Сенс життя через випробування: чому підлітків цікавлять групи смерті?

15 лютого 2017 - 15:22
Facebook Twitter Google+
Дитячі «групи смерті» у соцмережах призводять до фатальних наслідків — діти виконують завдання квесту, останнє з яких — самогубство. Як убезпечити дітей, розказує психолог і учасниця «групи дельфінів»

larina.jpg

Юлія Ларіна // «Громадське радіо»
Юлія Ларіна
«Громадське радіо»

У студії «Громадського радіо» психолог Юлія Ларіна пояснює, з чим пов’язана потреба підлітків у таких «групах смерті». А 13-річна Сандра зі Львова розповідає, як вона та інші учасники «групи дельфінів» допомагають своїм одноліткам врятуватися від самогубства. Також розбираємося у тому, як батькам допомогти своїм дітям у подібних ситуаціях.

Тетяна Трощинська: Наскільки групи смерті поширене явище?

Юлія Ларіна: По моим наблюдениям, это вторая волна — в прошлом году была первая, приблизительно в то же время. Я не встречала массовых обращений, но информация в сети, конечно, вызывает внимание.

Тетяна Трощинська: Чому йдеться саме про смерть? Чому це приваблює саме підлітків, чи є тут якась вікова залежність?

Юлія Ларіна: Совершенно точно есть, потому что тема смерти — это вообще подростковая тема. И в этом возрасте — это такое состояние пограничья между жизнью и смерти, и подростки всегда, во все времена ходили по этой грани. То есть эти группы — это не явление нашего времени, на каждом этапе развития общества происходило нечто подобное.

Когда была традиция некой такой инициации (особенно хорошо это видно в первобытных племенах), был проводник, который вел ребенка через какие-то сложные моменты. В наше время подобных ритуалов нет, а потребность есть. Поэтому появляются такие группы.

Василь Шандро: Що відбувається з психологією у цьому віці, що є потреба у таких групах, ритуалах?

Юлія Ларіна: С одной стороны подростки имеют большую свободу, а с другой зажаты в рамки того, что им говорят делать родители, учителя. Пространства, где подросток может попробовать свои силы, проявить себя, не так много. А если оно и есть, то в большинстве навязано родителями «тебе так будет лучше, надо заниматься именно в этой секции». Часто дети говорят, что «я делаю много всего, но не хочу ничего».

Василь Шандро: Про що батьки мають подумати у першу чергу? Через що вони можуть зауважити, які симптоми, що з їхніми дітьми відбувається щось не те?

Юлія Ларіна: Если проанализировать все тексты в интернете на эту тему, они начинаются с таких слов — с ребенком все было хорошо, и тут вдруг произошло. Так не бывает.

Тетяна Трощинська: Тобто не буває раптом?

Юлія Ларіна: Да, всегда есть предпосылки. Тут важно разделить несколько процессов — ранимость, острое переживание кризисов, замыкание в себе, скандальность. Это какой-то такой естественный, нормальный подростковый процесс.

Второе, на что важно обращать внимание — состояние депрессии и субдепрессии — подросток начинает говорить о смерти, раздавать свои вещи, сетовать, что смысла жизни нет. Если есть череда таких проявлений — надо исследовать. Но это необязательно о группах смерти.

Третья зона, на которую надо обратить внимание — зона, связанная с этими группами. По нашим наблюдениям — мы много обсуждали с коллегами — просо так ребенок в эти группы не попадает. Если у него нормальный контакт с родителями, сверстниками, он имеет какое-то право выбора, есть возможность попробовать «что я могу, чего я стою», тогда нет необходимости в таких группах.

Родителям в первую очередь хочется все контролировать — закрыть, запретить, допросить с пристрастием. Но если родители начинают это делать, то теряется доверие, которое и так очень хрупкое.

Тетяна Трощинська: Сандра представляє «групу дельфінів», яка рятує «китів». Ця група підлітків намагається переконати ровесників справитись з проблемами іншими шляхами, ніж самогубство.

Сандра: Мої друзі створили групу «Добрі дельфіни», і ми там допомагаємо діткам в Україні, Росії, Казахстані.

Тетяна Трощинська: Ви з ними просто говорите?

Сандра: Так, я їх переконую, наприклад, різними цитатами з Біблії, книжок. Бували випадки, що вони далі грали у гру, але більшість припиняли грати і видаляли всі ці свої записи, видалялися з груп.

Тетяна Трощинська: Вони пояснюють, чому у них виникає таке бажання бути у цих «групах смерті» і грати у гру?

Сандра: Дуже багато писали, що їм просто нудно, але були випадки — у мене нема батьків, я живу з бабцею, дідусем, я не знаю, що робити, і я хочу грати у гру. Але у більшості є батьки, друзі, родичі, навіть домашні тваринки, які піднімають їм настрій. Їм просто стає нудно, вони думають, що це популярно, і просто починають грати у цю гру.

Тетяна Трощинська: Як ви думаєте, дорослі можуть говорити з такими дітьми? Чи вам вони розказують більше?

Сандра: Дорослі не зможуть допомогти, бо потрібен справжній підхід. Діти мені можуть розказати все, а дорослим нічого. Діти дуже багато приховують від батьків — якщо дівчина кинула хлопця чи навпаки, вони радше розкажуть комусь з вулиці, а не батькам.

Тетяна Трощинська: Але ж батьки хвилюються, чи можете ви їм щось порадити?

Сандра: Більше спілкуватися з дитиною, не давати їй почуватись самотньою, записувати туди, куди вона хоче, ставитись добре, не кричати за ті ж самі оцінки. І тоді, мені здається, що діти не будуть почуватись самотніми і підписуватись на ці групи.

 

 

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.