Слухати

Я їду туди, де є нагальність, де є смертельні проблеми, — бразильська кінодокументалістка

11 червня 2017 - 15:12 204
Facebook Twitter Google+

Гості

Я знімаю фільми у конфліктних країнах, мене обходить доля біженців, жертв війни, людей в окупованих країнах. Тому я чуюся трохи «своєю» у багатьох країнах. І в Україні теж

yaro.jpg

Яра Лі // Громадське радіо
Яра Лі
Громадське радіо

Бразильська кінодокументалістка і засновниця міжнародного фонду «Мережа культур спротиву» Яра Лі в інтерв’ю спеціально для ГР розповіла про несподіванки вироблення документального кіна, пригадала подробиці розгрому «Флотилії визволення Гази» і свого ув’язнення в Ізраїлі, і пояснила — у чому, на ії думку, зв’язок між культурною діяльністю і спротивом експлуатації людини людиною.

Цими днями в Україні відбувається ретроспективний показ фільмів Яри Лі. З кінорежисеркою розмовляв Андрій Куликов.

Андрій Куликов: Перед записом Ви сказали мені, що в Україні відбувається ніби ретроспектива ваших фільмів. Це вам приємно чи ви вже ті фільми і бачити не хочете?

Яра Лі: Ні, це просто дивовижно, бо то була моя мрія — показати свої фільми тут. Тож ми показали фільм про Західну Сахару — бо це територія, окупована Марокко, а більшість людей про це багато не знають. У мене ж було відчуття, що люди в Україні переживають багато подібного і мають схожий досвід. І цей фільм місцеві глядачі так вподобали, що потім кілька студентів права запитали мене — а чи можна показати інші ваші фільми? Тож ми показуємо ще фільми «Культурний спротив» і «Пік К-2 і носильники-невидимці», який я зняла про пакистанських носильників, які обслуговують альпіністів, що сходять на пік К-2.

Андрій Куликов: А чому Вам не байдужі люди у таких далеких країнах?

Яра Лі: Бо я відчуваю, що всі ми пов’язані, і ціла ідея єдиного світу — я з нею щодня живу. І я відчуваю взаємопов’язаність наших історій страждань і щоденної боротьби. Я показала фільм «Культурний спротив» у більше, ніж двадцяти країнах, а це ж не всі країни світу. Але коли глядачі дивляться цей фільм, вони бачать і свою країну, представлену у певний спосіб через якісь інші країни, адже історії завжди однакові: гноблення, злидні, окупація, державний тероризм, порушення прав людини…

Андрій Куликов: А наскільки людям у тих країнах не байдуже, що Ви про них думаєте?

Яра Лі: А насправді їм не байдуже, і це для мене певний клопіт — бо щоразу, як я в якійсь країні, мені там кажуть: а можете зняти фільм про нас? А я їм кажу: я не можу зняти фільм про кожну країну, яку відвідую. Але я можу вас навчити показувати і оповідати історії. І ще я кажу, що ці люди краще знають історії у своїй країні, і саме тому ці історії мають розповідати місцеві люди. І тепер, коли є цифрові відеокамери, не потрібні складні кінокамери і багатолюдні знімальні команди — просто візьміть маленьку камеру і зробіть фільм.

Андрій Куликов: Але, визнає бразильська кінорежисерка-документалістка Яра Лі, потрібна уява.

Яра Лі: Історії тут, історії повсюди, але іноді людям до вподоби, щоби ці історії переповідали люди з інших країн, менше упереджені відносно місцевих обставин. А я роблю фільми приблизно по одному на рік. І тепер я хочу більше працювати з молодими людьми. І тепер мені найголовніше — допомогти вирости новому поколінню кінематографістів, які б спершу робили короткі фільми, а тоді переходили на довші.

Андрій Куликов: Як часто перед вами, пані Лі, постає небезпека забути, що ви не людина з тієї країни, в якій знімаєте?

