Слухати

Розбездзявка і Серединожер — сучасні смішні страшилки для дітей

11 грудня 2016 - 10:56 372
Facebook Twitter Google+
У Києві вручили премію Книга року ВВС, що представлена у двох номінаціях – для дорослих і дитячих книжок. Найкраща дитяча книга за версією ВВС—«Тринадцять історій у темряві» письменниці Галини Ткачук

В студії «Громадського радіо» сама Галина Ткачук, яка розповідає, чим приваблюють дітей її темні історії.

Ірина Славінська: Що це за темні історії із симпатичним їжачком на обкладинці?

Галина Ткачук: Це смішні та фантастичні історії. А страшними вони названі більше для приваблення читачів. Це такий хід — замаскувати смішні історії під страшні.

Ірина Славінська: Про що ця книжка?

Галина Ткачук: Це залежить від того, хто питає. Якщо розповідати батькам, то це збірка страшних історій з елементами фольклору. Та хоч в кожній історії є щось страшне, вони закінчуються чимось смішним, щоб не лишати дитину зі страшною ситуацією. Ці історії гарно сприймаються дітьми.

Якщо розповідати дітям, то це книжка про монстрів, про Серединожера, про Розбездзявку, про Рибу з ніжками тощо.

galyna_tkachuk.jpg

Галина Ткачук // Громадське радіо
Галина Ткачук
Громадське радіо

Євген Павлюковський. Я знаю, що ви спілкувалися з контактною аудиторією, тобто з дітьми для того, щоб визначити, чого вони бояться.

Галина Ткачук: В мене були питання про те, що вони розповідають в своїх компаніях. І для цього я створювала якусь ситуацію фантазування, щоб дитина розкрилась. Оскільки оці розмови були навколо однієї з моїх попередніх книжок — «Вечірні крамниці вулиці Волоської», де розповідалось про київські чари, то це надихало дітей на страшилки. Я побачила, що, якщо дітям дати волю, то вони залюбки розповідають самі про страшилки.

Наступне, на що я звертала увагу, це на те, як вони будують речення, які імена вони вигадують своїм персонажам. І в мене з’явився монстр, якого звуть Серединожер. Він унікальний, його ніде більше немає. Або істота Розбездзявка.

Ірина Славінська: Як зробити так, щоб діти як читачі і слухачі повірили в ці історії?

Галина Ткачук: У випадку зі страшилками, мені здається, що тут як раз потрібно, щоб вони не вірили, щоб сприймали ці страшилки як гру. Тут важливо, щоб вони розуміли, що все це вигадано.

Євген Павлюковський: Ви помітили еволюцію від тих страшилок, що були в нашому дитинстві до тих, які розповідають зараз. Що в них змінилося?

Галина Ткачук: Дещо перейшло в тому самому вигляді, але інколи вони смішно інтерпретовані. В мене в кінці книжки є біла сторінка, яка називається «Створи власну історію». І часто я помічаю, як діти записують туди своє бачення примирення з монстром. Наприклад, в мене є історія про монстра, який сидів під ліжком і харчувався пилюкою, і один хлопчик написав, що він просто замів всю пилюку в хаті під ліжко, і таким чином подружився з монстром. Тобто така ідея примирення.

Ірина Славінська: Чому у дітей є попит на страшилки?

Галина Ткачук: Страшні історії — це класика дитячої літератури. І, навіть, в казках, які ми добре знаємо, завжди є страшні елементи. Я думаю, тут справа в дитячій психології. Коли дитина росте і опановує свої страхи, то в певний момент є потреба цей страх поставити в якусь рамку книжки, яку можна закрити, і цей страх відкласти, ніби заганяючи в клітку.

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.