Слухати

Громадське радіо / Скачати зображення

Ваше життя — багатобарвна картинка, наше — життя в карцері, — Олександр Пабат

24 травня 2017 - 14:38 254
Facebook Twitter Google+
Депутати Київської міської ради створюють комунальну реабілітаційну установу «Київський центр незрячих»

Про проект розповідає депутат Олександр Пабат, який є його автором:

«Більшість наших слухачів, на щастя, є людьми, які не розуміють, як це — жити в темряві і не бачити нічого поруч. Яке б не було ваше життя — це багатобарвна картинка, котра кожної секунди дарує якісь враження.

Наше життя, за великим рахунком, — життя в карцері. Єдиним виходом з нього є закінчення даного життя.

Є два підходи до роботи з людьми з підвищеними потребами чи з незрячими конкретно. Перший — реабілітаційний — взяти і призвичаїти їх до нормального життя. Другий — реконструкційний — коли цих людей навчають знанням, можливостям. Перший варіант, як правило, стосується людей, які хочуть отримати якісь навички повсякденного життя, а другий — навчання як такого.

В чому моя ідея? Можна йти за принципом, до якого нас підштовхує теперішнє суспільство: «На тобі Боже, що мені не гоже. Ми нічого не хочемо просити, ми хочемо отримати те, на що маємо право. Я би хотів, щоб це була повністю інноваційна установа: з енергозберігаючими технологіями, з сонячними батареями, з вікнами, покритими плівкою, що виробляє сонячну енергію. І я хочу імплементувати туди зовсім інші ідеологію».

Тетяна Трощинська: У нашій студії – Олександр Пабат, депутат Київської міської ради. І ми говоритимемо про комунальну реабілітаційну установу, яка називається «Київський центр незрячих». Ви є автором цієї ідеї і цього проекту?

Олександр Пабат: Я є суб’єктом подання проекту рішення, який став рішенням Київської міської ради.

Тетяна Трощинська: Що це за установа? В якому зараз стані? Власне, після рішення воно починає створюватись, так?

Олександр Пабат: Рішення, протягом двох місяців з моменту його оприлюднення, повинні бути проведені організаційно-правові заходи щодо створення даної комунальної реабілітаційної установи. Відповідальність за це покладено на Київський департамент соціальної політики, виконавчий орган Київської міської адміністрації. Контролює це питання Комісія з питань охорони здоров’я та соціального захисту.

Тетяна Трощинська: Це установа, яка буде фінансуватися відповідно з міського бюджету?

Олександр Пабат: Звичайно, то так. Кілька слів хотів би сказати, в чому полягає ідея. Більшість наших слухачів, на щастя, є людьми, які не розуміють, як це — жити в темряві і не бачити нічого поруч. Яке б не було ваше життя — це багатобарвна картинка, котра кожного дня, кожної хвилини, кожної секунди дарує якісь враження. Свого часу Леонардо да Вінчі казав, що око для того й придумане Господом Богом, щоб давати людині милуватися. У нас, незрячих людей, такої можливості немає.

Наше життя, за великим рахунком, — життя в карцері. Єдиним виходом з нього є закінчення даного життя. Тому в нас досить інші пріоритети, хто бажає зрозуміти нас може почитати у Дені Дідро прекрасний філософський твір «Листи зрячим про сліпих». Там досить чітко це описують.

Тетяна Трощинська: Але ми можемо запитати про пріоритети. Які це пріоритети? Це дуже важливо почути.

Олександр Пабат: Тепер, що стосується пріоритетів. Є два підходи до роботи з людьми з підвищеними потребами чи з незрячими конкретно. Перший — реабілітаційний — взяти і призвичаїти їх до нормального життя. Другий — реконструкційний — коли цих людей навчають знанням, можливостям. Перший варіант, як правило, стосується людей, які хочуть отримати якісь навички повсякденного життя, а другий — навчання як такого. Це освітня, інклюзивні програми та інші.

Що стосується взагалі реабілітації. В Україні свого часу існувало дуже специфічне відношення до незрячих людей. Ці люди були і політиками, і майстрами шоу-бізнесу водночас. Вони були ідеологами, вони були провидцями, вони були на стільки популярні в той час, що молодий нікому не відомий поет взяв їхній бренд, як справжній маркетолог, під назву свого твору – «Кобзар».

Кобзарі це були надзвичайно потужні моральні стовпи українського суспільства. І тільки НКВС, яке зрозуміло, що ніяким чином вони не зможуть це змінити, вони в 30-ті роки, в Харкові зібрали цих людей і знищили. Про це розповідає фільм «Поводир». І таким чином вони хотіли знищити оце відношення України до незрячих людей.

В Росії, хоча я вважаю, що головною рисою патріотизму є адекватність, зовсім інше відношення до сліпих. Вони вважають їх каліками, попрошайками. І більше того, навіть у народних прикметах це відобразилося: коли в Росії зустрічають сліпого – то це втрати, нещастя, збитки. Якщо в Україні зустрічають сліпого, так раніше було – то це до якоїсь нечувано приємної новини. Зовсім по-іншому відносилися, запрошували до себе в гості. Якщо в Росії давали там щось поїсти, то в Україні приводили, садили в кутку під іконами. Чим більше такий кобзар-сліпець в них гостював, тим краще до нього відносилися. До речі, про це можна прочитати у творі «Сліпий музикант» українського письменника. Також рекомендую твір Олеся Гончара «Третя опівночі», де кожен зможе відчути себе незрячим, читаючи.

