Слухати

Полегшіть життя нащадкам — ведіть особисті записи

10 січня 2017 - 13:41 365
Facebook Twitter Google+ Vkontakte
Наскільки легше стало працювати з архівами? Як архівні дані про нас збираються зараз?

У студії «Громадського радіо» — родоводознавець Олексій Балюра.

Андрій Куликов: Олексій Балюра вже розповідав у студії «Громадського радіо» про те, наскільки легше стало працювати з архівами. Які важливі зміни відбулись з того часу?

Олексій Балюра: Останнім часом відбулись доволі суттєві зміни. Архівні працівники почали допомагати людям, які вперше прийшли до архіву.

Андрій Куликов: Мені нещодавно написав мій дядько, що складає генеалогічне дерево. Він запитав мене про мого прадіда, а я дуже мало про нього знаю. Я можу піти до архіву і пошукати цю інформацію там?

Олексій Балюра: Так. Але дуже часто перед тим, як піти до архіву, люди забувають опитати своїх родичів. Бажано опитувати їх виключно по одному. Якщо ви зберете всіх родичів, якусь сімейну легенду ви почуєте тільки в одній версії.

Ще одне важливе джерело — інформація з особового листка обліку кадрів.

Наталка Соколенко: Де взяти цей особовий листок обліку кадрів?

Олексій Балюра: У архівах за місцем роботи.

Наталка Соколенко: Яку інформацію там можна побачити?

Олексій Балюра: Залежить від того, яка професія була у людини. Якщо професія людини була пов’язана з режимними об’єктами, там обов’язково мають бути вказані місця поховання дідусів і бабусь. Тобто це доволі значний пласт.

Наталка Соколенко: А що шукати в архівах?

Олексій Балюра: Зазвичай в архівах шукають метричні записи — народження, шлюб, смерть. Також в нас є переписи XIX століття. Можна знайти багато чого. Наприклад, я абсолютно випадково дізнався, що мій прапрапрадід прищеплював від віспи у 1860 році. Я побачив близько 20-30 листочків, написаних його рукою.

Андрій Куликов: Це можна скопіювати?

Олексій Балюра: З копіюванням у нас повний безлад. Більше року тому у нас вийшов наказ, але його трактують в контексті документів репресованих. Деякі архіви дозволяють вільно копіювати все, що завгодно.

Наталка Соколенко: Копіювати — це фотографувати на мобільний телефон?

Олексій Балюра: Я завжди фотографую на хороший фотоапарат.

Наталка Соколенко: І що, в деяких архівах не дозволяють цього робити?

Олексій Балюра: Центральний історичний архів в Києві не дозволяє копіювати. Якщо ви хочете зробити копію, вам відсканують. Вартість дуже відрізняється — від 4 гривень за лист у Вінницькому та Хмельницькому архівах, до 80 гривень за документ у Київському обласному архіві. У багатьох архівах ці послуги вже давно надаються безкоштовно.

Наталка Соколенко: В Росії зараз відбуваються дуже драматичні події довкола архівних даних. У грудні Федеральна служба безпеки заарештувала історика Юрія Дмитрієва за те, що він оприлюднив імена і прізвища працівників НКВС, безпосередніх виконавців репресій і винуватців загибелі сотень тисяч невинних людей. Що в Україні з цим? У нас відкриті імена катів? Чи цікавляться цим українці?

Олексій Балюра: В нас це відкрито.

Наталка Соколенко: Як давно?

Олексій Балюра: З цим проблем не було і 7 років тому. Були суто формальні проблеми, адже закон про відкриття архівів вийшов тільки 2 роки тому. До того треба було доводити родинний зв’язок. Зараз цього робити не треба.

Проблема в іншому. Дуже багато матеріалів знаходяться в Москві. Хоча іноді російські дослідники знаходять в Україні матеріали, що є засекреченими в Росії.

Андрій Куликов: По яку найцікавішу особисту справу ти можеш розповісти?

Олексій Балюра: Зараз триває дуже цікавий проект дослідження історії великої родини з Закарпаття. Початкова інформація: у 1925 році в єврейській родині, що мешкала в закарпатському селі, народилася дівчинка. У віці 14-15 років вона сказала, що хоче вчитися в українській школі і пішла з дому. Потім інформація про неї з’явилася з конкретного місця у Дрогобицькій області. Її родина загинула в Аушвіці, але її рідний брат залишився в живих. Точно було відомо, що в 1944 або в 1945 році вона приїхала в рідне село, аби дізнатися щось про свою родину. Туди вона приїхала у військовій формі. У 1948 році далекий родич зустрівся з нею у Празі. Зараз ми вже встановили точну дату, коли вона перейшла кордон.

Більше 7000 осіб за неповні 2 роки перейшли кордон з території, окупованої Угорщиною, до Радянського Союзу. Люди йшли за кращим життям. Звичайні селяни отримували 3 роки таборів. Ті, хто мав трохи кращу освіту, отримували 5 років таборів, дехто — 8 і 10 років. У листопаді 1942 року окремою постановою радянської влади вони були амністовані. Ті, хто вижив, склали основу чехословацького корпусу Людвіга Свободи.

Наталка Соколенко: Як зараз архіви збирають цю інформацію? Що про нас знатимуть наші внуки і правнуки?

Олексій Балюра: Важко сказати, як це будуть збирати, але формально цю інформацію мають здавати.

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.