Слухати

Микола Макаренко — єдиний, хто був проти знесення Михайлівського Золотоверхого собору

20 квітня 2017 - 12:56 236
Facebook Twitter Google+
Про легендарного українського археолога, який відмовився підписати акт про знесення Михайлівського Золотоверхого, розповіла Катерина Чуєва, заступниця гендиректора Музею Ханенків

22 квітня в межах проекту «Музей Ханенків: імена» та виставки «Микола Макаренко – перший директор» відбудеться лекція та показ фільму з унікальними кадрами кінохроніки 1930-х років «Памяти павших домов» (1988 рік).

Василь Шандро: Ким був Микола Макаренко та який стосунок мав до Музею Ханенків?

Катерина Чуєва: Микола Макаренко – легендарна для української культури особистість. Так сталося, що Музей Ханенків фактично від часу заснування притягував до себе видатних діячів української культури. Тільки з кінця 90-х років ми почали це систематично вивчати.

18 052 854_1 309 969 829 049 043_883 172 732_n.jpg

Катерина Чуєва // Громадське радіо
Катерина Чуєва
Громадське радіо

Цього року музей започаткував проект «Музей Ханенків: імена». Першою подією в рамках проекту стала виставка до 140-річчя від дня народження Миколи Макаренка. Це людина, яка вийшла із збіднілої козацької родини, а її діяльність в історії України позначилася настільки вагомим внеском, що до сьогодні повної мірю ми не можемо його оцінити.

Можливо, хтось із киян, проходячи повз Михайлівський Золотоверхий собор, бачив бюст Миколи Макаренка. Він з’явився там відносно нещодавно до однієї із річниць. Микола Омелянович Макаренко відомий своєю активною громадянською позицією щодо захисту пам’яток культури і старовини. І легенда, яка супроводжувала будь-які згадки про Миколу Макаренка, стосувалася саме Михайлівського Золотоверхого.

Як відомо, у 30-х роках радянська влада вирішила розчистити площу в центрі міста для зведення урядових споруд. Знесенню підлягали Софія Київська і Михайлівський Золотоверхий собор. І, як вважається, Микола Омелянович Макаренко був єдиною людиною, яка публічно і непублічно намагалася захистити пам’ятки від знесення. Як свідчать його сучасники, він єдиний, хто відмовився підписати акт про знесення Михайлівського Золотоверхого собору.

«Протягом усього свого життя він зберігав пам’ять про батьківщину та приділяв значну увагу дослідженню пам’яток на території України»

Микола Омелянович Макаренко був завжди тісно пов’язаний з Україною. В першу чергу, він відомий як археолог, якому належить заслуга відкриття кількох археологічних культур на території України, а також відомої пам’ятки як Маріупольський могильник, який був розташований на території сучасного заводу «Азовсталь». Коли почали на початку 30-х років будувати завод, Микола Омелянович у дуже стислі терміни здійснив археологічні розкопки. Це була фактично остання прижиттєва велика робота і вийшла велика книга «Маріупольський могильник», яка сьогодні є на виставці в нашому музеї.

Перші розкопки Микола Омелянович провів на своїй батьківщині поблизу села Монастирище. Він дослідив пам’ятку, яка залишилися в історії археології України як городище Монастирище (це був 1901 рік). Після цього він неодноразово до неї повертався. Сам Микола Макаренко був з невеличкого села Москалівка на Роменщині. В селі навіть не було початкової школи, але при цьому батько навчав його вдома, потім була середня освіта, вищу освіту він отримав за підтримки друзів батька у Петербурзі, наскільки нам відомо.

Він закінчив училище барона Штігліца, а потім курси Археологічного інституту. Саме там в петербурзький період свого життя, який тривав до 1919 року, завдяки знайомству із Миколою та Борисом Реріхами, які залучили його до розкопок у Новгороді, він захопився археологією. Це захоплення археологією переросло у фахову діяльність. 

