Слухати

Секс із роботом і не тільки у новому романі Олега Шинкаренка

24 жовтня 2016 - 11:37 256
Facebook Twitter Google+
Олег Шинкаренко, письменник, автор програм на «Громадському радіо» «Механіка революції» та «Філософський барабан», розповідає про свою нову книгу — «Перші Українські Роботи»

olegshynkarenko.jpg

Олег Шинкаренко //
Олег Шинкаренко

Презентація книги відбудеться 1 листопада о 18:30 у Харкові, в книгарні «Є», за адресою вул. Сумська, 3. А також 10 листопада о 19:00 у Києві в залі «Едукаторіум», галереї «Дукат», за адресою вул. Рейтарська, 8б.

Андрій Куликов: Ваш роман «Кагарлик» перекладений англійською мовою та виданий у Британії. Чому не зупинилися на цьому?

Олег Шинкаренко: Насправді роман «Перші Українські Роботи» я почав писати ще задовго до «Кагарлика», у 2008 році. Але тоді я ще не знав, про що має бути цей роман, не було достатньо приводів його писати. Після «Кагарлика» вони з’явилися, і я вирішив його закінчити терміново.

Андрій Куликов: Що ви можете сказати, людям, які не читали ваші романи і не чули вашу музику, щоб люди почали шукати, купувати і читати ваш новий роман?

Олег Шинкаренко: Мій роман «Перші Українські Роботи» — це, мабуть, єдина спроба у всій українській літературі ввести її у сучасний світовий контекст та дискурс. Нещодавно я говорив з одним із видавців на тему, що зараз читають українці. Він мені сказав, що для успішної книги, треба написати роман на 1000 сторінок, у якому було б страшне кохання, щоб все аж трусилося. Щоб там дідусь Бандери бився з москалями, потім його батько бився з москалями, потім сам Бандера бився з москалями, потім його діти билися з москалями, а потім щоб онуки Бандери перемогли на Євромайдані. Отакий роман буде популярний в Україні. Цей тренд зародила Оксана Забужко своїм романом «Музей покинутих секретів». І зараз всі намагаються йому слідувати. Але розмови у сучасній українській літературі точаться виключно про минуле. А мені б хотілося писати про те, що буде у майбутньому, що нас чекає вже найближчим часом, до чого треба підготуватися. Саме про це мій роман «Перші Українські Роботи».

Євгенія Гончарук: Але ви прив’язуєтесь і до нинішніх подій, зокрема російсько-української війни?

Олег Шинкаренко: Так, звісно. Я намагався спроектувати і спародіювати деякі тенденції, які ми зараз спостерігаємо.

Євгенія Гончарук: То що нас чекає, згідно з вашим романом?

Олег Шинкаренко: Згідно з романом, у суспільстві майбутнього, яке вже ось-ось почнеться, помітну роль почнуть відігравати роботи, вони активно втручатимуться у наше життя. Вони вже й зараз це роблять.

Я взагалі думаю, що половина моєї свідомості керується роботами, хоча б такими як Google та різноманітними нейронними мережами, які насправді є частиною нашого життя. У моєму романі ці роботи діють досить активно і намагаються наступати на людство.

Андрій Куликов: А що треба розповідати роботам, особливо пригадуючи знаменитий цикл Станіслава Лема «Казки роботів»?

Олег Шинкаренко: Я думаю, не про те, що йшлося у творах Лема чи Азімова, тому що у них були трохи застарілі уявлення про роботів, наразі вони радикально змінилися. Коли я писав свою книгу, я читав праці сучасних дослідників робототехніки і штучної свідомості, і серед них роботу Томаса Метцингера «Тунель Его». Це дуже цікава книга. Метцингер стверджує, що у людей не існує свідомості, це лише ілюзія, яка породжується нашим організмом, і стала наслідком процесу еволюції. Тобто, якщо і у нас, і у комп’ютерів немає свідомості, то можна говорити про свідомість як річ, яка може з’явитися не у результаті вибуху або технологічної сингулярності. Комп’ютери вже свідомі в тому ж сенсі, що й ми, і з кожним днем стають все більш свідомими.   

