Слухати

«Громадське радіо» / Скачати зображення

Бар’єр у свідомості: чи мають особливі діти навчатися у загальних класах

20 вересня 2016 - 17:44 459
Facebook Twitter Google+
В одній зі шкіл міста Бровари біля Києва батьки першокласників ЗОШ № 6 написали колективну заяву з вимогою відокремити дитину з особливими потребами від решти учнів класу. Як вирішили цю проблему?

Розповідають голова Громадської ради при управлінні освіти і науки Броварської міськради Ігор Романенко та його заступниця Надія Лещик.

Ігор Романенко: Ця ситуація сталася на минулому тижні. Нам стало відомо, що до директора школи надійшло колективне звернення, підписане 23-ма батьками, та 23 заяви, власноруч написане 23-тьма батьками про те, що просять вилучити дитину з особливими потребами з їхнього класу у зв’язку з тим, що не було попереджено батьків, що це буде клас інклюзований. Ми вирішили в цій ситуації розібратися, запропонували провести батьківські збори. До проведення батьківських зборів також було запропоновано провести збори в паралельному класі для того, щоб ми розуміли можливість, чи інший клас згодиться прийняти цю дитину, чи ні. Тобто, зразу ми почали говорити про те, щоб поспілкуватися з батьками, пояснити, що таке інклюзивна освіта, що діти будуть навчатись за загальною програмою, але інклюзований клас – це клас, де є дитинка особлива.

Провели батьківські збори, батькам роз’яснили, що таке інклюзована освіта, як відбувається навчання таких дітей, батьки з радістю погодилися цю дитинку прийняти до себе.

Далі ми завітали до того класу, це стався цей випадок. Ми запитали у батьків, чому так сталося. Від мене запитання було саме таке: чим ця дитина становила загрозу їхнім дітям, чи батькам, чи вона когось образила? Відповіді ми не отримали. Єдине, що їх засмучувало, що коли вони йшли до 1-го класу, їм не було повідомлено, що цей клас інклюзований.

Тетяна Трощинська: Ви з’ясовували, чи справді їм не повідомили?

Ігор Романенко: Справа в тому, що документи мама принесла до директора школи  тільки 2 вересня. Чому 2 вересня? Тому що раніше дитинка перебувала у приватному навчальному закладі «Мозаїка» у Броварах, вона планувала і далі там залишати свою дитину. Але коли дізналася, що саме в цій 6-ій школі в цьому році відкрили клас інклюзивний, тобто, є спеціалісти, є вчителі, є помічники вчителя, то вона вирішила відвести дитину саме в цю школу, тому що вони проживають територіально поруч з цією школою. 

Тетяна Трощинська: А з іншого боку, навіть якщо батькам не повідомили, а потім вони дізналися, що тут за бар’єр?

Надія Лещик: Бар’єр, мабуть, у свідомості батьків, що це якась особлива дитина, не така, як усі. Тобто, нашому суспільству ще треба навчитися ставитись толерантно до інших. Але ми не чекали такого широкого розголосу. 26 тисяч осіб прочитали наше повідомлення. У справу втрутилися фахівці Української Гельсінської спілки з прав людини, яким ми запросили, і вони прокоментували цю подію.

Школа готова прийняти цих діток. Створені умови, педагоги пройшли навчання, але, на жаль, суспільство не готове. Я працюю у сфері освіти, я так розумію. Що цих випадків досить багато, але вони замовчуються. І тому ми не називаючи ні прізвище дитини, ні його діагноз з етичних міркувань, вирішили розповісти про цю історію і дізнатись про те, яка буде думка суспільства. Дуже багато коментарів, дуже багато поширень. Відкоментувались батьки з цього класу: одні кажуть, так, це ганебно, деякі залишились на своїй точці зору. Але що найголовніше у цьому випадку – те, що батьки визнали свою помилку. Вони вибачились, усвідомили це, і дитина навчається в цьому ж класі. Тобто, хеппі енд, але все-таки багато людей, прочитавши все це, задумались про інклюзивну освіту, дуже багато розпитують: а що це таке, а чи вчитель справиться, тобто багато батьків не знають, що є асистент вчителя, який супроводжує його. Тобто, це більше для поширення інформації серед батьків

Тетяна Трощинська: Дійсно, може бути так, що багато батьків не знають, що таке інклюзивна освіта, і не знають, що ці педагоги проходили спеціальне навчання. Тому варто розказати, чому вчаться педагоги, у яких школах, це відбувається, чи є певні освітні програми?

Надія Лещик: У кожному місті виділяється одна або кілька шкіл, де можуть навчатися діти з особливими освітніми потребами. Там створюються умови, пандуси, наприклад, якщо це діти на візочках. В інститутах післядипломної освіти  педагоги проходять підвищення кваліфікації, в управліннях освіти або є людина, або ставлять людину, яка розуміється щодо інклюзивної освіти.

