— Ні, випускав!

— Випускали?

— Випускав. Та ну, я в принципі не люблю риби їсти. Є декілька випадків. Може, сушену таранку чи ще щось, бо я рибу не дуже полюбляю.

— Так, може, є хтось поруч, для кого можна рибу зловити?

— Ну так. Для мами возив. Але великих або маленьких випускав завжди.

— Коли не ловилася риба, які відчуття?

— В будь-якому випадку це відпочинок. Незалежно від результату. Коли є результат, є якийсь азарт, воно цікавіше, різноманіття якесь. Але в будь-якому випадку – це відпочинок, це природа, це спокій.

— А зараз Ви як відпочиваєте?

— За останній рік, в принципі так… Зараз ходжу, гуляю, дивлюсь на море, читаю книги, думаю.

— Книгу яку зараз читаєте?

— «Чому Грузії вдалося?»

— А Грузії вдалося?

— Я вважаю, що у них вийшло. Ті реформи, які вони перед собою ставили…

— А Ви були у Грузії?

— Я не був у Грузії.

— От і я не був.

— Я не був, на жаль. Але хочу дуже поїхати в Грузію. Хотів туди потрапити ще роки два тому. Може, три. Як тільки в Донецьк заходили ці лоу-кости «Wizz Air»,і в них був рейс до Кутаїсі. З роботою якось не вийшло, не вибрав собі часу, щоби поїхати. На жаль, не потрапив. Але те, що я бачу,читаю про Грузію, якщо навіть брати ті дані, котрі дає книжка по рівню зростання якихось моментів позитивних, то я думаю, що в них щось вийшло. Якийсь позитив пішов, але, можливо, не у всьому. А позитив одразу у всьому не може бути, це ж складна робота, і вона має іти роками.

— А що найбільше вражає з того, що Ви знаєте або дізнаєтеся про Грузію? Якщо розкласти оце «У них вийшло» на складові.

— Це простота. Простота того, що вони робили. Вони робили абсолютно нескладні речі. Знаєте, як писав мій один товариш, феномен Саакашвілі заклечається в тому, що до людей треба звернутися лицем, а не задньою частиною. І щоби щось робити, треба просто щось робити. От і все. І навіть те, що вони зараз роблять в Одесі, це доволі прості речі.

— Та вони ще нічого не роблять в Одесі. Скільки вони там?

— Тим не менш. За цей час вони вже почали якийсь процес. Наприклад, той же начальник Одеської міліції обласної, котрий заборонив ДАІшникам зупиняти машини паличкою. Наприклад те, що вони звільнили всіх голів райдержадміністрацій і зробили відкритий конкурс з дійсно гарними експертами, які проводять анкетування та співбесіди з людьми.

— Повернімося до кафе «Сад». Літній майданчик зайнятий. Що робити?

— Донизу, там, де прохолодніше. Якщо не бачиш моря,то потрібно, щоби ближче до прохолоди.

— І що там?

— Чай смачний.

— Чому чай?

— Я дуже прискіпливо ставлюсь до кави, тому що я взагалі фанат кави, і мені важко вгодити в цьому випадку. Насправді воно дуже легко. Щоби правильно зробити каву, її просто треба робити правильно і віддавати цьому якусь частину душі.

— А як?

— Моя улюблена кава готується італійським способом на еспресо-машині. Це повинна бути нормальна еспресо-машина, має бути добрий барист, котрий знає, скільки кави потрібно покласти в холдери, як треба тим оперувати, знає, якого помолу має бути кава і знає, що вода гаряча повинна пробігти через ту таблетку, яку він затемборував, десь близько 25-и секунд. Тоді це виходить нормальна кава. І мають бути обов’язково добрі зерна.

— Розкажіть, що таке фанат своєї справи.

— Людина, яка любить те, що вона робить, яка себе повністю цьому віддає, яка отримує задоволення від того, що вона робить. І від результату, який вона отримує. Якщо брати по війні, то я зустрічався з такими людьми. Але тільки у двох сферах: снайпери та сапери. Бо те й інше – це наука. Щоби дійсно грамотно цим займатися, треба бути фанатом справи.

— Наскільки Ваша справа на війні пов’язана з наукою? Наскільки вона є наукою? Наскільки пов’язана з мистецтвом чи ремеслом?

— Не можна сказати, що війна є взагалі якимось мистецтвом чи якось там. Прикрашати війну не можна. Ремесло. Проста робота. Коли довгий час знаходишся на війні, розумієш, що це просто робота. І все. Ти вранці встаєш, їдеш і робиш те, що ти маєш робити. Ввечері приїжджаєш чи не приїжджаєш, лягаєш спати чи ні.

— Потрібно? Непотрібно?

— Дивлячись, чого хоче людина. Якщо людина відчуває себе військовою, цього прагне, пнеться, відчуває, що вона до цього здатна. А якщо людина просто хоче визволити свою землю, то їй це непотрібно загалом. Їй потрібен кінцевий результат. При цьому, хто вона буде – неважливо.

— Кінцевий результат для Вас.

— Для мене кінцевий результат – це звільнення Донецької та Луганських областей та приєднання їх до складу України. все, як було два роки тому.

— Все, як було два роки тому?

— Ну,в плані територіальному.

— Багато маємо прикладів держав, в тому ж числі України, які позалишалися у своїх природніх чи неприродніх межах, але в них нічого не мінялося. Повернути території, і що?

