Слухати

Люди із наркозалежністю просять державного фінансування програми зменшення шкоди

01 березня 2017 - 07:02 228
Facebook Twitter Google+
Після того, як Глобальний Фонд припинить фінансування, люди із наркозалежністю можуть залишитися один на один зі своїми проблемами. Активісти просять державу допомогти

Тетяна Трощинська: Що ж це за програма зменшення шкоди, яку надає Глобальний Фонд.

Антон Басенко: На правах співробітника «Альянсу громадського здоров’я», який є одним з реципієнтів гранту Глобального фонду для боротьби зі СНІДом, туберкульозом та малярією. Це означає, що Альянс є одним з розпорядників коштів на ці програми. Однією з основних складових цієї програми є профілактика ВІЛ та інших соціально небезпечних захворювань серед ключових спільнот. Найбільшою з них в Україні є група споживачів ін’єкційний наркотиків. Саме програма «зменшення шкоди від вживання наркотиків».

Тетяна Трощинська: Це замісна терапія?

Антон Басенко: Це ширше. Замісна терапія – це один з компонентів програми і стратегії зі зменшення шкоди. Зменшення шкоди — це ширше.

Тетяна Трощинська: А що ще туди входить?

Антон Басенко: Це програма обміну шприців, це консультування і тестування швидкими тестами на ВІЛ, гепатити, сифіліс.

Вєлта Пархоменко: Це видача презервативів, спиртових серветок, консультування, мотивування на більш безпечну поведінку, як сексуальну, так і ін’єкційну.

Тетяна Трощинська: А програма з адаптації або допомога при працевлаштуванні?

Вєлта Пархоменко: Це частина. Якщо ми кажемо про замісну терапію, мета якої реабілітація і ре-соціалізація людей, то так – це складова психосоціального супроводу.

Тетяна Трощинська: Україна отримує допомогу у цій сфері?

Антон Басенко: Саме так. Ці програми, на жаль, на сьогодні фінансуються за кошти Глобального Фонду. Хоча, маємо прецедент, що держава вперше виділила 13 мільйонів гривень за закупівлю препаратів замісної терапії. Процес закупівлі відбувається наразі. Йде тендер. Результаті ще не відомі. В мене є певні побоювання, чи відбудеться закупівля вчасно, чи закуплять якісні препарати. Я один із перших пацієнтів цієї програми з 2004 року.

 

 

Андрій Куликов: На скількох людей вистачить 13 мільйонів гривень?

Антон Басенко: Щонайменше на 7 300 людей на рік. Відповідно до фінальної ціни на тендері ця цифра може збільшитися на тисячу-дві.

Тетяна Трощинська: 7 300 людей – чи це велика кількість, відносно того, скільки сьогодні потребує допомоги?

Антон Басенко: На разі в Україні замісну терапію отримує 9 200 людей. Потребує її більше. Навіть у цілях, що визначені у Національній програмі з протидії інфекції СНІДу, яка затверджена законом України, цифри доходять до 22 тисяч осіб. Це та необхідна кількість від оціночної кількості споживачів ін’єкційних наркотиків. Їх в Україні 345 тисяч осіб.Щоб ці програми працювали максимально ефективно охоплення має бути близько 40%.

Анрдій Куликов: Ви кажете люди, що потребують допомоги. Але не всі, хто потребує допомоги хочуть її отримати. 

Вєлта Пархоменко: Наркозалежність – це хвороба. Коли людина хворіє, то вона сама обирає, чи лікуватися та яким методом лікуватися. Якщо ми хворіємо грипом, то ми вирішуємо ходити на роботу і скаржитися, зайнятися самолікуванням чи піти до лікаря.

Із наркозалежністю так само. Людина сама обирає, чи лікуватися їй і як саме.

Андрій Куликов: Але обирати можуть поінформовані люди.

Вєлта Пархоменко: Для цього і працює «Альянс громадського здоров’я» і організація «Клуб Еней». Ми намагаємося максимально інформувати про всі можливості лікування.

Андрій Куликов: Що таке «Клуб Еней»?

Вєлта Пархоменко: Це самоорганізація наркозалежних людей, яка існує більше 15 років. Чому Еней? Еней був парубок моторний. В нашій організації наразі більше 9 тисяч клієнтів. Ми надаємо послуги, проте ми не охоплюємо усіх, хто потребує допомоги. Якщо людина не готова щось змінювати у житті, не готова змінювати поведінку, то вона отримує інформацію. Можливо за рік чи п’ять вона змінить свою думку.

Тетяна Трощинська: Яка ситуація із поінформованістю у регіонах?

Вєлта Пархоменко: Кількість охоплення у Києві більша, як і у інших великих містах. Проте, у регіонах є програми зменшення шкоди. Звісно у Києві знають більше, бо більше наркозалежних.Програми існують по всій Україні. Ми намагаємося інформувати їх по всій Україні. Коли ми кажемо, що ми члени Національного українського об’єднання людей, що живуть із наркозалежністю – це не тільки Київ. Це й інші регіони України.

Андрій Куликов: Які є чинники, які слід додатково враховувати у різних регіонах України?

Вєлта Пархоменко: Я не думаю, що залежить від регіону. Залежить від віку, від наркотичних речовин. Саме на це слід зважати, коли ми розробляємо програми.

Андрій Куликов: Хто ставить штамп якості на ваших програмах?

Вєлта Пархоменко: Ми самі.

Тетяна Трощинська: У вас є якісь розробки, щоб визначити, чи була програма ефективною?

