Слухати

Заради України треба жити, а не помирати, — Дарина Рудик

24 жовтня 2016 - 16:43 385
Facebook Twitter Google+
13 історій, 13 картин, які мають нагадати про ціннісне у житті, — Дарина Рудик, військовий медик, розповідає про свій проект «13»

14 729 249_1 093 793 117 402 763_2 062 873 800 276 242 606_n.jpg

Дарина Рудик // Фото з Facebook-сторінки «13project»
Дарина Рудик
Фото з Facebook-сторінки «13project»

Дарина Рудик, військовий медик, розповідає про свій проект «13» — аудіощоденник її бойових думок. 

Євгенія Гончарук: Що таке проект «13» і чому саме 13 історій планується?

Дарина Рудик: Рік має 12 місяців, і всі до того звикли. Але для мене відлік року почався зі смерті Нігояна, бо це перша невинна смерть за часів незалежної України і, в принципі, після цієї смерті в Україні почалася війна, яка потягнула за собою цілу купу цинків, сиріт та мам, які поодягали чорні хустки і виплакали цілу купу сліз.

13 в різних культурах і народах світу — неоднозначне число, його трактують дуже по-різному. Це і карти, і руни, і число невизначеності, і число переломних моментів, а десь це нескінченність. І під це 13 вибралося 13 моїх фронтових записок, які я писала на фронті, хоча, звісно, їх було набагато більше. Це небагато і немало, це нормально, для того щоб сприйняти і донести те, що я хочу.

13 — це як такий собі рік із 12 місяців і плюс один місяць, який має дати кожній людині щось своє: щось зрозуміти, щось переосмислити, щось відчути, щось пропустити через себе.

А проект — це такий собі великий комплексний задум, який починається з того, щоб донести до двох категорій людей одне і те саме, але різними словами. Перше — хочеться, аби ці 13 записок послухали цивільні люди, байдуже, мають вони чи ні якесь відношення до війни, беруть вони чи ні у цьому участь. Це треба, аби люди зрозуміли важливість маленьких повсякденних дрібничок, про які ніхто давно не говорить, і всі сприймають їх як належне. Аби вони читали ці записки, і після цього дзвонили до мами, сказати: «Мама, я тебе люблю. Я скучив/скучила». Аби їм хотілося скоріше приїхати зі своєї роботи і пообнімати своїх дітей, піти з ними в парк. Аби їм згадалося, як в дитинстві бабуся пекла пиріжки і як вони бігали босими ногами десь по траві. Аби пробити моральні броніки, які люди на себе одягають, і чим старші вони стають, тим важчі броніки носять, щоб їх не пробили. Аби можна було зберегти свою внутрішню дитину для себе самого.

Я ніколи до служби не думала, що таке 5 хвилин. А зараз я чітко знаю, скільки секунд, годин і хвилин потрібно для того, щоб врятувати життя. Інколи відлік іде на секунди, і я не думала, що ті секунди можуть бути такими дорогими.

Євгенія Гончарук: Ну і крім людей, мені здається, ти апелюєш до якихось основ. Насамперед, коли я дізналася про проект, я подумала ще й про ту іншу аудиторію, на яку це спрямовано: військові хлопці й дівчата. Що ти їм хочеш сказати цими історіями?

Дарина Рудик: Я, як людина, яка відслужила не просто волонтером чи писарем у штабі, а серед тих реалій, які проживають сьогодні наші військові, дуже добре знаю, через що їм доводиться проходити, коли вони повертаються на велику землю. Я знаю, про що вони хочуть говорити і що вони хочуть бачити, коли повертаються. Найважче, що може бути — це повернутися, захотіти повернутися і мати мужність продовжувати боротися, жити і служити «тут».

Тому що війна — це дуже страшна і справжня штука, де все логічно і правильно. У людей там немає часу на лицемірство і брехню, немає часу, щоб грати якісь свої ролі. Вони такі, які вони є. І всі, хто їх оточує, теж такі, які є. Ти чітко знаєш: тут свої, тут чужі. І ти чітко знаєш свої обов’язки. А потім приїздиш сюди у відпустку або просто вирішуєш в якийсь момент повернутися, і розумієш, що тут все не так, тут люди грають свої ролі, тут велике місто диктує свої закони, по яким треба жити. Тут ти — чужий серед чужих і весь час боїшся розвернутися спиною. Бо там тобі ніхто не може встромити ніж у спину, а якщо може, то ти весь час потенційно знаєш, хто. Тут ти цього знати не можеш і від цього дуже страшно.

Я розумію, що це якась прірва, яку ані перескочити, ані переїхати, ані крикнути через неї, щоб перекинути місток. І в якийсь момент здається простішим і логічнішим повернутися до своїх, до дому, в місце, де ти відчуваєш себе потрібним, зрозумілим і не зайвим.

