Слухати

Дизайнер, який був бездомним: Олександр Горонді розповів свою історію

27 лютого 2018 - 14:22
Facebook Twitter Google+
У 17 років він жив на вулиці, а згодом реабілітувався та опанував ремесло. Тепер Олександр Горонді - дизайнер сумок і рюкзаків
Дизайнер, який був бездомним: Олександр Горонді розповів свою історію / Програми на Громадському радіо

Сашко жив із мамою та братами в Мукачевому, потім потрапив у погану компанію, в 17 років опинився на вулиці й мав намір покінчити життя самогубством.

Зараз Сашко розвиває власний бренд Horondi. Про те, як йому це вдалося, він розповів Громадському радіо.

 

Я пішов на вулицю добровільно

На вулиці прожив недовго, якщо порівнювати з людьми, які там живуть роками. Я прожив приблизно три місяці — з жовтня по грудень. Пішов на вулицю добровільно. Але більше йшов не на вулицю, а покінчити життя самогубством, але так і не зробив цього.

Я сам із Мукачевого — це місто й досі досить кримінальне. Тато помер, коли мені було десь чотири роки, але до того пішов із сім’ї. Мама працювала на заводі, було два брата.

Я ходив у школу, все було добре. Потім зв’язався із кримінальною компанією, де була така структура, що молодший носив гроші середньому, середній – старшому. І потім так затягнулося, що я вже просто не міг звідти вийти.  Взагалі ті, хто потрапляв у це коло людей, так просто не могли звідти потім піти: це один район, одні люди. Це вже все.

Плюс – у тебе судимість, тебе не один раз ловила міліція. Коли тобі дають умовно судимість два роки, то зранку можуть прийти в будь-який день і забрати з хати, бо в тебе на районі в когось щось вкрали чи когось побили — одразу підозра падає на тебе.

До Львова потрапив електричкою, в кишені було 20 гривень

Майже три місяці прожив в районі Привокзальної — не знав, який Львів. Боявся відходити за межі вокзалу, бо не знав, наскільки місто велике. Були моменти, що треба йти працювати на роботу чи щось шукати, але в мене не було ніякої моделі в голові – я ніколи не бачив, щоб хтось із молоді йшов працювати. А ще я був з Мукачевого й чув, що люди по-іншому говорять. Коли я ходив по вулиці, то чув, що вони говорять українською, а я говорю не так. Потім ще те, що в мене була судимість і мені щомісяця треба було ходити відмічатись у поліцію. Якщо чесно, то я й не хотів. Більше думав про самогубство і якось це відкладав.

Про «Оселю» я дізнався в нічліжці для бездомних

Розповіла одна людина, яка йшла на роздачу, що відбувалася кожен четвер, і йшла проситися до них жити. Та людина й потягнула мене з собою. Я довгий час не хотів іти. Мав якісь стереотипи стосовно таких організацій. Тепер я кожного разу згадую і думаю, який це крутий проект.

Одна людина в 1945 у Парижі заснувала рух «Емаус» через те, що після війни багато будинків було зруйновано і людям не було де жити. Це був священний, який купив на останні кошти будинок і почав забирати з вулиці людей.

Дизайн – це була більше безвихідь

З одного боку, безвихідь. З іншого боку, я загорівся певними людьми у Львові, на яких хотів бути схожим. Мене відправили в Інститут лідерства та управління в УКУ, щоб я хоч якось покращив свої знання і міг відповідати за гуртожиток.

До нас приходили спікери і розповідали про свої ідеї. Я дуже загорівся цими людьми. Почав думати, що треба створювати щось своє, будь-що — шукати свій талант.

Спочатку я хотів шити одяг

Була програма, що фінансувала в «Оселі» людей, які хочуть навчитися шити й обтягувати м’які меблі. Я тоді хотів навчитися шити, в мене був якийсь потяг до цього. Але хотів навчитися шити одяг. І погодився піти на ці курси, щоб навчитися.

Так я пообтягував ці м’які меблі два роки. Страшно ненавидів цю роботу. Вона мені не підходила. Але вечорами я мав можливість жити на їхніх швейних машинках.

Перші сумки та рюкзаки

Я так розумію, що на початку вони взагалі були ніякі – мабуть, це були суто емоційні покупки від людей. Мене ще підтримав Володимир Бєглов у Львові – він купив у мене рюкзак і розрекламував мене. Потім зібралося декілька таких людей – Логвиненко в Києві написав про мене, купив рюкзак і почав з ним ходити. Так воно пішло.

Але довгий час я боявся кидати роботу з меблями і переходити на постійне шиття рюкзаків. У мене постійно був страх: а що буде, якщо через тиждень чи два не буде замовлень.

У мене є два шляхи розвитку

Або я буду суто займатися розвитком бренду Horondi, або до 30-32 років займатися брендом, щоб заробити певні кошти і спробувати себе в соціальній сфері – пробувати відкривати «Оселю», але в іншій області.

Слухайте повну версію розмови  в доданому звуковому файлі.

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.