Слухати

Як перемогти дитячі комплекси?

29 листопада 2016 - 08:22 377
Facebook Twitter Google+
Що робити, коли дитина сумнівається в собі?

Всі говорять, що маленькі діти – це маленькі проблеми, а великі діти – це великі проблеми. Я ніколи не вірила в цю сентенцію. Тому що, коли тримаєш на руках маля, яке розривається від крику під час дитячого метеоризму, важко повірити, що є проблеми більші. Але тепер я знаю, що більші проблеми є. Це дитячі комплекси.

Я планувала, що наступний блог після фобій присвячу якійсь корисній і прикладній темі, наприклад тайм менеджменту або вакцинації. Але тема прийшла до мене сама і я зрозуміла, що мушу зараз про це говорити. Днями Талесія прийшла зі школи і заявила: «Мамо, мені здається, що я відрізняюся від інших дітей. Я не така, як всі. Я не красива. Всі діти красиві, а я ні. У мене не такі очі, мені не подобається, як звучить мій голос. І взагалі, я якась дивна». Моя внутрішня мама розпереживалася і почала допитуватися, чи бува хтось їй не образив, чи може хтось дражнився і від кого взагалі вона таке почула. Але Талесія вперто відкидала можливість зовнішнього втручання. «Так думає моя голова», – казала вона.

Що це? Комплекси? Дорослішання? Я думала, що такі проблеми з’являються вже в підлітковому віці, тому була трохи заскочена і не одразу зрозуміла, як мені реагувати. Кинулася переконувати дитину, що вона дуже красива, що у неї найпрекрасніші блакитні очі, які я коли-небудь бачила. Казала їй, що всі дівчатка красиві по-різному і їй не обов’язково бути такою, як хтось інший. Але Талесія на всі мої аргументи реагувала чітким «ні» і вперто доводила себе до передістеричного стану. Тоді я видихнула і вирішила вимкнути свою внутрішню маму, а прислухатися, натомість, до своєї внутрішньої дитини.

«Хіба не ти якихось 20 років тому дивилася на себе в дзеркало і розпачливо бурмотіла «гидке каченя», – казала мені вона. «Хіба ти не пригадуєш, як всі твої однокласниці здавалися тобі такими зграбними, гарненькими, акуратними, в той час, як ти ходила не так, говорила не так, одяг на тобі сидів не так? Це ж не так вже й давно було. От рейтузи свої пригадай» – вів далі мій голос в голові. І тут я таки пригадала. Пригадала все: і як я плакала ранками перед школою, коли здавалася собі некрасивою чи невиспаною, і як зрізала пасмо волосся, коли мені не сподобалося, як воно лежить, і як незграбні бабусині дизайнерські рішення, типу вдягти на новорічне свято светрик під плаття, тільки підсилювали мої комплекси десятикратно.

Найгидкішим, найпринизливішими в усьому цьому були рейтузи. У мене досі від одного цього слова зводить судомою нижню щелепу. Рейтузи – це такі вовняні легінси. Їх вдягають замість штанів, або під платтячко на колготи, коли на вулиці холодно. Звучить наче цілком адекватно, але, насправді, ті, хто пам’ятає 90-ті, мають здогадатися, що рейтузи, як і більшість тогочасної одежі, були жахливі. По-перше, вони були акрилові, дуже низької якості, кошлатилися, сповзали, розтягувалися. По-друге, кольорова гама рейтузів була кислотна і абсолютно дисгармоніювала зі шкільною формою. По-третє, дівчата в нашому класі забойкотували рейтузи і взимку ходили в штанях. Але моя бабуся абсолютно не бачила і не розуміла цих моїх страждань. Іноді мені здавалося, що такі категорії, як публічне приниження в дитячому колективі, повністю викреслені з голови людей її покоління. Я достраждала до 5-го класу. На висміювання реагувала агресивно. Наїжачувалася, лаялася, билася. Потім нарешті почала ходити в школу самостійно і закидала рейтузи в найглибший закуток портфеля, як тільки виходила з дому. Можливо це була добра нагода вирости особистістю і мій шлях до цього справді починався зі шкільного булінгу, але для своєї дитини я такого не хочу.

Як думаєте, що для дитини є найпотужнішою зброєю проти страхів? Звичайно ж сміх. Тому замість переконувати Талесію, що вона красива, я почала розповідати все, що я теж про себе думала. Я розповідала про свою школу, показувала фотографії, пригадувала наші шкільні дражнилки, навіть про рейтузи розказала.  Я не думаю, що моя дитина після цього перестане порівнювати себе з іншими, помічаючи їхні плюси і не зауважуючи своїх. Але я думаю, що нам тепер не страшно всі ці комплекси і сумніви висміяти. Бо якщо мама змогла над собою посміятися, то і дитина зможе.

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.