Слухати

Чи готова Україна слухати людей з непідконтрольних територій?

27 грудня 2016 - 11:42 564
Facebook Twitter Google+
«Українське суспільство, на мою думку, вже давно емоційно віддало Донбас», — каже журналістка Мар’яна П’єцух

Що відбувається біля лінії розмежування і на КПВВ? Про це — у розмові з журналісткою Мар’яною П’єцух.

Любомир Ференс: Що відбувається біля лінії розмежування? Що думають люди про мінські домовленості? Як ми знаємо, вагомих результатів у зрушенні з мертвої точки у цій війні 2016 рік не приніс. Наскільки мені відомо, ви були біля КПВВ «Майорськ». Я родом з західної України і маю уявлення про черги на кордоні з Польщею. Там щось подібне?

Мар’яна П’єцух: В мене ця аналогія з Західною Україною виникла вже на місці. Я побачила сварки між людьми на КПВВ «Майорськ» за 2 години до закриття контрольно-пропускного пункту. В основному це локальні конфлікти, пов’язані з хитрістю окремих людей. Тут я згадала черги на західній Україні і зрозуміла, що нічим наші люди не відрізняються. Всі людські інстинкти однакові — всі хочуть тепла, комфорту і ніхто не хоче ночувати в полі. З іншого боку, на західній Україні люди не настільки загнані у безвихідь. При великому бажанні вони можуть знайти альтернативу продажу горілки і цигарок полякам і угорцям. На сході люди просто не мають іншого виходу, оскільки вони знаходяться в ізоляції.

Любомир Ференс: А як бути з хамством і нетерпимістю? Два роки назад я був шокований тим, що на кордоні між Польщею і Львівською областю люди одне одного зневажають.

Мар’яна П’єцух: Це так званий «базарний клас» — торгаші. Для них кожна людина в черзі — конкурент. На сході ж є взаємопідтримка. Люди спілкуються і діляться схемами отримання пенсій в Україні, не зважаючи на те, що в нас заборонені виплати соціальної допомоги людям, які живуть на окупованих територіях. Можливо, там є аспект наявності військових. Люди бояться військових з автоматами, і тому не провокують конфліктні ситуації, особливо після 14 грудня, коли на КПВВ загинула людина. Ця ситуація виникла внаслідок конфлікту між людьми. Український солдат, який намагався заспокоїти людей, випадково вистрелив. Поки що немає остаточної версії. Прикордонники на КПВВ сказали мені, що слідство триває, проте не спростували версію про стрілянину. Наскільки я розумію, це був нещасний випадок. Вранці люди поспішали з окупованих територій на підконтрольну територію. Один з таксистів сказав, що конфлікт виник через таксиста, який хотів об’їхати чергу. Невідомо, що було далі. Це на рівні чуток. Відомо, що був вистріл у повітря. Одна з версій полягає в тому, що солдат не поставив на заглушку і куля потрапила в людину.

Я думаю, що ніхто не назве справжню версію. Адже у нас є інформаційна політика, згідно з якою не прийнято говорити погано про українських солдат навіть попри те, що про них думають на підконтрольній і непідконтрольній території.

Анастасія Багаліка: А що про них думають?

Мар’яна П’єцух: Між людьми, що мешкають на підконтрольній і непідконтрольній території, існує лиш умовна межа. Люди з окупованої території, знаходячись на підконтрольній території, бояться говорити щось погане про українських солдат. Люди, що живуть на підконтрольній Україні території, почуваючись вільніше, розказують легенди про те, як українські солдати ґвалтують дівчат. Колись в Авдіївці я чула про те, що українські солдати нібито зупиняють машини і збирають побори. В ЗСУ не спростовують те, що такі випадки трапляються. Є військова прокуратура, є відповідні кримінальні справи Я вірю в те, що в цьому є доля правди, тому що ідеальних людей не буває. Але все це за допомогою сарафанного радіо перетворюється на інформаційну хвилю.

Я кілька разів чула чутки про зґвалтування дівчат українськими солдатами. Дружина мого знайомого працює в лікарні. Вона особисто з’ясовувала, чи були такі випадки. Вона пересвідчились в тому, що ніякі жертви зґвалтувань українськими солдатами до лікарні не звертались.

Анастасія Багаліка: Чи існують загальносвітові алгоритми роботи, в яких немає помилок? Можливо, це новий досвід для України, але не для світу. Проблеми в роботі пропускної системи — це також повсякденні речі за світовими мірками.

Мар’яна П’єцух: Основна причина більшості проблем — це корупційні чинники. Коли людина знає про те, що там існує хабарництво, в неї виникає риторичне запитання — а що змінилось в Україні? Так формується остаточний висновок: війна була потрібна для того, щоб хтось заробив гроші.

Любомир Ференс: Конфліктолог Наталя Міріманова у студії «Громадського радіо» говорила про те, що Україна торгує з окупованими територіями на офіційному рівні. Але в медіа це подається у стилі: «Подивіться, держава погана, вона торгує з сепаратистами».

Мар’яна П’єцух: Якщо ми вимагаємо від світу економічних санкцій, ми не можемо торгувати з ними. Якщо йдеться про вугілля, всі розуміють, що це потрібно для того, аби працювала ТЕЦ. З іншого боку, за наявності політичної волі можна обійтись і без цієї ТЕЦ, або купувати вугілля в іншому місці. Питання в тому, чи потрібні нам ці зв’язки.

Якщо Україна хоче повністю блокувати торгівлю, ми маємо створити усім охочим умови для виїзду. Але ми не забезпечуємо їм ці умови. То що ми можемо вимагати від людей, які сидять там і бояться повного бойкоту?

Любомир Ференс: Конфлікт триває вже четвертий рік. На що там сподіваються люди? Який вихід вони бачать?

Мар’яна П’єцух: Мешканка Донецька сказала мені, що 50% людей у її будинку марить поверненням України. 50% людей розчарувалися в «ДНР». Вони зрозуміли, що це бандити. Вони знають, що зробили помилку, але бояться визнати це.

Мешканка Луганська сказала, що всі, хто хотів виїхати до Росії, вже виїхали туди. Всі, хто повернувся, вже наїлися і «ДНР», і Росією. Тепер вони хочуть не 8 тисяч рублів пенсії, як у Росії, а 1200 гривень української пенсії.

Анастасія Багаліка: Ці люди можуть бути почутими в Україні?

Мар’яна П’єцух: По-перше, вони бояться. Вони бояться говорити навіть між собою, адже думають, що за будь-яку критику їм можуть вистрілити в спину.

Друга причина полягає в українському суспільстві, яке, на мою думку, вже давно емоційно віддало Донбас.

Людям, що мешкають на окупованих територіях, дуже важко все це тримати у собі. Але хто їх захоче слухати?

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.