Слухати

Громадське радіо / Скачати зображення

Не розповідати дитині про Голодомор — це не варіант, — психолог

28 листопада 2015 - 15:11 191
Facebook Twitter Google+
Сім'ї, які пережили репресії, мають історію роду і розповідають дітям, формують в них потужний потенціал, який робить дітей більш оптимістичними і спроможними долати сьогоденні травми, — Л. Найдьонова

Тема Голодомору є дуже складною, особливо для дітей. Вона тяжка і болюча, але водночас є дуже важливою у  формуванні історичної пам’яті. Дорослі дізнаються про трагедію Голодомору з газет, телебачення, книжок, з розповідей іще живих свідків. Як треба розповідати дітям правду про Голодомор?

Гостею студії була Любов Найдьонова, психолог, заступник директора з наукової роботи Інституту соціальної та політичної психології.

У студії — журналісти Едуард Лозовий та Теняна Шептицька.

Тетяна Шептицька: Як, на вашу думку, треба розповідати дітям про Голодомор?

Любов Найдьонова: Для початку треба визначитися, чи маємо ми сили супроводжувати дитину у цих важких переживаннях. Розповідь про травми і смерть може мати травматичні результати.  Але не розповідати і оберігати дитину від цього — це теж не варіант. Історія нас змінили і питання тут в тому, чи ми хочемо, щоб наші діти були продовженням нас самих. Наступне покоління все одно отримає цю інформацію, питання — звідки і як. Інформацію про такі речі треба подавати тоді, коли дитина до них готова. Не потрібно навантажувати великими обсягами і висновками, щоб не зруйнувати у дитини віру в життя.

Тетяна Шептицька: Як визначити, що дитина готова до такої інформації?

Любов Найдьонова: Так чи інакше в житті дитини настає час, коли вона думає про смерть. Вікова психологія визначає цей період приблизно з 7-8 до 9-10 років. Приблизно в цей період дитина усвідомлює, що життя має кінець і смерть існує. До цього періоду дитина безсмертна. Вона вважає, що на все, що відбувається навколо впливає безпосередньо вона.

Нам треба розуміти, що ця історична травма накладається на ті психотравматичні обставини, в яких ми живемо зараз. Сьогодні наші діти отримують досвід того, що життя має кінець набагато раніше, ніж коли вони є готовими до цього. В зв’язку з цим потрібно розуміти, що до цього часу у дитини вже мають бути сформовані якісь уявлення, які дадуть їй можливість пережити цю інформацію, дадуть їй віру та надію. В свою чергу це означає, що інформацію про якісь трагедійні речі дитина має отримувати ще в дошкільному віці. Але це не повинно відбуватися через фільм, в якому показано купу трупів. Візуально дитина не має бачити такі речі. Інакше дитина фотографічно запам’ятає ці кадри і вони її мучитимуть. Такі речі дитина здолати не в силах.

Доносити подібну інформацію можна до дитини у вигляді казочки, в якій вовк забрав у зайчиків всі їстівні речі, зайчики голодували, але потім білочки їм допомогли. І якщо ми разом, то ми здатні подолати будь-якого вовка. Це є фактично та ідея, яка дає дитині надію.

Едуард Лозовий: Тобто в ранньому віці для дитини обов’язково має бути хепі енд?

Любов Найдьонова: В ранньому віці дитина має отримати історію роду у якомусь позитивному ключі, що були важкі часи, але ми їх подолали. Ти ж от народилася, ти наш нащадок. А це означає, що наші дідусі і пращури подолали все негативне, що випало на їхню долю. Якщо у дитини є емоційна ідентифікація до сімейного дерева, як віра в те, що ми все подолаємо, і якщо вже на цей ґрунт дитина отримує інформацію про якісь жахіття, вона набагато менше травмується. І навіть більше, якщо в цю інформацію включається розповідь, що навіть у найскладніші часи батьки турбувалися про нащадків і робили все можливе, щоб їм допомагати, це відкладається у дитини на все життя.

Сім’ї, які пережили політичні репресії і виселення, якщо вони мають свою історію роду і розмовляють з дітьми, то вони формують в дітях потужний потенціал, який робить цих дітей більш оптимістичними і більш спроможними подолати сьогоденні травми.  

Едуард Лозовий: А в якому віці хепі енд має зникнути з казочок? Коли дитина має дізнатися, що хоч її пращури все подолали і вона народилася, але тисячі таких само дітей померло?

Любов Найдьонова: Ви зараз говорите вже про більш старший вік дітей. Спочатку треба давати підґрунтя або інструмент за допомогою якого можна справлятися з травмою, а вже потім треба давати саму травму. Це має бути індивідуальний підхід. Сьогодні різні діти «дозрівають» по-різному. Одним дітям можна давати якісь світоглядні ідеї для роздумів у 12 років, а комусь і в 14 ще ранувато буде. Це залежить від емоційного та інтелектуального розвитку дитини.

Тетяна Шептицька: Ви принесли в студії книжку «Зернятко надії», яка розповідає, як треба підготувати дітей, щоб розповідати їм про Голодомор. Це вдалий проект на ваш погляд?

Любов Найдьонова: Зважаючи на те, що таких проектів надзвичайно мало, його не можна недооцінювати. Головне, що в ньому є багато порад, які можна використовувати.

Тетяна Шептицька: Можете їх назвати?

Любов Найдьонова: Зокрема, це вікова відповідність. Тут підібрані твори, які допомагають дитині в певному віці осягнути якусь ідею. Чим старша дитина, тим складніші речі вона може осягнути, але це не означає, що про ці речі не можна говорити раніше. Наприклад, якщо дитина погано їсть, це є приводом поговорити не про Голодомор, а про те, що в світі і сьогодні є люди, які не мають цієї їжі. А якщо дитина у відповідному стані і хоче про це поговорити, їй можна розповісти казочку про це. І таким чином доносити до дитину цю ідею.

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.