Андрій Куликов: «Кагарлик», наскільки я пригадую, писався по 100 слів на день. А як ви писали «Перші Українські Роботи»?

Олег Шинкаренко: Я писав його, як тільки знаходив тему, яка б штовхала роман далі. Наприклад, з 2009 року таких тем не було, вони з’явилися лише у 2015 році. Тобто була величезна перерва в 6 років, коли я роман взагалі не писав.

Євгенія Гончарук: Чи змінилась за цей період первинна ідея роману?

Олег Шинкаренко: Первинний задум був у боротьбі роботів і людей. Це планувалось як історія про те, що роботи наступають на людське суспільство і намагаються його завоювати і зайняти в ньому провідну роль, а людям залишити другорядну.

Але потім, звісно, багато що змінилося, і роман зазвучав по-іншому. Як написав літературний критик Галина Левченко у післямові до книги: «Це роман про те, як мова намагається приховати правду». Тобто  там звучать багато голосів, і вони своїми словами намагаються приховати те, що відбувається насправді.

Андрій Куликов: Ви кілька разів говорили, що «звучать багато голосів». Це натяк на те, що «Громадському радіо» слід влаштувати читання вашої книги в наших програмах? Наскільки у вас це письмовий текст, а наскільки призначений для читання?

Олег Шинкаренко: Я думаю, що він призначений саме для читання. Я вже багато його читав на різноманітних презентаціях у різних країнах. І всі сприймають його прекрасно. Там є багато коротких епізодів, які можуть читатися взагалі окремо від всього роману.

Євгенія Гончарук: Ви говорили, що зараз українському читачу потрібна трошки інша література. Як ви думаєте, чи сприймуть вашу книгу в Україні, чи вона ближча саме для європейського читача?

Олег Шинкаренко: Оскільки ми думаємо про себе, як про частину Європи, то нам варто думати про себе, як про європейських читачів.

Андрій Куликов: Ви згодні з трьома законами робототехніки?

Олег Шинкаренко: Ні, не згоден. Я їх критикую в романі, бо вважаю, що вони застарілі. Наприклад, один із законів закликає прописати у роботі інструкцію про те, що робот не може зашкодити людині. В жодному із сучасних роботів, у нашому смартфоні або ноутбуці, ніде нічого подібного немає. Роботу просто не спадає на думку завдавати шкоди людині, оскільки у нього зовсім інші задачі.

Андрій Куликов: До речі, а чому ви кажете, що робот — «він». Вони одностатеві?

Олег Шинкаренко: Звісно, хотілось би про нього казати «воно», якби в українській мові був настільки зручний середній рід, як, скажімо, в англійській. До речі, мій роман починається з еротичної сцени сексу робота із жінкою. І там його статеві ознаки виявлені досить яскраво, хоча далі з’ясовується, що статеве життя роботів кардинально відрізняється від людського, оскільки вони не звиклі до моногамії і поводяться, як вони вважають, більш раціонально.

Євгенія Гончарук: Чим прикметний саме український робот?

Олег Шинкаренко: Звісно, він укорінений у традиціях і фольклорі. У нього є смушкова шапка на голові, великі пухнасті вуса, і він постійно цитує уривки із «Кобзаря» Тараса Григоровича Шевченка.

Андрій Куликов: А які саме?

Олег Шинкаренко: «Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте…»

Уривок із книги Олега Шинкаренка «Перші Українські Роботи» .

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

МИР У КИШЕНІ

«Інтернет дозволяє досить чітко відслідкувати, коли саме з’явились в Україні роботи. Народний депутат від Блоку Паранормальних Перфекціоністів (БПП) Микола Кристаленко зареєстрував законопроект «Про необхідність термінового впровадження в українській промисловості та збройних силах людиноподібних роботів».