В чому моя ідея? Можна йти за принципом, до якого нас підштовхує теперішнє суспільство: «На тобі Боже, що мені не гоже. Ми нічого не хочемо просити, ми хочемо отримати те, на що маємо право. Тому не треба нам якийсь пансіонат, щоб його пофарбувати, побілили. Будете там ходити, орієнтуванням займатися.

Я би хотів, щоб це була повністю інноваційна установа: з енергозберігаючими технологіями, з сонячними батареями, з вікнами, покритими плівкою, що виробляє електричну енергію. Щоб це була справді інноваційна і новітня річ.

 І я хочу імплементувати туди зовсім інші ідеологію. Тому що на сьогоднішній день, що таке реабілітація? Вчимо орієнтуватися в суспільстві, вчимо орієнтуватися в просторі, навчимо користуватися транспортом, літаком… А питання виникає: дайте такій людині можливості, дайте їй крила, щоб в неї була змога поїхати в тому ж тролейбусі, автобусі чи літаку.

У нас сформувався «патернальний» підхід до незрячих людей.

Тетяна Трощинська: Та, мабуть, не тільки до незрячих людей. До будь-яких.

Олександр Пабат: Якщо говорити про спинальників і незрячих людей – це зовсім різний психологічний стан. Там людина не має можливості рухатися належним чином, а незряча людина якраз-таки може рухатися, але не розуміє куди.

Для незрячої людини найгірша річ – це обман. Нас дуже легко обдурити, тому є такий вираз: «порядок це друг незрячих». Теж така дуже цікава річ, на якій би я хотів зробити акцент, не тільки інноваційність – те, щоб не тільки дати цим людям рибку, а дати їм вудочку. Тому я досить уважно вивчав, які є конкурентні переваги у незрячої людини. Незрячі люди є винахідниками, тому якби ми могли в цьому центрі дати їм професію, це може технічний або просторовий інжиніринг, лайфхаки або стартапи.

Простий приклад. Як ви думаєте, більшість незрячих нитку засовує в голку? Все просто – ротом. Вкладається голочка в рот, до зубів, ти язиком відчуваєш отвір і ти просто втягуєш. Або як ми шукаємо ті речі, які впали на підлогу? Той, хто веселіший, танцюючи, щоб не стояти навколішки, у цій неналежній позі, а просто ногами намацуючи.

Є цікаві речі, які прийшли в голову саме незрячим людям. Наприклад, це ваги, але зі звуковим підтекстом. Тобто не просто ти стаєш, але тобі ще й кажуть. Здавалось би, яка я в цьому потреба? Але на сьогоднішній такі ваги є лідерами продаж, бо зручно. Ти став, тобі чітко сказали, якщо ти не впевнений, то ти передивився. Незряча людина дивиться через іншу рамочку, фреймінг це називається.

Головна задача цього реабілітаційного центру – дати таким людям максимально розвинути свої можливості до  технічного інжинірингу.

Василь Шандро: Тобто це не школа, у звичному розуміння, лише для отримання освіти, а повноцінний центр, який швидше не для допомоги, а для того, щоб дати людині можливість реалізуватися у різних сферах? Подібні установи в Україні ще не створювалися, ви тут використовували досвід закордонний? Чи це ваша власна така оригінальна ідея?

Олександр Пабат: По-перше, у нас сьогодні питання освіти практично вирішується в державі. У нас є інтернат для незрячих дітей. Зараз готується закон, ініціатором котрого є дружина Президента, де якраз йдеться про інвалідів або людей з підвищеними потребами і про їхню освітянську діяльність. Але це зовсім інший напрямок.

У даному випадку ми якраз говоримо не про школу, не про навчання, а про те щоб надати цим людям ті необхідні життєві навички, які могли б йому дати відчуття незалежності.

Що стосується досвіду. Я, звичайно, вивчив досвід Марбурга, це німецьке місто, де близько 10 відсотків людей є незрячими, вивчив досвід Іспанської громадської організації, польський досвід. Той же Марбург створює, в кращому сенсі цього слова, але резервацію: незрячі люди живуть з незрячими людьми. Це знову ж таки «патернальний» підхід.

Я хотів би, щоб цей центр був на зразок Силіконової долини. Окрім усіх речей, які надають центри по всьому світу, вони могли мати можливість за допомогою інноваційних технологій рухатися вперед. Як кажуть в Африці, незалежно від того, хто ти – лев чи газель, коли встає сонце, щоб вижити, необхідно бігти. А незрячим людям найважче – це бігти, тому я й хочу дати їм цю можливість відчути себе окриленими. І тут я не є фахівцем.

Саме тому я проініціював не лише цей проект-рішення, а й запропонував створити Піклувальну раду з депутатів Київської міської ради, які могли б контролювати процес. Також я проініціював проведення Круглого столу, куди під егідою Департаменту соціальної політики було зібрано близько 50-ти людей, які справді займаються цією проблематикою. Де я офіційно сказав, що будь-які пропозиції направляйте в Департамент соціальної політики і керуйте цим процесом, не треба ДЛЯ нас, БЕЗ нас.

Текстову версію програми підготувала Ольга Лук’янчук. Повний варіант розмови слухайте в аудіоверсії. 

rh.jpg

За підтримки //
За підтримки

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.