Слухати

У Києві «привиди минулого» пояснюватимуть сучасну історію України

30 вересня 2016 - 11:05 161
Facebook Twitter Google+
З 1 по 30 жовтня в Центрі візуальної культури буде проходити виставка «Візит привидів», мета якої — пізнання та розробка стратегій роботи з українською національною пам'яттю

Катерина Міщенко, кураторка виставки «Візит привидів» розповідає про значення національної пам’яті та наративи сучасної української історії.

Сергій Стуканов: Розкажіть, що це за привиди, якими ви хочете населити Центр візуальної культури?

Катерина Міщенко: Ідея виставки виникла у зв’язку із конференцією, присвячену роковинам Бабиного Яру. Її організовує німецька державна інституція Федеральний центр політичної освіти. Конференція називається «Суперечливі спогади про складне минуле. Східна Європа крізь призму історичних подій ХХ століття». Мета цього заходу вписати тематику Бабиного Яру в загальну картину історичної пам’яті в Україні.

Думаючи про виставку, я намагалась зрозуміти, якою є історична пам’ять у нас і які є стратегії для роботи з нею. Це те, що називається комомеративною політикою, тобто політикою пам’яті.

Сергій Стуканов: Це те, чим займається у нас займається Український інститут національної пам’яті?

Катерина Міщенко: Саме так. Зараз у нас з’явилися офіційні державні ініціативи, пов’язані, насамперед, із радянською спадщиною. Однак є дуже травматичний досвід, пов’язаний із новітньою історією України. І треба пам’ятати, що історія це не події, що відбувалися колись, це й те, що відбувається сьогодні.

Той спосіб, яким ми говоримо про минулі події, про травматичні досвіди — це, власне, і той спосіб, у який ми намагаємося говорити і про теперішнє та будувати його.

«Привиди» у цьому сенсі — це не обов’язково люди, які загинули, чи певні травматичні моменти. Це також і певні смисли, які виникають у зв’язку з політикою пам’яті, які, наприклад, примушують нас по-іншому сприймати час.

Ірина Сампан: Чи правильно я розумію, що ці «привиди» покликані пояснити передумови тих подій, які відбуваються зараз?

Катерина Міщенко: Вони покликані для різних цілей. Це певний смисл, який повертається для того, щоб бути опрацьованим, дати про себе знати. Нас наздоганяє те, від чого ми намагаємось втекти.

Сергій Стуканов: Яким чином воно нас наздожене? Що саме побачать або почують відвідувачі?

Катерина Міщенко: Виставка відбудеться не тільки в Центрі візуальної культури, але й вийде за її межі. В рамках цього заходу також пройде перформанс-екскурсія по Подолу, яка називається «Справа Бейліса». Це робота, присвячена темі антисемітизму дореволюційних часів. Автори цієї екскурсії будуть розповідати її учасникам не тільки про справу Бейліса, якій уже понад сто років, а й про сьогоднішні злочини ненависті, що сьогодні так само відбуваються з боку правого радикалізму. До них можна віднести підпали кінотеатру «Жовтень» та галереї «Я» на Подолі. Це події нашого недавнього минулого, які потребують озвучення і, можливо, певних історичних паралелей, для того щоб ми їх краще могли впорядкувати на своїй ментальній мапі.

14 448 784_10 153 748 580 641 898_6 618 634 505 403 823 895_n.jpg

Виставки «Візит привидів»  // Фото з Facebook сторінки
Виставки «Візит привидів»
Фото з Facebook сторінки

Сергій Стуканов: Серед учасників, які беруть участь у виставці, я бачу Пьотра Армяновскі, митця з Донецька, справжнє ім’я якого Євген Насадюк. Як він, можливо, представив трагічний досвід донеччан, луганчан та жителів Криму, які через початок війни мусили кидати свої домівки і втікати?

Катерина Міщенко: Євген відомий саме тим, що працює безпосередньо з тематикою переселенців. У рамках нашого заходу він у тандемі з Дмитром Левицьким працює над екскурсією-перформансом «Справа Бейліса». Вони розробили цікаву в сенсі «примар» концепцію. Вони створили штучний інтелект, жіночий голос, який буде розповідати цю історію по радіохвилі. Це цікавий момент, що тематизується у нас на виставці, покликаний продемонструвати, що «привиди» -— це не архаїчні духи, а й певні сутності, які ми можемо сприймати через техніку, адже вони більш чутливі до звуків і зображень.

Також у рамках виставки у нас буде воркшоп для дітей, яким займається графік Анатолій Бєлов. Ми з дітьми будемо говорити про те, хто такі привиди, та яким чином ми їх можемо візуалізувати, щоб розширити уявлення про них.

Також тут досить багато учасників із Німеччини, зокрема з Лейпцига, одного з трьох найбільш політично активних міст у країні. Одна з учасниць Сандра Шуберт буде розповідати історію про секретну службу «Штазі», на зразок КДБ у Радянському союзі, яка працювала у східній Німеччині.

Сергій Стуканов: Яку колективну інсталяцію в Києві зроблять німецькі митці?

Катерина Міщенко: До участі у виставці ми запросили німецьких дизайнерів. Ми з ними ходили Києвом по місцям, де сталися трагічні події, щоб подивитися, як вони виглядають і як саме зберігається пам’ять про ці події. Це теж одна із форм роботи з минулим.

Таким чином ми створили для себе образ мапи пам’яті України, де певні події отримали своє матеріальне втілення. Певні події Майдану ще дещо провисають у повітрі, вони овіяні дуже багатьма інтерпретаціями, немає якогось кам’яного моноліту пам’яті. І, можливо, це й добре, бо я не впевнена, що держава може нам запропонувати саме той спосіб пам’яті, який суспільство чи учасники Майдану підтримають.

Виходячи з цього візуального враження про Київ і загалом про місто, буде створена інсталяція. Графікам здалося, що це дуже живе, еклектичне місто, де дуже багато будується і ремонтується. І цей момент ремонту, ніби сама пам’ять ще шукає якихось форм втілення, вони планують зобразити у своїй інсталяції.

Сергій Стуканов: Наскільки я розумію, виставка проводиться не тільки для того, щоб проінформувати візитерів, а й щоб навіяти їм якісь внутрішні почуття. Що б ви хотіли, щоб люди пережили, побачивши вашу виставку?

Катерина Міщенко: Хотілося б, щоб виникла якась емоція, внутрішня робота і осмислення тематики. Як на мене, на виставці є дуже щемкі роботи. Деякі вражають візуально, а є й роботи, пов’язані з війною і досвідом, який близький нам сьогодні. Мені не хочеться якось маніпулювати почуттями: змушувати когось сумувати чи радіти, хочеться, щоб виник щирий інтерес, небайдужість і осмислення.

Замість навігації у нас буде газета, завдяки якій можна буде орієнтуватися де яка робота знаходиться. Також там будуть тексти, як присвячені роботам на виставці, так і теоретичні, пов’язані з політикою пам’яті в Україні.

Ірина Сампан: Виставка була проанонсована як висвітлення конкурентних історичних наративів. Як ви вважаєте, які варіанти наративів сучасної війни будуть подаватися у майбутньому?

Катерина Міщенко: Це відкрите питання. Ця виставка, власне, є маленькою спробою сказати своє слово. Мені здається, що якраз мистецтво — це та сфера, де може з’явитися цікавий відкритий наратив, який буде готовий до постановки критичних питань. Моїм завданням як куратора було підібрати художників, кожен з яких по-своєму розповідає історію. І це теж зразок того, як ми можемо будувати ці наративи.

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.