Цим проектом я хочу допомогти військовим повертатися. В якийсь момент я себе запитала, чи хочу я жити, чи лише існувати. Якщо ти хочеш зробити щось корисне для цієї країни, треба вчитися жити. Якщо ти хочеш існувати — твоє право. Я не готова померти заради країни, я готова заради країни жити.

Проект включає в себе випуск 13 фронтових записок у форматі аудіо-файлів, які можна буде послухати на SoundCloud, також є сторінка на Facebook — «13project».

До цих 13 записок є 13 ілюстрацій, які малювали 13 художників.

Люди, які відслужили, як голе насіння. Там спадає ота чорна шкарлупка, і ти вже без неї приїжджаєш у велике місто, де всі ходять у цій шкарлупці. А ти дивишся на них і думаєш, що щось з ними не так. А вони дивляться на тебе і думають, що щось не так  з тобою.

Євгенія Гончарук: І, мабуть, вибір художників був доволі непростий?

Дарина Рудик: Коли я вибрала ці 13 записок я зрозуміла, що правити я їх не можу, бо вони мені болять. Це, як дитина: я виносила їх 9 місяців, народила і все, ти не можеш більше народити. Потім їх редагували, багато разів вичитували, щоб все було дуже грамотно. А потім в якийсь момент я сказала досить — хай вони будуть, такими, які вони є. Ці фронтові записки писалися простацькою мовою, яка не претендує на якісь нагороди. І якби я не вижила, їх би ніхто не видав. Я їх писала для того, щоб мені було просто простіше переживати це все.

Я собі задумала видати 13 поштівок: з однієї сторони буде ілюстрація, а з іншої — сама фронтова записка. Вони підуть у світ, і люди їх будуть читати. І я бачу, що вони чіпляють людей, бо я викладала їх на своїй сторінці у Facebook.

І я вирішила, що треба шукати художників. Я вбила в Google: «Топ-50 художників України», — і побачила там Андрія Ярмоленка, Георгія Сагітова, Нікіту Тітова, Беату Куркуль. Я познаходила їх профайли у Facebook і подумала, що вони все одно мені ніколи не відпишуть. А потім я вирішила їм все-таки написати. Я зустрілася практично з ними усіма. Вони для себе вибирали тексти і малювали те, що відчували після прочитання тексту. Коли ці 13 ілюстрацій були готові, я захотіла зробити виставку, де би можна було розвісити ілюстрації разом із записками, щоб люди ходили, читали і думали. Але декілька галерей мені відмовили.

А потім я згадала, що знаю Олексія Ліпіріді зі Спілки ветеранів АТО, він вже тоді працював волонтером у Міністерстві оборони. Я написала йому, і він потім знайшов Оксану Гаврилюк із Міністерства оборони та Аню Янчевську з Київської міської ради, які допомогли мені. І все закрутилося. Ми познайомилися зі Станіславом Харольським та Людою Кузіною зі «Страткому», які погодились співпрацювати безкоштовно, і подружилися з ними.

Ми подумали, що спочатку зробимо постери, а потім запишемо аудіозаписки, які будуть читати актори та співаки. Ми вирішили поширювати цей проект і перекладати записки англійською мовою, щоб їх можна було презентувати і за кордоном, щоб заробити грошей, і купити хлопцям якісь протези чи ще щось.

Ми почали розсилати співакам і акторам запрошення брати участь у озвучці. І коли перші люди погодились, у нас була величезна радість. Ми почали будувати стратегію: що ми хочемо, і що ми можемо. І потім з’явився потенційний видавець цих записок, який сказав, що ми можемо їх видати, але це буде прев’ю до книги.

Надзавдання, яке стоїть над цим всім проектом, — створити першу в Україні військову платформу, щось, на кшталт, «мамських» форумів і блогів, де військові могли б виписувати свій біль анонімно.

Буквально тиждень тому, може трохи більше, ми презентували проект на «Армія FM». Вони згодилися нам допомагати? і сьогодні всі записи пишуться у них у студії.

І хто би міг подумати, що Анатолій Топольський, під треки якого ми колись витанцьовували у студентські роки, теж буде брати участь у нашому проекті.

Крім цього всього, ми ще плануємо публікувати на своїй офіційній сторінці місця, організації і людей, які займаються соціальною фрустрацією воєнних. Я дуже хочу, аби до нас долучилися організації, приватні підприємці, які можуть надавати солдатам робочі місця, професійні психотерапевти і психологи, лікарі, вчителі, арт-майстерні, які би могли взяти до себе одного-двох солдатів. Якщо  всі потроху візьмуть собі військових і будуть їх заново вчити любити, горіти і робити, то ми зможемо справитися із всіма посттравматичними синдромами, болями і страхами, які довелось пережити.

Дуже часто вони не можуть піти до психолога чи психотерапевта, бо а) хто вони такі і що вони зрозуміють; б) це моє, і я його несу; в) та про що мені з вами взагалі говорити.

А тут людина зможе висловитися анонімно. Це буде платформа, де можна буде шукати собі друзів і однодумців, де зможуть знайти підтримку дружини і діти військових.

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.