Слухати

Війна в Україні — загроза цивілізованому світу, — координатор фотопроекту

30 квітня 2016 - 14:02 49
Facebook Twitter Google+
«Жива пам'ять» — фотопроект про загиблих військових та їх родини. Для фотографій люди обирають предмет, який найбільше асоціюється із загиблим родичем

Взимку французький фотограф українського походження Юрій Білак і Мар’ян Присяжнюк представили фотопроект про загиблих військових та їх родини «Жива пам’ять». Зараз розпочинаються нові зйомки, про які говоримо з координатором проекту Мар’яном Присяжнюком.

Анастасія Багаліка: Розкажіть, що ви знімаєте зараз. Чи змінилась концепція?

Мар’ян Присяжнюк: Проект про родини загиблих на війні в Україні: на Донбасі, в Криму. Розпочали знімати взимку. Зараз я вирішив сфотографувати ще декілька родин. На презентаціях закордоном хотілося б показати, які світлі люди є поруч з нами, воюють за нас, поки ми в тилу. В січні за 12 днів ми об’їздили всю Україну. Зараз маємо кілька родин, які я б хотів показати у цьому проекті.

Вчора ми фотографували у Черкасах. Там досить резонансна історія. Кіборг Андрій Терещенко, якому було 23 роки, загинув 2 грудня 2014-го року. Його мама вирішила піти за нього воювати на фронт. Вона навіть пройшла медкомісію, але її не пустили. Зараз вона працює у Черкасах військкоматі. Але я спілкувався з нею вчора, і їй далі хочеться бути на фронті.

maryan_prysyazhnyuk.jpg

Мар’ян Присяжнюк // «Громадське радіо»
Мар’ян Присяжнюк
«Громадське радіо»

Сьогодні ми їдемо у м. Городенка Франківської області. Там загинув хлопець з «Правого сектору» Степан Стефурак. З його родини, де є четверо чоловіків, — троє воюють.

Не скажу, що є брак матеріалу. Є історії, які дуже хочеться показати. Я вирішив доповнити проект тим, що Україна є різна, тут живуть різні люди. Ми будемо робити виставку у Варшаві. Я хочу показати, що ця війна стосується не лише України, а і всього цивілізованого світу.

Анастасія Багаліка: Нагадай про концепцію фотографій.

Мар’ян Присяжнюк: Ідея з’явилася десь в квітні-травні 2014-го року. Ми робимо порівняння старої і нової родинної фотографії. Скажімо, на старій фотографії стоїть п’ять членів родини. Ми приїжджаємо до них додому і намагаємось зробити реконструкцію фотографії, де вже чотири людини. А одна людина вже загинула на фронті.

Я придумав, щоб до іншої фотографії люди обирали предмет, який найбільше нагадує про рідну людину, яка загинула. Це дуже різні речі. Вчора в Києві ми фотографували пані Галину Ковалишин, син якої загинув. Для фотографії вона обрала лицарський шолом, бо її син Олег був військовим реконструктором.

Дуже тяжко говорити, щоб люди вибрали предмет. Наприклад, у Вінниці жінка сказала, що їй нічого так не нагадує про чоловіка, як донька.

Зараз робиться сайт. На ньому буде інтерактивна мапа. Людина зможе «клікнути» на якесь місто чи село — їй розгорнеться картина історії. «Клікнувши» на предмет, можна буде зрозуміти, чому саме він на фото.

Дуже тяжко говорити, щоб люди вибрали предмет. Наприклад, у Вінниці жінка сказала, що їй нічого так не нагадує про чоловіка, як донька. А вона, дійсно, дуже схожа на нього.

Андрій Сайчук: Як ви обираєте цих людей, адже загиблих уже дуже багато?

Мар’ян Присяжнюк: Немає жодних критеріїв відбору. Але я хочу показати, що всі ці люди дуже багато вклали в наше суспільство. А могли зробити ще більше. Олег Ковалишин написав 200 статей української Вікіпедії, а редагував понад 17 тисяч статей. Ці люди ще вчора були цивільними, а вже сьогодні вони стали військовими. У них було загострене почуття справедливості.

Мої знайомі зробили проект «Невидимий батальйон» про жінок на війні. Я хотів показати, що жінки, які воюють в Україні, нічим не гірші від чоловіків. Подекуди й кращі. На жаль, загиблі жінки є теж. Знайомі, які зробили проект, говорять, що армія не приймає жінок. Для цих жінок немає медичного обладнання, немає юридичних норм. Але жінки є. Вони записані кухарями, але насправді виконують бойові завдання. Якщо вдасться, ми теж поїдемо в Чернівці, де загинула Ольга з «Правого сектору», або позивний «Кет» зі Знам’янки. Це жінка, яка рятувала пораненого побратима і потрапила під мінометний обстріл.

Ми подумали, що було б добре, якщо б українські журналісти, письменники, митці, познайомившись із однією родиною, зробили коротке есе про неї.

Анастасія Багаліка: Коли ви будете готові?

Мар’ян Присяжнюк: Зараз я шукаю кошти. Ми трішки призупинилися, бо треба скласти бюджет Виявилося, що все дуже недешево. Ми з Юрієм також придумали, що однією частиною проекту буде виставка, а друга — книжка.

Ми подумали, що було б добре, якщо б українські журналісти, письменники, митці, познайомившись із однією родиною, зробили коротке есе про неї. Про одну родину з Києва вже написав Богдан Жолдак.

Анастасія Багаліка: Я знаю, що наша колега Лариса Денисенко буде також писати.

Мар’ян Присяжнюк: Так. Але я не знаю, яку історію їй дати, поки ми не відфотографували всі. Олександр Ірванець вже пише про родину киян з Ковеля. Я шукаю територіальну приналежність митців до цих родин, щоб ці люди відчули усе через себе. Завдяки цьому я хочу збільшити масштаб. Юрій Андрухович теж погодився написати. Їх шанувальники будуть читати це, а ідею «Живої пам’яті» донесуть до ширшого кола людей.

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.