Яра Лі: І справді, я бразилійка, народжена кореянкою і корейцем; серце в мене палестинське, фільми я знімаю у конфліктних країнах, мене обходить доля біженців, жертв війни, людей в окупованих країнах. Тому я чуюся трохи «своєю» у багатьох країнах. І в Україні теж. Насправді я не так багато часу проводжу у вашому регіоні світу. Здебільшого я працюю на Близькому Сході. А ще я 15 років прожила у Сполучених Штатах. А Сполучені Штати так багато поганого скоїли на Близькому Сході, що я маю на виправлення того, що зробила моя прийомна країна, працювати задля палестинців, сирійців, іракців. От я і працювала багато часу в тому регіоні. А тепер я багато працюю в Африці. Бо Африка — дивовижний континент. А ми так мало знаємо про нього, а що чуємо — то багато поганого. А там же ж так багато дивовижних історій. От я і поїхала до Буркіна-Фасо і зняла фільм про тамтешніх людей. Мали вони президента, який приклеївся до влади на 27 років. Та завдяки народному руху цього дядька вдалось усунути від влади. Ця історія вельми надихає.

Андрій Куликов: А люди у Буркіна-Фасо усунули президента у мирний спосіб чи силоміць?

Яра Лі: У мирний спосіб, уявіть. Мільйони людей вийшли на вулиці зі словами «Ти мусиш піти». Він, звісно, міг застосувати силу і вбити багатьох, але тут навіть європейські країни сказали, Франція наприклад — гей, припини, люди вже тебе не хочуть. І президент втік. Тож тепер у Буркіна-Фасо перебудовують цілу країну. І ця країна незвична, бо, знаєте, часто буває, що якимсь активістам не байдуже, а решті все одно. А у Буркіна-Фасо усім не байдуже. Звичайним людям — перехожим, водієві автобуса, продавцям у бакалійній крамниці — усім не байдуже. А ще дуже активні митці. Отже, ось чудова історія унісону людей, які усунули президента, якого не хотіли.

Андрій Куликов: Як режисерка-документалістка Яра Лі визначає чудову історію?

Яра Лі: Та ж у багатьох випадках люди думають: що я тут заподію, чим я тут зараджу? Адже є влада, є політики, є в них зброя… А ми ледве можемо дістати харчі… Люди відчувають, що вони безсилі. А я все ж вважаю, що як усі зроблять щось мале і об’єднають ці зусилля, багато чого може відбутись. Кожна людина — одна з семи мільярдів. Тож потуга чисел на нашому боці. Ми здатні змінювати світ. Але і справді більшість людей такі зайняті: треба доправити дітей до школи, найняти квартиру або знайти іпотеку… Але ж у цей самий час політики скоюють зловживання, визискують і чинять жахливі дії, тому що інших людей поглинає безбарвне щоденне життя.

Андрій Куликов: А що відволікає Вас від важливого?

Яра Лі: Ну, зараз я просто намагаюсь бути здоровою. Бо я так вважаю: коли досягаєш старшого віку, потрібний здоровий розум у здоровому тілі. От і все, що я намагаюсь робити на особистому рівні. А ціла решта часу, що не сплю, — для активізму, прав людини, глобальної солідарності, для того, щоби люди могли співпрацювати, щоби показати, що все взаємопов’язане. Ідеться ж не лише про жінок, дітей, права людини чи про довкілля — ідеться про все-все. Тож я створила організацію, що має назву «Мережа культур спротиву» — і ми працюємо з багатьма організаціями, з багатьма активістами, особливо — на глобальному Півдні, де в людей не так багато підтримки. Тож — Кашмір, Сомалі, Палестина, Судан, Сирія…

Андрій Куликов: А Латинська Америка?

