Слухати

Що таке дискримінація: дівчата з Луцька, що вимушені приховувати свій шлюб

28 травня 2016 - 14:15 1643
Facebook Twitter Google+
Одружені в Копенгагені Катя і Надія (заради безпеки дівчат імен змінені) живуть в Луцьку не так давно. Їх свідоцтво про шлюб не визнається, як і інші права

Батькам довелося прийняти одруження двох дівчат як факт. І заявляти про себе на все місто теж не поспішають, адже добре знають про ставлення української більшості до ЛГБТ-спільноти.

Журналістка «Громадського радіо» поспілкувалась з дівчатами та розпитала їх про те, чи комфортно їм живеться в Луцьку.

Дівчата познайомились тоді, коли Надія приїхала в Луцьк. Чотири роки тому зустрічалася з хлопцем-гомофобом і коли зустріла з лучанку Катю, то все в житті змінилося. Катя ж з юності мала симпатії до дівчат:

«Інтернет тоді ще тільки почав розвиватися і якось спершу всі спілкувалися в інтернеті, а потім вже списувалися, що і я з Луцька, і я з Луцька. О, а пішли десь. Давайте познайомимось. Ну бо спочатку звісно кожен шукав собі пару. Але коли знайомились, то розуміли, що друзі ми будемо. І отак от формувалася якась ячейка лгтбшна», — каже про формування маленького ЛГБТ-руху в Луцьку Катя.

Ще в школі дівчина відчувала, що їй подобаються представниці її статті:

«В років десять я зрозуміла, що вони мені подобаються, а хлопці мене цікавлять, щоб футбол з ними пограти. А жінки — це красиво. Це гарно. А вже в класі сьомому я закохалася у свою вчительку. Я приходила додому і плакала в подушку, що взагалі відбувається в цьому житті, чого я не хлопчик, тому що я не розуміла, що може бути ось так. Тому що є шаблон.

Є хлопчик і дівчинка і має бути тільки так. Інакше ніяк не може бути, бо всі „остальні люди хворі на голову.“ Отаке. І при тому, що ми спілкувалися з моїми теперішніми друзями-ЛГБТ і в них було ідентично. Кожен був на самоті з цією проблемою. І це прекрасно, що винайшли інтернет. В інтернеті я познайомилась з дівчинкою і вона мені вбила в голову, що це нормально. Вона не з Луцька. Вона з Києва була. Ми просто з нею переписувалися», — пригадує Катя.

Натомість Надія до зустрічі з Катею була у відносинах лише з чоловіками:

» В підлітковому віці в мене було щось типу, у 16 — 18 років. Мені подобалось дві дівчини в різний час. Я з ними не була знайома. Я їх часто бачила в тому містечку, де ми жили, і вони були інакші. Я їм вірші писала. Вони про це не знають. І я вже їх потім бачила. Вони вже зараз товсті мамашки ходять. Серйозного ніколи тоді такого не було. Я й зараз не можу собі повісити ярлик, хто я, якої я орієнтації. Ну просто хто подобається, той подобається«, — каже Надія.

Тепер дівчата з впевненістю кажуть, що в першу чергу кохають людину, а не стать:

«Я насправді багато зустрічала людей в своєму житті, які кохали людину, а не стать людини. І зустрічала чоловіків, які були одружені, кохали своїх дружин, а потім розлучилися і закохалися в іншого чоловіка. Я знаю особисто таких людей. В нас всі люди кажуть, що пропаганда так діє. Але це вони робили в ті часи, коли взагалі не було пропаганди», — пояснює Катя.

Про дискримінацію стосовно себе, дівчата кажуть так, що поки вони не активно заявляють про себе, то тиску суспільства не відчувають. Але є інші дискримінаційній речі в українському законодавстві, і в ставленні суспільства теж:

«В нас було два однакових запрошення у візовий центр. Всі знають, що дуже важко додзвонитися. Дзвоню зі свого телефону. Додзвонююсь на п’ятнадцятий раз і записують вони мене, реєструють. І кажу, що мені потрібно зареєструвати ще одну людину. Вони питають, «Ви їй хто?». І на це питання я не можу відповісти. Не сестра я їй, не мама, не дочка. Ніхто якби. Не дружина, не чоловік. А записати можна було чоловіка або дружину. Тобто якщо я жінка, я можу записати тільки свого чоловіка. А чоловік може записати тільки свою дружину, — і поки Катя обдумувала це питання, у візовому центрі поклали трубку.

Дівчата платять податки до бюджету, разом ведуть спільне господарство, і їх дивує те, чому вони не мають таких прав, як і інші люди в суспільстві.