До 1919 року наукова кар’єра Миколи Омеляновича Макаренка йшла вгору. Він був уже визнаним вченим, спілкувався із провідними фахівцями, кілька років працював у Імператорському Ермітажі. І на перший погляд може здатися, що до 1919 нічого не віщувала про те, що він буде повертатися. Але він завжди пам’ятав про Україну. І в 1919 році, коли стало зрозуміло, до чого все йде, Микола Омелянович їде у відрядження до Києва, як він сам згадує в одному і листів, і не повертається до Петербургу.

makarenko.jpg

Микола Макаренко //
Микола Макаренко

Василь Шандро: Він мав якісь зв’язки із культурними діячами, які в цей час були в Києві і потім утворювали інституції?

Катерина Чуєва: Це цікаве питання, яке потребує детальнішого дослідження, як і багато інших відомостей у біографії Миколи Омеляновича Макаренка. Є монографія одного із його родичів Дмитра Макаренка, низка наукових статей, його листи. Але, як з’ясувалося, стосовно величезних періодів по кілька років достеменно невідомо, що і як відбувалося.

Що стосується 1917-19 років, слід пам’ятати, що Микола Макаренко був знайомий із практично усіма діячами Української академії наук. Ми точно знаємо, що він відстежував події в українській археології. Можемо сказати, що на запрошення очільників українських наукових інституцій та інституцій, які займалися охороною пам’яток, він отримує запрошення очолювати різні відділи і служби. Те, що його було обрано першим директором Музею Ханенків, коли Музей остаточно став державним, на спільному засіданні Академії наук, означає, що в тому середовищі людина користувалася величезним авторитетом.

«Одна з перших спроб реабілітувати Миколу Макаренка була в 1960, а реабілітували його лише в 1989 році»

Микола Омелянович займався справами, які стосувалися археології, викладав у низці вишів у Києві. Ми знаємо, що він навідувався до Музею, протягом 1919-20, фактично від того моменту, коли Варвара Ханенко вирішила, що Музей має перейти під опіку Української академії наук. У 1921 році Академія наук вступила у свої права і обрала Миколу Макаренка директором музею.

В одному зі своїх листів Микола Макаренко до відомого етнографа Бернгарда Петрі він писав про умови, в яких йому доводилося працювати, про неопалювальні приміщення, де він викладав. Те саме стосувалося музейної ситуації. Будівля потребувала реставраційного втручання, колекція потребувала дослідження і реставрації.

Вкінці 1924 року в Музей призначають перевірку, яка виявляє низку «ненормальностей» у діяльності директора музею. 22 листопада Миколу Макаренка усувають з посади директора, заарештовують, приписують йому учать у «контрреволюционной фашистской организации», він перебуває під слідством. Потім всі ці справи визналися сфабрикованими. 

Макаренко після цього потрапив у дуже складу ситуацію. Він не повернувся в музей, у нього були нерівні періоди більш-менш спокійної роботи або ж —  відчаю і занепаду.

Василь Шандро: Якщо згадувати ситуацію із Михайлівським, можна остаточно говорити, що він не підписав цей лист і це стало причиною арешту і розстрілу?

Катерина Чуєва: На сьогодні є певна неузгодженість в документах. Проблема в тому, що документи, які стосуються його вироку, знаходяться в Росії. Я сама не бачила цього акту, але мала можливість прочитати протоколи його допитів та пояснювальні записки зі слідчої справи, що зберігається в ЦДАГО (архів громадських організацій) у Києві. Він пояснював свою позицію щодо Михайлівського Золотоверхого, не приховував, що виступає на захист собору. Він пише про те, що не може зрозуміти: невже люди, які приймали рішення про знесення цих пам’яток, не розуміють їх цінності. Є згадки людей, які були студентами його колег по цій комісії, є згадка у науково-популярному фільмі 1988 році Ольги Самолевської, що деякі люди, які були в цій комісії, все життя не могли собі пробачити, що підписали цей акт, а Макаренко не підписав.

Цю публікацію створено за допомогою Європейського Фонду Підтримки Демократії (EED). Зміст публікації не обов’язково віддзеркалює позицію EED і є предметом виключної відповідальності автора(ів). 
Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.