Тобто, це звичайний клас, він навчається за загальноосвітньою програмою. Але в клас приходить дитина з особливими освітніми потребами, вона проходить перед цим психолог-медико-психологічну комісію, де їй дається рекомендація: чи вона навчається за загальноосвітньою програмою, чи вона навчається за своєю спеціальною програмою зі своєю оціночною системою. Дитина соціалізується в суспільстві, але і діти, які вчаться з нею в класі, вони навчаються толерантності.   

Коли ми були в цій школі і говорили з педагогами, вони кажуть, що змінилося ставлення учнів до цих дітей. Тільки з 1 вересня школа почала працювати за такою інклюзивною програмою. Тобто, якщо дитина на візочку, учні старших класів допомагають, піднімають, хоч там і є парапети. Але все одно допомагають цим дітям.

Тетяна Трощинська: в класі, де дитину прийняли, в неї все добре зараз?

Ігор Романенко: Дитина залишилась в тому класі. Це приємно, що в цю ситуацію не було замішано ні дитину, ні маму. Коли були батьківські збори, не було запрошено маму, тому вона вже про ситуацію дізналась потім, коли в директора на столі лежали ці заяви. На дитину це ніяким чином не вплинуло, тобто, дитина про цю ситуацію не знала, і будемо сподіватись, і не знає.

І батьки вже дізнались, що таке інклюзивна освіта, і вони усвідомили, що їм було розказано зовсім інше А  їм було сказано, що якщо це інклюзований клас, то їхні діти будуть навчатися не за загальною програмою, а за якоюсь індивідуальною, і цим вони були незадоволені.

Тетяна Трощинська: Це ж якісь провокативні речі, звідки це взялося?

Ігор Романенко: Важко сказати. Хтось говорить, що це хтось із батьків так зрозумів і так розказав. Класний керівник каже, що до неї ніхто з цим не звертався, і каже, що батьківські збори були проведені навіть без класного керівника.

Коли вже після зборів батьки зрозуміли, що сталося, то вони прийшли до мами, попросили вибачення, поспілкувалися з директором школи і попросили залишити цю дитину саме в цьому класі. І коли я спілкувався з директором, я сказав, що ми повинні дати мамі право вибору. Мама прийняла вибачення, тому залишила дитину в тому самому класі.

Тетяна Трощинська: Чим ця історія  важлива для інших шкіл? Чому ви поставились так позитивно, що вона набула такої публічності?

Надія Лещик: Для того, щоб в інших класах, школах сприймали таких дітей, не боялись цього. Потрібна така широка роз’яснювальна робота саме серед батьків, щоб такі дітки могли навчатися, отримувати освіту, професію і не були потім тягарем ні для сім’ї, ні для суспільства. Для людини важко прийняти людину іншу, для деяких зовнішній вигляд незвичний, але це важливо прийняти цих людей, жити поруч.

Тетяна Трощинська: Але це важливо і для дітей без особливих потреб. Бо це вчить того, чого вони не можуть навчитися в своєму замкненому середовищі.

Ігор Романенко: У нас сьогодні в місті Бровари на 100-тисячне місто десь 700 таких дітей. Це немало. І це різні діти. Є діти, які за висновками психолого-медико-педагогічної комісії навчатись в загальноосвітніх школах, тобто вчаться індивідуально, до них вчителі приходять додому. Але кожного року вони проходять комісію. І якщо наступного року вони будуть проходити комісію, і лікар та вчителі побачать, що у них є позитивний напрямок, то вони можуть рекомендувати батькам переходити на інклюзивну освіту. І в нас ці дітки можуть з’являтись не тільки у 1-иму класі, а й у 6-му, 7-му, 8-му. І це супер, це класно!

Вони повинні йти навчатись, вони повинні бути серед людей. Я спілкувався з мамами цих діток, і спілкувався з представниками приватних шкіл, які займаються саме таким напрямком. Вони кажуть, якщо дитина перебуває у суспільстві, то є позитивний розвиток дитини.

Надія Лещик: Ми вивчали статистику. Кожні 3-4 роки кількість дітей з особливими освітніми потребами подвоюється. Чому не сприймають таких дітей? Можливо, один із аспектів, що в суспільстві чомусь існує думка, що ці діти – результат якогось неправильного способу життя батьків. Насправді, більшість випадків – це  генетичні проблеми. У нас кожен має в собі такий ген, але на якій дитині це проявиться – ніхто не може знати. І, можливо, це є одним з аспектів несприйняття.

Матеріал створено за підтримки Фонду ім. Гайнріха Бьолля

EU

Матеріал є частиною проекту Hromadske Network, підтриманого Європейською комісією.

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.