Слухати

Руйнування пам’ятника чекістам: точки зору

30 квітня 2016 - 12:49 222
Facebook Twitter Google+
28 квітня радикально налаштовані громадяни на Либідській площі висловили протест щодо пам’ятника чекістам та пошкодили його. Чи є цей акт декомунізацією та що таке декомунізація загалом?

З’ясовуємо з істориком, співробітником УІНП та членом комісії з питань найменувань та встановлення пам’ятних знаків Павлом Подобєдом та активісткою Аксиньєю Куріною.

Андрій Сайчук: Як ви ставитесь до того, що відбулося на Либідській з пам’ятником чекістам?

Павло Подобєд: Вже понад рік триває декомунізація. Це не перша спроба демонтажу пам’ятника чекістам на Либідській. Чому так сталося і чому пам’ятник досі стоїть? Це питання, в першу чергу, до органу місцевого самоврядування. Законом про засудження комуністичного, націонал-соціалістичного тоталітарного режимів (те, що в народі називається законом про декомунізацію), чітко визначено, що більшовицькі окупаційні пам’ятники, мусять бути демонтовані за рішенням міської сільської ради. Якщо місцеві ради цього не зроблять, — рішенням міського голови, а після того — рішенням голів держадміністрації.

На жаль, пам’ятник не демонтували ані за рішенням Київської міської ради, ані за рішенням київського міського голови. Це питання безвідповідально відкладається «на потім». Така ситуація не лише з цим пам’ятником. Міська влада в Києві у питаннях декомунізації часто намагається затуляти очі на те, що відбувається. Я був присутній на засіданні комісії з питань найменувань при київському міському голові. Окремі депутати Київради висловлювали позицію: «Як же так! Треба було попередити, що закон про декомунізацію — один з тих, які доведеться виконувати». Ці речі яскраво демонструють проблеми, які є в системі державного управління і нашій державі.

13.30pavlo_podobyed_0_0.jpg

Павло Подобєд // «Громадське радіо»
Павло Подобєд
«Громадське радіо»

Анастасія Багаліка: На вашу думку, має відбуватись так, як відбулося з пам’ятником чекістам? Пам’ятник потрібно знищувати чи перевозити в інше місце?

Андрій Сайчук: І якою є історія цього пам’ятника?

Міська влада в Києві у питаннях декомунізації часто намагається затуляти очі на те, що відбувається.

Павло Подобєд: Це пам’ятник співробітникам «чрєзвичайної» комісії. Його встановили після Другої світової війни на теперішній Либідській площі. Як один з багатьох більшовицьких пам’ятників — присвячений подіям і особам, які встановлювали радянську владу на території України.

За своїм змістом він чітко підпадає під дію закону про декомунізацію. Ми розуміємо, що якщо хочемо жити в новій Україні і декларуємо це — не може бути пам’ятників людям, які винищували окремі класи або переслідували чи розстрілювали людей за політичними мотивами і переконаннями.

Анастасія Багаліка: Як бути з тими, хто цей пам‘ятник зараз захищає?

Павло Подобєд: І на це питання відповідь дає закон. Щоб не виникали ситуації, коли хтось забажав і приїхав вдень чи вночі з молотом до цього пам’ятника, УІНП минулого року подав до київського міського голови перелік пам’ятників та пам’ятних знаків, які підлягають першочерговому демонтажу.

В цьому переліку було 105 об’єктів. Серед них, очевидно, був пам’ятник чекістам. На жаль, ані київський міський голова, ані КМДА не здійснили жодних практичних кроків з демонтажу пам’ятників та пам’ятних знаків із цього переліку.

Андрій Сайчук: Наскільки цей план зараз є виконаним?

Павло Подобєд: Виконаний менше, ніж на половину. 90% з фактів демонтажу — стихійний демонтаж, який проводиться громадянами.

Андрій Сайчук: Чому не вдається реалізувати це, звести в одне місце?

Павло Подобєд: Для цього потрібна політична воля та перехід від слів до справ. З цим в КМДА є проблеми.

Андрій Сайчук: Розкажіть, що відбувається з перейменуванням вулиць?

Павло Подобєд: УІНП запропонував низку пропозицій щодо перейменування вулиць Суворова, Кутузова. В Печерському районі Києва ми запропонували перейменувати вулицю на честь Омеляновича-Павленка. Це командарм армії УНР, УГА. Людина, яка створювала збройні сили в сучасному розумінні. І ще вулицю на честь Олекси Алмазова. Це генерал-хорунжий українського війська, який боровся з більшовиками і заколотниками заводу «Арсенал».

На жаль, з перейменуванням не все гладко. Останній прецедент стався з вулицею Миколи Лєбєдєва. Її запропонували перейменувати на честь загиблого в АТО чеченського добровольця Іси Мунаєва. На громадських обговореннях половина громадян підтримали пропозицію і вона повернулася до комісії. Але на комісії її не підтримали деякі депутати міської ради, історики.

До розмови долучається Аксинья Куріна — активістка, кінознавець та журналістка.

Нужно устанавливать таблички, которые бы объясняли историю возникновения памятника.

Андрій Сайчук: Як  ви ставитеся до того, що відбувалося на Либідській?

Аксинья Куріна: Это делали не активисты, а хулиганы. Это акт вандализма. А к вандализму я отношусь резко отрицательно. Они не демонтировали его, а попытались разрушить. У них не получилось, потому что это очень качественно сделанная скульптура Бородая. Ее не так легко демонтировать. Нужно незаурядное инженерное решение.

Андрій Сайчук: Як бути з такими пам’ятниками, які можуть мати певну художню цінність?

Аксинья Куріна: Думаю, нужно устанавливать таблички, которые бы объясняли историю возникновения памятника, кем являлись деятели, что они сделали плохого, а что сделали хорошего. Если это выдающееся произведение искусства — убирать его бессмысленно. Часто такие объекты вписаны в городской ансамбль. Чтобы их убрать, нужно незаурядное решение, чем их заменить.

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.