Слухати

Світова кон’юнктура на боці українських авторів, — Любко Дереш

09 грудня 2016 - 16:07 555
Facebook Twitter Google+
Україні потрібна новаторська література, яка допомогла би нам бути не послідовниками тих чи інших трендів, а яка б сама могла задавати тренди для світу, — Любко Дереш, письменник

Любко Дереш, письменник, розповідає про свій новий роман та взаємодію політиків з інтелектуалами.

Дмитро Тузов: Назва твого нового роману «Біжи і кричи». Чому така назва?

Любко Дереш: Я ще сумніваюся в ній, як і в багатьох речей із цього роману, але це нормальний період визрівання. Роман вже закінчений, але в силу певних життєвих причин, я поки змушений відкласти в бік його редагування. Написати — це тільки половина справи, друга справа — зробити певну структурну редакцію, а оскільки книга достатньо велика, то це також велика робота.

Чому саме «Біжи і кричи»? Ця назва прийшла мені в голову, коли я задумався, про що взагалі цей роман, але кожен раз, коли я його комусь переказую, я по-іншому щось в ньому розумію, але загалом це певна реакція, яка виникає в людині, коли вона з ясною і тверезою головою прочитає новини, які ідуть із України і світу, а потім спробує це скласти в якусь єдину картинку, щоб зрозуміти, в якому становищі ми знаходимося. Не знаю, що ще залишається робити такій людині.

Дмитро Тузов: Можливо, ви дещо привідкриєте таємницю щодо сюжетної лінії роману?

Любко Дереш: Там є кілька історій, одна із яких пов’язана із моїм специфічним досвідом спілкування з київськими інтелектуалами у 2007-2010 роках. Я був свідком того, як формувалися певні ідеї, які в 2013-2014 роках лягли в основу, з одного боку, Майдану, а, з іншого боку, тих подій, які відбуваються зараз в Росії, тобто це ідеї, пов’язані з російським світом, з цивілізацією волі і так далі.

В цьому плані я був просто свідком цих баталій, коли ще не йшлося про якісь конфлікти. Це були битви філософів, які на схемах змагалися за те, яка ідея є більш передовою. Це були війни за майбутнє, футурологічний бум в Росії та Україні. І одна з сюжетних ліній саме про це.

Дмитро Тузов: Наскільки, за вашими спостереженнями, інтелектуальне середовище Києва та України впливає на політиків і політику?

Любко Дереш: Я знайомий з Сергієм Дацюком, якого вважаю одним із конструкторів Революції Гідності, він продумав і прописав дуже багато теоретичних речей і дав сенс тому, що відбувається. Тому я знаю, що в якійсь мірі інтелектуальне середовище впливає на політику, але, окрім того, я знаю, що за кадром з інтелектуалами також радяться поважні люди, хоча в найголовніших запитаннях, коли ці люди дають свою пораду, як правило, їх поки що ігнорують. І це стосується як військових речей, так і економічних та політичних.  

Дмитро Тузов: Можливо, в тому й біда, як ви думаєте?

Любко Дереш: Безумовно, тому що немає розуміння того, яким важливим є стратегічне і філософське мислення, коли ми можемо не тільки користуватись категоріями прибутку, росту і так далі, а коли є ще якісь більш важливі цінності.

Дмитро Тузов: Мені цікаво, який канал має бути, щоб донести думки інтелектуалів до тих, хто приймає рішення? До речі, чи можна розрізняти ці середовища?

Любко Дереш: Я думаю, що їх варто розрізняти, тому що ті люди, які в процесі, їм завжди важко відсторонитися. Природа влади така, що вона тебе завжди трохи осліплює і підігріває амбіції.

Я думаю, над тим, яким чином доносити цю інформацію, б’ються українські інтелектуали вже останні 20-25 років. По-моєму, вже всі методи були перепробувані, і тільки такі відчайдушні люди, як Сергій Дацюк, продовжують робити це з почуття обов’язку на якихось центральних площах, наприклад, просто викладати своє бачення на «Українській правді», з розрахунку на те, що розумніші люди це читатимуть і якимось чином опиратимуться на це. 

 

 

Наталя Соколенко: А як складаються стосунки між інтелектуалами і владою в Європі чи США? Наскільки близькі інтелектуали і митці до влади в більш розвинених країнах, і наскільки вони далекі в нашій державі?

Любко Дереш: Я тут не можу бути експертом. Наскільки я розумію, за кордоном ці питання більш інституціолізовані, тобто існують аналітичні центри і дослідницькі інститути, як правило, недержавні, які виконують цю роль. Вони глибоко аналізують і прогнозують ситуацію.

Як каже той же Сергій Дацюк, все-таки вони враховують не всі грані проблематики сучасного світу. Ми маємо саме таку гуманітарну кризову ситуацію, тому що довгий час у світі на першому місті було ідеологічне і технократичне лідерство, а гуманітарний напрямок розвитку, коли ми привносимо якісь нові сенси, які виходять не тільки з технологій, а з самої природи людини, стояли десь обабіч, були маргіналізовані. І тому запитання про союз із митцями був дуже доречним. Саме митці, залишаючись на позиціях продукування людського в людині, можуть виконувати дуже важливу функцію. Український філософ Володимир Африканович Нікітін сказав, що спочатку повинні приходити митці і створювати певні образи, а далі вже черга іде за інтелектуалами, які начебто ці образи інтерпретують і якось раціонально розкладають.     