— Так. Якщо ми повернемо ці території, ми маємо над ними працювати, ми маємо їх змінювати, ми маємо проводити якісь реформи. Перш за все, що ми маємо зробити з цими людьми – це зробити так, щоб їм жилось добре, щоб вони не мали якихось фундаментальних проблем. І звернутись просто до людей дійсно лицем. Ми маємо велику проблему, що в нас є величезну кількість звільнених територій. Звільнені вже території, люди живуть під українським прапором, а по факту ці люди нікому не потрібні. Ніхто не думає про їх проблеми, ніхто про них не знає. Якщо ми візьмемо ті ж Піски, які, фактично, є українською територією наразі. Вони вже дуже довго, майже рік, як звільнили Піски. Але проблемами людей, які є там, ніхто особливо, окрім військових, які знаходяться в тій точці, не переймається. Ніхто не знає, що в Пісках живе сім’я, в якої батько цього сімейства похований на подвір’ї в ящиках з-під снарядів. Розумієте? І нікого це не цікавить. Ніхто не хоче їх звідти вивозити, ніхто не хоче привозити їм соціальні виплати, ніхто не хоче привозити їм гуманітарну. Окрім волонтерів та військових. Це такі речі, які мають вирішуватись на державному рівні. На державному рівні треба стояти за своїх людей.

— А те, що ви робили на війні. Це має бути вирішуватися на державному рівні чи ініціативою знизу?

— Я вважаю, що воно має на державному рівні якось законодавчо закріплюватися. Тактика малих груп в даному варіанті гібридної війни – це найбільш дієва тактика. Цю тактику треба використовувати як одну з основних. Так, як робить, наприклад, Ізраїль у своїй війні. Як, наприклад, побудована оборона Швейцарії. Дуже мало йде мова саме про дончан, які воюють за свою землю.

— Скількох Ви знаєте?

— Якщо брати добровольчий батальйон, то це близько 50-и осіб. Якщо брати Збройні сили України, то ще десь чоловік 15. Якщо брати такі малі групи, то це ще близько 30-и осіб. Головне, що насправді ми є.я не можу сказати, що нас дуже багато, але ми є. і це наша війна,це війна за нашу землю. І ми за неї боримось, ми за нею воюємо. Чомусь у цій війні саме наші інтереси ніхто ен враховує.

— Чому ніхто?

— Ну,на найвищому рівні. Чому, наприклад, на Мінських перемовинах, ми маємо два боки представників ДНР. А чому там немає представників українського Донецька?

— А чому?

— Я не можу відповісти на це питання.

— Донецькі люди домагалися? Пропонували? Вам відомо щось про це?

— Ні, мені невідомо.

— Тоді відповідайте самі на свої запитання. Чому там немає людей з Донечиини?

— Можна звинуватити у всьому цих людей, що вони за щось не боролися, щось не вимагали, не намагалися захистити свої права. Але треба їх зрозуміти. Якщо ми говоримо про український Донбас, люди, які втратили все, хтось пішов воювати, хтось намагається якось своє життя, розкидане по Україні,зібрати до ладу. Цим людям дуже важко щось зараз робити в цій країні і якось боротися за свої права. Їм з цим треба допомогти.

— Ви, як представник українського Донецька. Чого Ви будете добиватися?

— Якщо ми вже кажемо, що все, закінчимо війну, не будемо стріляти один в одного, то маємо вирішувати, що будемо робити далі.

— Запропонуйте, що ми будемо робити далі?

— Та сторона має позбутися деяких елементів, виставити осіб, які б ішли на перемовини, які будуть представляти інтереси того краю, як вони вважають. Не інтереси Росії, не інтереси Москви, а саме Донецька. Вони хочуть нормально жити. І під яким прапором це робити, ми можемо домовитись про це.

— А під яким прапором?

— Під прапором України. Людям просто треба запропонувати. Так, вони озлоблені на Україну, вони наразі ненавидять Україну.

— Чому?

— Що ми зробили, як Україна, щоби цього не було?

— А що ми зробили, як Україна, після цього, як це почалося?

— Те ж саме. Ми почали антитерористичну операцію, яка триває досі. Ми говоримо, що це територія України, а блокуємо постачання туди будь-чого, не випускаємо людей звідти, робимо якийсь незрозумілий пропускний контроль, який робить тільки корупцію в цій країні, відміняємо маршрутні сполучення, але дозволяємо приватний автотранспорт. Такі речі жодним чином не показують цим людям, що ми хочемо їх бачити в цій країні. Вони показують навпаки. З таким ставленням як вони можуть хотіти в Україну? Як вони можуть нас любити?

— Чого найбільше хочеться зараз і чого найбільше хотілося протягом останніх двох-трьох тижнів?

— Просто зараз хочеться на море, але не в Маріуполі. За останні два-три тижні хочеться найбільше зрозуміти, куди рухатися далі. Я розумію, що для мене,скоріш за все, війна скінчилася. Я хочу зрозуміти, що я маю робити для тих всіх людей, які мене підтримували, щоби вони не розчарувалися. Щоб вони зрозуміли, що, якщо я перестав воювати, то я буду робити щось корисне надалі. Корисне для України і тих людей, як живуть тут.

програма «Люди Донбасу» для «Громадського радіо»

Kiew_deut_o_c(1)Виготовлення цього матеріалу стало можливим завдяки допомозі Міністерства закордонних справ Німеччини. Викладена інформація не обов’язково відображає точку зору МЗС Німеччини.

Контент-менеджер програми Дар’я Куренная

Розшифрувала Анастасія Шибіко

EU

Матеріал є частиною проекту Hromadske Network, підтриманого Європейською комісією.

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.