«Якщо ти потрапляєш в реанімацію, то пускають тільки родичів і дружину чи чоловіка. Мене чи її не пустять. Тобто якщо я помру, то вона не матиме права розпоряджатися моїм тілом. А якщо я не хочу, щоб мене відспівувалися в церкві і робили все те, що роблять, з покійниками. Тобто залишати заповіт, в якому ти напишеш, що право розпоряджатися моїм тілом я доручаю тій особі, то поки та особа доб’ється якихось твоїх прав від твоїх можливо родичів, щоб забрати твоє тіло, то ти згниєш просто», — розповідають в один голос про такі речі дівчата.

Як сім`я, своє спільне право на щось в Україні вони заявляти не можуть:

«Білий українець, який має дружину чи біла українка, яка має чоловіка. Вони не розуміють насправді, що вони мають. Ми розуміємо, тому що ми цього не маємо. Просто звичайно, коли ми купували квартиру, то оформляли її на одного. Тому що як сім`я ми не можемо її оформити на себе. А розбивати її на частки, співвласники, як це було, це все зайва робота, зайві гроші, коли „звичайна“ сім`я може зробити це абсолютно спокійно», — пояснює Катя і додає:

«В нас є 63 стаття Конституції, коли чоловік не може свідчити проти дружини, а вона проти чоловіка. І ми не можемо цим скористатися, тому що ми в цій країні не сім`я. Хоча в нас є свідоцтво про одруження, яке визнається в більшості країн Євросоюзу і висить просто як сувенір в рамочці. Ми цей сувенір друзям показуємо, які до нас додому заходять. От, бачте, мовляв, яка в нас бумажка. Видана міською радою міста дуже відомого. От ми і тішимось цій бумажці, яка в нас немає юридичної сили.

Як змінити ситуацію, аби в Україні було суспільство рівності та поваги, аби вони та інші групи населення, які страждають від дискримінацій, були захищені в правовому полі, ані Катя, ані Надя спільної формули дій не мають:

» Я взагалі проти радикального активізму, тому що він відразу насторожить людей. Ті, що не знають ЛГБТ, якщо почати дуже активно діяти, вони негативно сприймуть. Буде «та що ви кричите». Ми за те, щоб по-перше, власним прикладом, що от бачте, ми — ЛГБТ, ми —нормальні. Ми — адекватні. Ми вас не чіпаємо. Ми на ваше життя взагалі ніяк не впливаємо. І відповідно для цього треба робити камінаути«, — каже Надя.

Катя вважає, що суспільство навіть до цього не зовсім готове, тому що місто маленьке і всі всіх знають:

«Тому кричати на все місто, хто ми, не варто, тому що є люди, за яких боюся. Я за своє життя боюся, за життя моїх батьків боюся. Я не знаю, як зреагують навколо. І тим не менше не варто такого робити. А потихеньку там одній людині, другій, третій розповідати…І насправді є люди, в яких просто немає інформації».

Боротьба за права — ЛГБТ — це не лише боротьба представників ЛГБТ, вважають дівчата. Це стосується всіх, хто розуміє, що завтра можуть дискримінувати його чи її за ознакою віку, статті, раси.

«Тобто якщо ми попустимо зараз дискримінацію цю, вона їм зійде з рук. Депутати-радикали, активісти з цього боку подумають, ладно, це пройшло. Давайте ще оцю. Нам ще ота категорія людей не подобається, то це ж пряма дорога до сталінізму, до нацизму. Давайте міряти людей, що ці правильні, а ці неправильні . Тому на мою думку, це боротьба не лише наша має бути. Принципі в цьому мають бути усі адекватні люди зацікавлені, тому що це може їх торкнутися», — говорить Надія.

«Ті люди, які кричать нам сидіти вдома і закрити роти, ті, які нам особисто це кричали і казали, в них в усіх є діти. Малі діти, які ще не виросли і не визначились, хто вони є. І вони зараз, ці батьки молоді. Яке майбутнє вони готують своїм власним дітям? Вони ж його зараз будують. Вони тим дітям вбивають в голову», — резюмує Катя.

Щасливе подружжя мріє мати такі ж права нарівні з усіма іншими людьми в Україні. І дівчата не хочуть їхати з країни тільки тому, що тут немає відповідного законодавства. Хоча думали про життя в Європі. Але як тільки вони відчують реальну загрозу власному здоров`ю, життю та їх рідним, кажуть, що подумають, чи варта ця боротьба за права витрачених сил та здоров`я.

Аріна Крапка, «Громадське радіо» з Луцька

Матеріал створено за підтримки Фонду Гайнріха Бьолля

EU

Матеріал є частиною проекту Hromadske Network, підтриманого Європейською комісією.

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.