На пленарному засіданні у першому читанні депутати парламенту висунули декілька заперечень вже щодо назви законопроекту. Ліві сказали, що роботи спричинять безробіття, тому виступили за те, аби впроваджувати їх не в промисловості, а в громадському житті. На їхню думку, роботи прекрасно пасували б  у  якості агітаторів. Вони би підходили до робітників на вулицях та вмовляли би їх обирати більш чітку громадську позицію під гаслом: «Будь свідомим, інакше перетворишся на робота!» І це, зауважте, була пророча думка: кожен знає, що на дверях офісів різноманітних контор зараз висить плакат: «Торговим агентам та роботам вхід суворо заборонено!» Тому комуністичний варіант назви законопроекту звучав так: «Роботи — робітникам! Класову свідомість — на плечі машин!» Найліпше, на думку лівих, вдалося би застосування роботів у страйках, бо вони не бояться звільнень.

На це один з депутатів ліберального крила, хитро посміхаючись у свої надмірно розгалужені вуса, зауважив, що роботи не будуть боятися звільнень вже після того, як позвільняють всіх людей. Ліві одразу розмістили на декількох сайтах статті, в яких закликали не робити різниці поміж роботами та людьми. Саме тоді з’явилися відомі терміни «кібердискримінація» та «кіберхарасмент», що у свою чергу спричинило появу та розвиток кіберправозахисного руху.

Найбільше з комуністів збиткувалися через те, що лідером їхньої партії був робот Симоненко. Ця величезна машина з чистого заліза, подекуди оздобленого мідними вкладишами, вражала уяву парламентської більшості вже багато десятиріч. Вранці однопартійці завантажували Симоненка відбірним антрацитом, видобутим дбайливими руками шахтарів Донбасу. Члени секретаріату партії на вечірніх нарадах особисто відбирали кожен шматок вугілля, натираючи його до блиску суконними ганчірками. Рівно опівночі Симоненка ставили під пар. Він пихтів та чухчухав, мов справжній паротяг. До ранку могутня сила українських надр виштовхувала його назовні, і Петро Миколайович носився вулицями Києва з мажорним свистом. Перехожі часто чули з його вуст заклики протистояти агробаронам, які, набиваючи свою мошну, виснажують наші родючі чорноземи рапсом. На Хрещатику Симоненко зупинявся, аби сфотографуватися з туристами. Поки вони запускали свої додатки на Андроїді, лідер комуністів закликав віддати перевагу соціалістичній революції перед олігархічними Майданами. «Всі чули про план Маршала, а як щодо плану Моргентау? Зловісного плану, який мав на меті перетворити колоса на жалюгідного пігмея? Знищити нашу промисловість та змусити українців замість шестерень вирощувати кабачки?» — пихтів Симоненко і їхав до парламенту, де цілий день до вечора катав дітей у Маріїнському парку.

Партія промислового руху (ППР) одностайно визнала, що роботів негайно треба залучити до виробничої праці. «В нас так багато небезпечного виробництва, де роботи стали б у нагоді! — сказав депутат від ППР Анатолій Забойченко. — Я пропоную негайно спустити їх до шахт. По-перше, це звільнить від небезпечної праці багато людей, а по-друге: всім відомо, що шахти збиткові, і немає іншого шляху до їхнього збереження, як зменшити витрати. Ми вже зменшили зарплатню шахтарям до крайніх меж, і все одно збитки вражаючі. Для отримання хоч якогось прибутку треба брати гроші з охочих працювати. Ми вже так пробували, результати не вражають. Роботам же взагалі можна нічого не платити: тут витрати лише на амортизацію».