Наталя Соколенко: А далі політики їх втілюють через конкретні рішення?

Любко Дереш: По-хорошому, це мало би працювати саме так.

Дмитро Тузов: У нашій історії так було між іншим, якщо ви пам’ятаєте. Мені здається, це був найінтелектуальніший період в розвитку сучасної України. Тоді навіть в парламент зайшло дуже багато тих, кого ми називаємо інтелектуалами. Вони якраз і прописали дуже багато українців, завдяки яким і відбулась Україна як держава. І за моїми спостереженнями, ці люди, як зайшли небагатими в парламент, такими із нього і вийшли. Можливо, у них просто не вистачило часу, для того щоб довести цю справу до кінця, як ви вважаєте?

Любко Дереш: Я думаю, це і є певне кредо інтелектуала, що ти повинен обмежуватися тим, що тобі дійсно потрібно, ти не повинен претендувати на те, що не належить тобі. І, якщо ти людина інтелектуально чесна, всі надлишки ти або кудись віддаєш, або не претендуєш на те, щоб витрачати свій життєвий час на цю боротьбу.

Цікаво, що ви якраз згадали про 90-ті роки. Я пам’ятаю як відгомін великий фестиваль-здвиг, коли весь момент розпаду Радянського союзу був карнавалізований. Ця енергетика була не трагічною, вона була переведена у карнавал. Був цілий пласт кумедних і гротескних образів, який дав людям емоційний заряд і дозволив їм рухатися вперед силою віри і свого творчого натхнення.

Дмитро Тузов: Але після того почався період олігархізації населення. Наскільки важко в цих умовах видавати нові книжки, писати романи, щоб достукатися до слухача? Чи, можливо, стало легше працювати за допомогою меценатів?

Любко Дереш: Меценати, якщо й були, то зараз їх вже давно у сфері літератури немає. В принципі, зараз видавнича сфера вже давно не має жодних ілюзій з цього приводу і просто намагається розвиватися як незалежна ринкова ніша, працюючи на те, щоб збільшувати якість самої літератури, обкладинок.

За останні два роки намітився розрив між видавцями, які зрозуміли, що треба нарощувати якість, в тому числі, зазнаючи збитків, і ті, які ще сподіваються отримувати дешеві прибутки, не стараючись для читача.

Читач тим часом дуже доростає і цей розрив стає більшим. Читач, попри те, що українська книжка є далеко недешевою зараз, тим не менше, з’являються гарні видання, і читачі голосують саме за них.

Наталя Соколенко: Як ви ставитеся до заборони ввезення книжок із Росії?

Любко Дереш: Питання складне і має дві позиції, економічну і культурну. З одного боку, не можна забороняти українцям черпати якісь інтелектуальні ресурси, Толстого, Достоєвського. Ми не настільки грамотні, щоб в цьому собі відмовляти.

З іншого боку, я бачу, що за останні півроку-рік, книжковий ринок дуже українізувався і з’явилося дуже багато цікавих українських перекладів. Тобто треба погодитися, що ця ситуація конфлікту з Росією сприяє появі нових якісних речей. 

Дмитро Тузов: Як відбувається у вашому випадку: ви пишете роман і потім пропонуєте його видавцеві, чи вже видаваць бігає за вами із певними пропозиціями?  

Любко Дереш: І так, і так буває, тому що на ринку серед видавництв завжди існує попит на письменників, які мають відносну успішну історію. З іншого боку, у мене вже є якісь сталі стосунки, є ідеї, якими я ділюся зі своїм видавництвом і агентом. Це дуже довгий і плідний зв’язок, який не вимагає якихось особливих зусиль з мого боку.

Наталя Соколенко: Про що б ви ще хотіли написати, які теми, на вашу думку потребуютьдодаткового висвітлення?

Любко Дереш: Якщо порівнювати зі світовою літературою, Україна дуже сильно іде в постколоніальний та історичний дискурс. Це для України важливо і потрібно. Але, крім того, існують ще кілька сегментів, де література також ще може дорпостати. От, наприклад, з’явився Олег Шинкаренко, два його романи «Кагарлик» та «Перші українські роботи» звертаються до теми кібер-панку та пост-гуманізму. У цій літературі знаходять відображення сучасні тренди. безумовно, в Україні потрібна новаторська література, яка допомогла би нам бути не послідовниками тих чи інших трендів, а яка б сама могла задавати тренди для світу.

Дмитро Тузов: Як ви вважаєте, українські автори отримають Нобелівську премію?

Любко Дереш: Я думаю, що так, оскільки Нобелівська премія є дуже заполітизованою, а Україна так чи інакше знаходиться зараз на вістрі якихось політичих питань. Я думаю, що за кілька років це буде на часі, щоб підняти Україну.

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.