Слухати

Беркутівець сказав мені «перев’язуй поранених», — активістка про події 18 лютого 2014

18 лютого 2017 - 15:05 743
Facebook Twitter Google+
День 18 лютого 2014 року згадують журналістка, свідок подій Олена Ребрик та її посестра, учасниця подій Маргарита Мудрик

lyena_rebryk_margaryta_mudryk.jpg

Олена Ребрик, Маргарита Мудрик // «Громадське радіо»
Олена Ребрик, Маргарита Мудрик
«Громадське радіо»

Євгенія Гончарук: Ви часто згадуєте ці події, чи зараз хочеться не згадувати?

Маргарита Мудрик: Вы знаете, я вспоминаю каждый день и, наверное, я этим очень дорожу. Я очень боюсь забыть, на данный момент это мой главный страх — забыть.

Вікторія Єрмолаєва: Олено, перед ефіром ви сказали, що вважаєте 18 лютого 2014 своїм другим днем народження, чому?

Олена Ребрик: Я вважаю цей день одним з перших других днів народжень, потім їх було ще багато. Думаю, історія всім відома: все почалося з мирної ходи, ми очікували, що у рядах Самооборони вирушимо до Верховної Ради і мирним способом вимагатимемо змін до Конституції (повернення 2004 року). Але коли ми прийшли до ВР, через десять хвилин уже комусь відірвало кисть, ми зрозуміли, що мирна хода завершена. Наша сотниця наш вишикувала, і почався заміс. Було дуже дивно, дуже страшно, дуже несправедливо — ми такого не очікували.

Євгенія Гончарук: Багато було зроблено і осмислено вперше вже коли беркутівці просто навалою рушили. Є і багато відео, коли вже хтось загинув, хтось з постраждалих лежить і потребує допомоги, між ними рухаються інші активісти, між ними ходять беркутівці. У вас був діалог з одним із них?

Маргарита Мудрик: Я сначала пошла в Мариинский парк, на 8 утра мы собирались на «мирний наступ». Наша голова знала, что это мирная акция, но как сейчас помню — накануне мое сердце вырывалось из груди, и мне что-то подсказывало, что это далеко не «мирний», но «наступ».

Так получилось, что в этот день я не одела свой крестик, а был какой-то кулончик. Я бегала по Мариинскому парку, раздавала маски, пропитанные лимонным соком, и одну дала капелану. Он мне взамен дал крестик (не зная, что на мне нету моего) и молитву. Я их положила в карман около сердца. Потом на Шелковичной мы носили камни на передовую, мне еще кто-то стеклянную маску дал, а потом погнал «Беркут». Мы побежали к Майдану, понимая, что там безопасно, что «Беркут» туда не пойдет.

И тут мы пришли к верхней баррикаде на Институтской. Там был очень узкий проход, и началась давка, кто-то один упал, а потом человек сто друг на друга. Мы лежали, барахтались, никто не мог встать. Это продолжалось минут пятнадцать, и тут я подняла голову — надо мной уже был покойный мужчина, у него просто остановилось сердце.

Прибежал «Беркут». Там ребятам отрывало руки и ноги, потому что они из-за нас не могли пройти. «Беркут» начал всех бить, лежачих, а было уже совсем нечем дышать под массой других людей. Я закрыла глаза, и мне казалось, что я умираю. У меня была единственная свободная рука и я успела положить ее на карман, где был крестик и молитва, начала молиться. И тут прибежал парень ВВ-шник, а я там была чуть ли не одна девушка, и он помог мне оттуда выбраться.

Ко мне подбежали два «беркутовца», спросили все ли со мной хорошо, я ответила, что, в принципе, нормально. Говорит «вот тебе перекись, бинт, зеленка, вот много раненных лежит — давай, ты их будешь перематывать». Это мне сказал «Беркут». Там тоже были люди, мало, но были.

16 837 715_1 370 216 589 717 070_922 305 791_n.jpg

Євромайдан, 18 лютого 2014 року //
Євромайдан, 18 лютого 2014 року

Євгенія Гончарук: Олено, а що ти пам’ятаєш з того дня, який епізод ти називаєш «другим днем народження»?

Олена Ребрик: Весь день 18 лютого — це був один, суцільний епізод. Летіло з усіх боків, ми були більш розгублені, ніж перелякані, ми просто не мали жодних уявлень, що робити, якихось наказів — усі врозсипну. Ми з моїми дівчатами з 39 сотні ще якось намагалися триматися разом, якось розумно чинити, комусь допомагати, але вже такий у всіх був стан, таке відбувалось, що це було неможливо.

Ми розуміли, що треба повернутися на Майдан, що це територія безпеки. Це було найнебезпечніше місце у країні на той момент, але для нас воно було домом, найбільш безпечним. Але ми не могли повернутися, бо коли ми вийшли на Кріпосний провулок — це у мене назавжди буде перед очима — побачили величезну куряву каміння, яке просто летить тобі в голову, а ти не знаєш як від нього відвернутися.

І тут одна наша дівчина, яка зараз офіцер ЗСУ, змогла якимось чином повести за собою 50 людей, заперти у якийсь салон краси у підвальному приміщенні, покласти на підлогу, наказати всім мовчати, повимикати світло. Таким чином багато людей заховалися і врятувалися.

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.