Партія «Пастернак» нагадала, що  роботи не будуть переховуватися від мобілізації, а їхня бойова здатність значно перевищує людську (у ті часи на фронті ще воювали переважно люди). Тим часом по Фейсбуком давно гуляв відомий ролик про робота Вакулу, який під виглядом старих «Жигулів» пробрався в АТО, швидко трансформувався у машину-вбивцю і розпочав кришити сепаратистів на порох. Багато хто писав, що це 3D-графіка і вірусна реклама якогось чи то крему для гоління, чи то мобільного оператора. Але ідею виконувати план з мобілізації за рахунок роботів одразу підтримали у Міністерстві оборони. А таке лобі — це майже стовідсоткова гарантія перемоги.

Позафракційний народний депутат Нейрон Оніщук вважав, що роботи і є головною причиною війни поміж Україною та  Росією. «Живі солдати ніколи би не погодилися помирати на полі бою, і війна би одразу закінчилася, — наполягав він у своїх пристрасних промовах. — Давайте приберемо цих роботів — і мир у нас в кишені!»

Спочатку роботів завозили до нас з-за кордону, та врешті корпорація «Перші Українські Роботи» розпочала виготовляти свою продукцію за китайською ліцензією, бо так було дешевше. Але в пресі писали, що насправді роботів збирають у Китаї, потім трохи розбирають, завозять до України і там вже дозбирують знов. Таким чином, нібито, вдається уникати сплати деяких податків. Справжній скандал виник, коли корпорація повідомила, що  завозить зовсім не запчастини до роботів, а протези, для яких податки були найнижчі. Щоб довести свої слова, вона навіть зібрала декілька екземплярів напівроботів-напівлюдей. Це спричинило ще більший скандал, бо деякі з них одразу звернулися до суду із вимогою визнати їх роботами, щоб не платити податків взагалі. Свою позицію вони аргументували тим, що  мають організм, роботизований більше ніж на 50%. Оскільки подібний прецедент міг зруйнувати фіскальну систему України, депутати негайно винайшли термін «люботи» і встановили для них лінійку оподаткування відповідно до ступеню роботизації. Незабаром люботів стало так багато, що вони вирішили об’єднатися та створили власну автономію із центром у місті Люботин, викупивши там великий шмат землі для заснування колонії. Через деякий час вони закликали люботів всього світу їхати до Люботина, і ті відгукнулися на заклик. Колонія значно розширилася, бо нові люботи укладали договори із місцевою владою на оренду землі і платили за це непогані гроші. Втім, деякі місцеві мешканці сказали, що люботи платять тільки хабарі голові, а громаді від того ніякого зиску немає. Ситуація загострилася, махрові антилюботисти влаштовували нічні погроми у  колонії, погрожували люботоцидом. Але одного дня рух люботів очолив Іван Напівчай. «Я повністю присвятив себе і своє життя боротьбі за права люботів, — сказав він. — Я боровся як проти панування «людей», так і проти панування «роботів». Я шанував ідеал демократичного і вільного суспільства, в якому всі громадяни живуть в гармонії і мають рівні можливості. Це той ідеал, заради якого я готовий жити і до якого прагну. Але якщо це  буде необхідним, то  заради нього я готовий віддати всі мої запчастини». На жаль, сталося дещо інакше. Вночі, коли Іван спав, анти-люботисти вкрали його ноги. У пресі вони розповсюдили повідомлення, що  повернуть їх  лише тоді, коли люботи-іноземці заберуться додому. Прокинувшись, Іван Напівчай гучно розсміявся. Цей сміх негайно розповсюдили всі медіа світу. Відсміявшись, Іван Напівчай сказав: «Ноги — це таке. Сьогодні вони є, завтра немає. Не варто триматися за них все життя». Дуже швидко люботи купили Напівчаю нові ноги, а ця пара вкрадених через роки стала символом міста, її зобразили на гербі, а туристам продавали сувенір у вигляді маленьких ніжок: мідні — за десять, срібні — за двадцять, золоті — за тридцять гривень. У кого їх зараз тільки немає!»

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.