Антон Басенко: Так, є показники і моніторингові форми. Є моніторингові візити, як в середині організації, що працюють у регіонах, є моніторингові візити фахівців з Альянсу, з організації Національного рівня, яка здійснює стратегічний вплив на роботу цих програм.

Звичайно, у великі міста першими пішли ці програми. Вони глибше опрацьовані. Ситуація десь краще. У малих містах є досі ряд інформаційних провалів. Саме тому, кілька років тому Альянс почав поглиблюватися у регіони і вибудовувати програми зменшення шкоди і профілактики таким чином, щоб вони були доступні у селах.

Є мобільні амбулаторії. Якщо ми кажемо про замісну терапію і інформацію про неї, то є гаряча лінія безкоштовна для дзвінків з усіх телефонів 0 800 507 727.

Андрій Куликов: Чи правильно я розумію, що ви є прикладами історій успіху цієї діяльності, яку ви зараз поширюєте.

Антон Басенко: Якщо ми сидимо у студії живі та в адекватному вигляді, то можна сказати, що так.

Андрій Куликов: Чи можете ви пригадати історію неуспіху, яка вас навчила діяти так, щоб попереду на вас чекав успіх.

Вєлта Пархоменко: Я можу поділитися особистою історією. Я була вагітна і я потрапила до медичного закладу, де мені зробили швидкий тест на ВІЛ. Він виявився позитивним, але він був помилково позитивним. Таке буває під час вагітності. Працівники після мене почали все обробляти хлоркою. Навіть стілець, на якому я сиділа. Я навіть не отримала консультації.

Це був яскравий приклад дискримінації. В мене тоді не було інформації про те, що я така ж людина, як і інші, що я можу відстоювати свої права, не зважаючи на свою наркозалежність. Проте, це стало поштовхом до власного розвитку. Зараз я можу казати людям, що вони мають відстоювати свої права.

Антон Басенко: У моєму випадку це був 2004 рік. Я почув від друзів, що у Києві з’явилася якась замісна терапія. Казали, що є безкоштовний препарат і від нього почуваєш себе нормально. Ніхто не вірив, що це може відбуватися.

Це був пілотний проект. Був додатковий набір. Інші мої друзі, із якими я споживав, не повірили і відмовилися. Вони подумали, що там на них чекає нова залежність.Я дізнався, зустрівся із лікарем. Це був лікар, який вже мене знав. Я ризикнув, розпочав і моє життя дуже змінилося.

Андрій Куликов: Наскільки ви обмінюєтеся досвідом із людьми, що намагаються допомогти тим, хто страждає від алкогольної залежності? Чи використовуються там  методи, якими борються проти наркозалежності?

Вєлта Пархоменко: У наших програмах застосовується клієнтоорієнтований підхід. Якщо людина каже, що в неї є алкогольні проблеми чи до нас звертаються родичі алкозалежних, то ми їх консультуємо і перенаправляємо до відповідних організацій. Є реабілітаційні центри, є програми детоксикації, є 12-крокові програми. Ми не відмовляємо людям, коли вони звертаються.

Андрій Куликов: А на рівні організацій ви маєте спільні дії?

Антон Басенко: Я  навіть не знаю, чи є таке об’єднання людей, що живуть із алкозалежністю.

Андрій Куликов: Чому люди, які подолали чи долають наркозалежність виявляються активнішими від тих, хто потерпає від іншої біди?

Антон Басенко: Може, бо саме наркозалежні потерпають від дискримінацій. Бо алкоголь у нашій культурі традиційно сприймається,як майже норма. Хтось більше п’є, хтось менше.

Факт того, що хтось знає, що ти вживаєш наркотики – це прямий ризик на порушення твоїх прав у медичних закладах, зі сторони правоохоронних органів, це проблеми із родиною, друзями тощо.

Саме це формує таку мотивацію до об’єднання заради спільної мети і заради захисту своїх прав.

Тетяна Трощинська: Чому програма із якої ми починали опинилася під загрозою?

Вєлта Пархоменко: Глобальній Фонд протягом довгого часу фінансував програми в Україні. Очікувалося, що саме держава буде фінансувати далі такі програми. Цього не трапилося. Коли Глобальний Фонд сказав, що більше не фінансуватиме, що далі цим займатиметься держава, то ми зрозуміли – все, що фінансувалося протягом цих років, усі ресурси, які ми створили, опинилися під загрозою.

У нас є мета за мотивувати державу фінансувати ті програми, які важливі для людей. Якщо людина живе із наркозалежністю, то в неї є права і потреби. Тому ми сподіваємося, що ця заявка, яку Глобальний Фонд підтримує, приведе нас до того, що держава фінансуватиме те, що має фінансувати.

Тетяна Трощинська: Якщо ми кажемо про державу, то кого саме ми маємо на увазі.

Антон Басенко: Бажано, щоб це була окрема державна програма. Відповідального за неї визначають певне міністерство. В нас це МОЗ. Співвиконавцями можуть бути і інші міністерства і громадські організації. Я сам є продуктом програми зменшення шкоди. І Вєлта. Ми щасливі продукти зменшення шкоди.

Всі ці програми фінансувалися Глобальним Фондом, який не може фінансувати нас завжди. В нас є останні роки, щоб держава виконала усі свої обіцянки. Можливо, Глобальний фонд надасть підтримку в останній раз. Ми залучені максимально зараз до того, щоб наші голоси були почуті. 

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.