Яра Лі: Справді, я бразильянка; але не багато зробила у тому регіоні. Можливо, у майбутньому я, так би мовити, пройду повне коло і повернусь до Бразилії і робитиму більше для Латинської Америки. Я просто відчувала нагальність роботи на Близькому Сході, де жахливі війни. А Африка — континент, пригноблений експлуатацією багатих країн. Це такий багатий континент, але від його мешканців усе забирають. Я їду туди, де є нагальність, де є смертельні проблеми. Але я дуже поважаю Бразилію. Бо коли я мала дипломатичні проблеми, мені на допомогу прийшов уряд Бразилії, а не уряд США — коли мене ув’язнили в Ізраїлі.

Андрій Куликов: Поясню, що 2010 року кінорежисерка-документалістка Яра Лі була у так званій «Флотилії Свободи Гази», що намагалась прорвати блокаду палестинської Смуги Газа, встановлену Ізраїлем і Єгиптом. Флотилія перевозила гуманітарний вантаж і будівельні матеріали. У міжнародних водах Середземного моря флотилію атакували ізраїльські десантники, вбивши дев’ятьох активістів саме на тому судні, де була Яра Лі.

Яра Лі: Тільки мені вдалось винести якесь відео. Бо вони конфіскували у всіх камери, карти пам’яті, касети. У мене тоді був оператор з Сербії — блакитноокий блондин. Ізраїльські десантники найбільше уваги звернули на мусульман, на турків. Тож мій оператор зумів сховати відзняте відео під нижньою білизною — і тільки нам вдалось винести з-під варти кадри, які потім були показані в Організації Об’єднаних Націй. Нас усіх забрали до в’язниці і три дні ми не мали жодних зв’язків з родичами чи друзями, та, власне, ні з ким, окрім тюремників. І тоді був міжнародний скандал — бо є глобальна солідарність. Ізраїльська влада цілий час вбиває палестинців — і ніхто цим не переймається. Але серед нас були норвежці, бразиліянка, англійці, шведи, американці, у світі все ж звернули увагу на цю справу.

Андрій Куликов: Наскільки на особистість Яри Лі, котра підкреслює свою належність до глобального світу, вплинули дитинство у Бразилії, корейське походження і 15 років життя у Сполучених Штатах?

Яра Лі: Гадаю, в мене бразильська гнучкість, корейська дисциплінованість і американська пристрасть до праці. Справді гарне сполучення.

Андрій Куликов: Коли я вперше зустрів кінорежисера-докуметаліста і ми розмовляли про те, як знімають документальне кіно, я був здивований, що в документалістиці існують сценарії. Як репортер, я вважав, що для документального фільму потрібно тільки приїхати на місце, де треба знімати — і знімати, а потім викинути все непотрібне — і фільм готовий. Наскільки Вам потрібні сценарії, Яро?

Яра Лі: Я насправді не думаю, що можна написати сценарій документального кіна. Адже тут важить складова несподіванки. Зі мною завжди працює професійний оператор, але і я завжди маю маленьку камеру. Бо буває, що доки вони облаштують триногу і об’єктиви, ефект вже минув. І це, на мою думку, одна з привабливих рис кінодокументалістики, бо ж потрібно бути готовими до того, що станеться несподівано, і маленька камера якраз і потрібна, щоби ловити ці особливі подробиці і хвилини. А ще я кажу моїм монтажерам: «Ти — мій король». Бо саме монтажери створюють кінцевий варіант. Як документалістка, я просто приношу купу відео і кажу: «Гей, монтажери, тепер з цього потрібно щось зробити». Отакий мій творчий процес. Я не пишу сценаріїв, але ми все ж маємо начерки; бо всі мої фільми — про культурний спротив: як використовувати музику, фільми, танці, фотографію, поезію у боротьбі за справедливість і мир, проти війни. Тож начерк фільму існує, але все довкола нього — це складова несподіванки.

Цю публікацію створено за допомогою Європейського Фонду Підтримки Демократії (EED). Зміст публікації не обов’язково віддзеркалює позицію EED і є предметом виключної відповідальності автора(ів). 
Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.