Слухати

«Курйози у розвідці»: майже 200 історій з життя розвідників

20 березня 2017 - 15:10 669
FacebookTwitterGoogle+
Автор книжки «Курйози у розвідці» Олександр Скрипник в ефірі Громадського радіо назвав головну причину шпигунських провалів, а також розповів про те, як збирав матеріали для книги

dsc04873.jpg

Олександр Скрипник // Громадське радіо
Олександр Скрипник
Громадське радіо

У студії Громадського радіо — журналіст, член Національної спілки письменників, дослідник історії спецслужб, радник голови СЗР України Олександр Скрипник.

Ірина Славінська: Ті люди, яких ви описали у книжці «Курйози у розвідці», давали дозвіл на те, щоб ви розповіли ці історії? Там є імена, там є якісь важливі деталі. Наскільки вони авторизовані? Чи можна взагалі писати про розвідників у книжках?

Олександр Скрипник: Я — людина, що знаходить не зовні, а всередині системи. Я давно працюю у розвідці. Але я не зовсім розвідник, я — працівник розвідки. Для мене розвідники — це ті люди, які працюють у полі, займаються оперативною роботою, добувають важливу інформацію. Але є дуже багато підрозділів і людей, які забезпечують розвідувальну діяльність. Це і юристи, і аналітики. Їх теж можна вважати розвідниками, але насправді це працівники розвідки. У класичному розумінні, розвідники — це ті, хто займаються добуванням розвідувальної інформації.

Під час написання цієї книжки я зустрічався з багатьма розвідниками і ветеранами розвідки. Звісно, я відсіював ту інформацію, яку можна подавати, від тої інформації, яку подавати не можна. Попри це, є дуже багато таких історій, які трапилися 20-30 років тому. Ніякого грифу «секретно» там вже немає. Але я все одно задумувався, чи не зашкодить моя розповідь героями, які, наприклад, працюють за кордоном.

Ірина Славінська: Ви радились з вашими героями?

Олександр Скрипник: Обов’язково. Іноді я змінював країни. Іноді я змінював ситуацію, в рамках якої відбувалась та чи інша подія. Десь я не називав джерела інформації. Але це не важливо. Тут важливі ситуації, які відбувалися. Кожній людині я казав, що все це робиться не просто для наших архівів, а для того, щоб люди прочитали і зрозуміли, наскільки це серйозна і водночас творча робота. Звісно, кожен з них, перед тим як розповісти мені свої історії, думав, можна це робити чи ні. Іноді кажуть, що колишніх розвідників не буває. Коли зустрічаєшся з ветеранами радянської доби, вони дуже прискіпливо ставляться до того, що вони розповідають. Вони кажуть: «Ще не прийшов час про це говорити».

Андрій Куликов: «Курйози у розвідці» — чи не принижує така назва значення цієї роботи?

Олександр Скрипник: Я керувався постулатом діалектики — від простого до складного. Я хотів розповісти про складну розвідувальну діяльність просто і доступно, через якісь мініатюри і історії. Я хотів розповісти про це не епізодично, а комплексно — взяти всі напрямки та сфери розвідки і відтворити їх, щоб людина, прочитавши книжку, зрозуміла, що це важлива для держави структура. Після збору матеріалів в мене вийшов 21 розділ про всі сфери і напрямки діяльності розвідки.

Андрій Куликов: Наскільки логічно було об’єднувати тут історії з досвіду радянської розвідки і розвідки незалежної України?

Олександр Скрипник: Я брав курйози у світовому масштабі. Це і американська, і німецька, і французька розвідка. Радянську розвідку не можна було обійти. Це величезний пласт. Я не ідеалізував те, що було. Я ставив собі за мету десь і посміятися по-доброму, і покепкувати над тим, як тоді працювали. В роботі тогочасних радянських спецслужб було багато серйозних речей, але було й багато дурні.

Ірина Славінська: Гортаючи книжку, легко помітити гумористичне формулювання розділів — «Пити чи не пити?», «Зустрів старого друга» і так далі. З якими ситуаціями пов’язано найбільше провалів?

Олександр Скрипник: Що стосується «Пити чи не пити?», мабуть, з цим пов’язано найменше провалів. Люди, далекі від розвідки, часто питають, чи правда, що у розвідці навчають пити і не п’яніти. Деякі думають, що у розвідників є спеціальні таблетки. Звичайно, є якісь засоби, які дають розвідникам змогу контролювати себе і таким чином. Але відправляючи людей за кордон, їх інструктують щодо адекватної поведінки.

Ірина Славінська: Може, є якийсь топ-5 причин шпигунських провалів?

Олександр Скрипник: Ця істина стара, як світ: завжди вербували за допомогою жінок

Андрій Куликов: Це якщо мова йде про чоловіків-розвідників, а якщо це жінки?

Олександр Скрипник: Традиційно, особливо у радянській розвідці, жінок-розвідниць за кордоном практично не було.

Ірина Славінська: Любов губить шпигунські кар’єри?

Олександр Скрипник: Губить. Як би вони не вчилися, але пошук нових форм і методів вербування просто безмежний. Розвідники клюють. Напевне тому, що всі вони живі люди.

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.