Слухати

Я політизую конкурс Miss Wheelchair World, бо хочу говорити про потреби України, — Уляна Пчолкіна

14 вересня 2017 - 12:34 290
Facebook Twitter Google+
Телеведуча Уляна Пчолкіна стала однією з 25-ти конкурсанток «Міс Світу» серед жінок, які пересуваються на візку. Говоримо про соціальну складову участі у цьому конкурсі

21 621 898_1 460 935 827 285 775_1 778 492 716_n.jpg

Уляна Пчолкіна // Громадське радіо
Уляна Пчолкіна
Громадське радіо

Громадське радіо записало інтерв’ю з Уляною Пчолкіною, телеведучою, громадською активісткою, учасницею конкурсу «Miss Wheelchair World».

Тетяна Трощинська: Ви стали конкурсанткою у конкурсі «Міс світу на візках». Як це сталося? Я так зрозуміла з вашого допису на фейсбуці, що це була така випадковість, вам запропонували взяти участь, і ви погодились. Чому?

Уляна Пчолкіна: Цей конкурс буде відбуватися вперше, як кажуть організатори такого масштабу, тому що буде представлено 20 країн, від декількох країн буде по дві учасниці. Мені почали дуже активно писати декілька організаторів, і пропонували подати свою кандидатуру. Я спершу засумнівалася, тому що я спортсменка, громадська активістка, а конкурс краси – це не зовсім про мене. Але думка за п’ять хвилин прийшла така, що це можна дуже ефективно використати для громадської діяльності, просувати питання людей з інвалідністю на вищому рівні. Тому я хочу використовувати цей досвід закордонний, по-перше – поїхати за кордон, це буде у Варшаві, подивитися як там реалізовується доступність, яке там ставлення до людей з інвалідністю, тому що я бачила в Австрії, Німеччині, де я подорожувала по спорту. Я хочу побачити як це у Варшаві, у людей з ближчим менталітетом, тому що я поляків вважаю рідними, і взагалі: приїдуть дівчата з 20-ти країн, поділитися з ними як це. Буде міс Індії, я знаю, що там дуже непросто. Зі США буде дівчина, вона взагалі така моя фаворитка, тому що вона без рук і без ніг, вона взагалі мега крута, у неї такий погляд – він просто валить. Мені дуже цікаво познайомитись з цими дівчатами і обговорити про наші потреби, нашої країни під час Антитерористичної операції на Сході України, де дуже багато людей отримують поранення та інвалідність, я піднімати це питання на високих рівнях.

Василь Шандро: Тобто цей конкурс краси ви хочете використати, скоріше, як інструмент соціального впливу?

Уляна Пчолкіна: Так, безумовно.

Василь Шандро: Як ви вважаєте, цей конкурс якоюсь мірою до цього і покликаний?

Уляна Пчолкіна: Так, організатори говорять про те, що це соціальний конкурс, тому що на звичайній міс, без інвалідності, кличуть дівчат незаміжніх, у них є певні критерії. Я не знаю за якими критеріями обирали ці організатори, але у нас є і заміжні дівчата, і дівчата за 35-ть, тобто дуже різні. Але переважно це громадські діячі в своїх країнах. Я б собі дуже хотіла, щоб обирали саме цю дівчину, яка би принесла найбільше користі світу, не тільки своїй державі, підняла питання, тому що дискримінація є в абсолютно усіх країнах. Як би ми не заздрили канадійцям, американцям як у них круто, як у них реалізована доступність до всього, але дискримінація все одно є дискримінація. З німцями я скільки спілкувалася, з друзями, у мене там багато фізичних терапевтів, які працюють з дітьми з інвалідністю, вони кажуть, що також: на дітей повертаються на вулиці, є різне ставлення. Але там за це можна отримати певний штраф, і навіть сісти в тюрму. У нас в країні є кримінальна відповідальність за дискримінацію за признаком інвалідності, але поки це не працює, я дуже хочу, щоб у нас все-таки починалися судові процеси, були прецеденти де буде дискримінація. 

Я поважаю людину, перш за все, і хочу, щоб саме таке ставлення було в держави до всіх громадян

Василь Шандро: Про що ви хочете сказати перш за все? 

Уляна Пчолкіна: Я в своєму промо-ролику говорю, що у моїй країні триває війна, і я хочу змінити це ставлення до людей з інвалідністю, я хочу допомогти цим незахищеним людям, людям переміщеним в своїй країні, набути досвіду закордоном, і впроваджувати його тут. Також наш якийсь досвід певний, тому що в України теж є досвід громадської діяльності. Тобто обмінюватись досвідом, і дійсно працювати на благо, щоб не було цієї дискримінації за будь-якими признаками. Я поважаю людину, перш за все, і хочу, щоб саме таке ставлення було в держави до всіх громадян, тому що неважливо якого кольору в тебе шкіра, чи ти на колясці, чи нема в тебе руки, чи ти не бачиш, чи ти не чуєш, – ти такий самий громадянин, як записано в нашій Конституції. Ми всі є рівними перед законом, перед Богом, ми всі громадяни однієї планети. Дуже хочеться використовувати світовий досвід у нас, в Україні. Знаєте, я політизую трохи цей конкурс, тому що я хочу говорити на державному рівні про ті потреби, які є в України. У нас є уповноважені при Уряді, при Президенту, але це дві людини. Зараз іде зима, і мене дуже турбують внутрішньо переміщені особи з інвалідністю. Вони отримують 800 гривень доплати, пенсію 1200, їм дуже важко знайти роботу в чужому місті, і вони живуть в літніх санаторіях. Я знаю, що багатьох виселяють, виганяють, десь виселяють в села, а ви зрозумійте як людині з інвалідністю, де немає поліклініки, знайти там роботу. Вони не проти працювати, сьогодні не модно не працювати. Коли я отримала травму 12 років тому було здивування, що я працюю, круто. А зараз: ти не працюєш? Дуже багато змін в Україні відбувається, і я є цьому свідком. Люди, які пересуваються на колясці дуже помітні. І легко бути лакмусом: доступність у нас все-таки стала краща – «Євро-2012» допомогло, якісь там ще події, все ж змінюється, але не так швидко, як хотілося б. Але і Рим будувався не одразу. 

Повну версію розмови можна послухати у доданому звуковому файлі. 

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.