Слухати

Це взагалі велика помилка — заперечувати минуле, — Олена Гончарук

13 лютого 2016 - 15:33 98
Facebook Twitter Google+
Говоримо про проект «Мистецтво українських шістдесятників»

dsc01700_0.jpg

Яніна Пруденко і Олена Гончарук / «Громадське радіо»
Яніна Пруденко і Олена Гончарук
«Громадське радіо»

В студії працюють Василина Думан та Едуард Лозовий.

Гості програми: зв’язкова з громадськстю Національного музею художнього мистецтва Олена Гончарук та Яніна Пруденко, критикиня, доцентка та докторантка кафедри культурології НПУ імені М.П. Драгоманова.

Василина Думан: Що не є достатньо вивченим у шістдесятництві? Наприклад, ви представляєте кібермистецтво.

Олена Гончарук: Неможливо знати все. З запитань починається пошук істини. Проект, який відбувається, він немає на меті розкрити всі прояви шістдесятництва. Він має на меті зацікавити глядача, підняти нові теми, згадати нові прізвища. Розмова про кібернетику і науку відкриває нову площину.

Василина Думан: Розкажіть про вашу лекцію про кібермистецтво.

Яніна Пруденко: Машини писали вірші і музику під проводом людини.

Кібермистецтво відноситься до такого феномену, як медіамистецтво. Існує думка, що до початку 1990-х років його не існувало.

Вважається, що з цифровими технологіями художники в Радянському Союзі не співпрацювали. Це невірно, тема зараз тільки починає досліджуватися.

Перша цифрова машина в Європі була створена в Україні. Ця наука не була заборонена, але до смерті Сталіна їй не сприяли.

Василина Думан: Чому цю науку сприймали як «лженауку»?

Едуард Лозовий: Генетику теж вважали такою.

Яніна Пруденко: Так, це було дві такі тенденції.

Едуард Лозовий: Але ж в 60-ті роки обчислювальні машини займали цілі зали. До них мали доступ митці?

Яніна Пруденко: Ні. Це було мистецтво науковців. Це маргінальне мистецтво. Серед науковців ці люди вважалися «фріками», які займаються дивними речами. Вони вчили машини писати музику, вірші, картини.

Серед художників вони теж були невідомими. Це була абсолютно маргінальна сфера.

Едуард Лозовий: А які артефакти залишилися з того періоду?

Яніна Пруденко: Я завтра запрошую всіх на лекцію о 14 годині, вона буде присвячена цифровому мистецтву Радянського Союзу. Я буду включати музику, читати вірші, які писали машини.

Едуард Лозовий: Як це виглядало в 60-их роках? Наведіть приклади.

Яніна Пруденко: В мене немає з собою віршів. Вони були в стилі початку 20 століття. У них було мало змісту. Зміст був метафоричним.

Музика створювалася тональною і звичайною. В Радянському Союзу експериментували з класичним варіантом. Це були марші, вальси.

Василина Думан: Хто до вас приходить? Хто цим цікавиться?

Олена Гончарук: Цей проект дав можливість музею розширити контекст епохи.

В рамках проекту відбувався цикл кінопоказів, який був присвячений стрічкам епохи 60-тих. Був показ, який називався фізики проти ліриків. Це типовий конфлікт цього часу.

Показували стрічку «Сім кроків за горизонт». Там показувалися вчені, які намагалися здійснити науковий прорив. Їх теми були «бердовими», вони бачили можливість в усьому. Наприклад, вони доводили, що кожен колір має свою температуру. Мені здається, що вони тоді стояли за крок до скажених відкриттів. Вражає, що у науки було відчуття польоту. Ми бачимо це і в мистецтві.

Василина Думан: Тобто ми не маємо заперечувати радянське мистецтво?

Олена Гончарук: Це помилка заперечувати своє минуле, це як заперечувати дитинство або своїх батьків.

До цього треба критично ставитися, і робити висновки. Такі проекти дозволяють осмислити і пережити це. Немає чорного та білого. Треба проводити аналіз.

Едуард Лозовий: Мистецтво шістдесятих може стати актуальним?

Олена Гончарук: Воно вже є таким. Це наш контекст, і наш бекграунд. Це яскраве явище.

Це епоха, коли мистецтво стало наукою.

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.