Слухати

«Дітей із зони АТО не можна жаліти, натомість — співчувати і співпереживати», — Мирослав Грінберг

11 січня 2015 - 12:06 1167
Facebook Twitter Google+
Тема розмови і спеціалізація організації пана Мирослава Грінбергома - психологічна допомога дітям із зони АТО

Мирослав Грінберг і шкільні психологиУ цьому випуску програми «Спільна країна» ми говоримо з головою київського освітнього центру «Простір толерантності» Мирославом Грінбергом. Основна тема нашої розмови і спеціалізація організації пана Мирослава — психологічна допомога дітям із зони АТО. Про те, як це можуть зробити шкільні психологи йтиметься в тренінгах, які «Простір толерантності» проводитиме для психологів шкіл Деснянського району столиці.

Анастасія Багаліка: скільки ваших проектів і як вони реалізовуються?

Мирослав Грінберг: у рамках проекту у нас заплановані три заходи. Це семінар-тренінг для молодих переселенців, які вже працюють з дітьми, або працюватимуть з дітьми. А також два семінари для шкільних психологів. Один – у Києві, інші у Полтаві. Ми обрали саме такі цільові групи, бо наш центр найкраще працює з дітьми, а також з педагогами. Наш досвід і досвід інших організацій вказує, що серед переселенців діти – є дуже вразливими. Вони вразливі через вік, а також, коли вони різко змінюють свою життєву ситуацію. Тому ми обрали такі дві групи: самі переселенці, а також психологи. Бо у школах діти-переселенці є, а досвіду роботи з ними практично немає. В Україні взагалі тільки формується такий досвід.

Анастасія Багаліка: як шкільний психолог може допомогти дитині адаптуватися у новій школі особливо після бойових дій, які діти часто переживають?

Мирослав Грінберг: це дуже складне питання, бо досвіду немає. Практично немає в Україні практики, дуже мало спеціалістів. Ми спілкувалися із київськими психологами, які мають хоч якийсь досвід роботи з дітьми, які пережили травму. Шкільні психологи повинні адаптувати дітей, не тільки дітей-переселенців. Річ у тім, що діти-переселенці мають специфіку, вони пережили травму. Через травму вони можуть зі свого психологічного віку спуститися на інший рівень і стати молодше. А психолог може цього не знати і продовжувати працювати з як і з іншими дітьми. Важливо, що психологи повинні розуміти, чого потребують такі діти. Загалом діти, що переселилися, не потребують ще навчання і реалізації своїх здібностей. Іноді вони потребують просто безпеки і впевненості, що у школі до них будуть ставитися нормально. Наш досвід показує, що дітей-переселенців не треба жаліти, бо жалість трошки пригноблює. У нас був табір для дітей-переселенців і вони відкрито говорили, що жаліти їх не треба. Можна співчувати, приєднуватися до їх почуттів, допомагати, але не жаліти. І ми намагаємося цим поділитися із шкільними психологами.

Анастасія Багаліка: таким дітям потрібно прищеплювати думку, шо вони сильні і все зможуть пережити?

Мирослав Грінберг: треба шукати ресурс. У кожної людини є ресурс, який допомагає. Іноді його легко знайти, але дуже часто його знайти важко. Особливо, якщо звичні речі зруйновані. Це може бути будь що: власний дім, який там залишився, дитина могла грати в футбол або займатися у художній школі, могли бути друзі, в принципі все, що завгодно. Цього ресурсу зараз не має. І ми намагаємось допомагати дорослим знайти у дітях той ресурс, щоб повернутися до звичного. Важливо знайти такий ресурс і у дорослих переселенцях, щоб на щось спиратись у собі.

Анастасія Багаліка: як ви контактуєте із шкільними психологами, як залучаєте їх до відвідування тренінгів і чи є якась допомога з боку державних органів?

Мирослав Грінберг: так. Ми звернулись до відділу освіти Деснянської районної держаної адміністрації у Києві із пропозицією провести тренінг, який буде безкоштовним. Нам пішли на зустріч. Запропонували чотири можливі дати, місце, час. Інакше нам було би дуже важко зібрати шкільних психологів.

Анастасія Багаліка: від самих психологів якого рівня розуміння і сприяння ви очікуєте? Як ви очікуєте, що вони будуть застосовувати отриману від вас інформацію?

Мирослав Грінберг: це дуже вадливо. Ми будемо шліфувати нашу програму, щоб дати психологам інструменти, з якими можна працювати. І психологи повинні зрозуміти, що вони не зможуть все змінити в дитині. Цього не треба і дуже важливо не травмувати дитину ще раз. Мені відомо, що іноді шкільні психологи роблять помилки. Наприклад, дітей-переселенців відділяють від інших дітей. Це травмує ще більше. Діти відчувають себе такими самими дітьми. Наші програми спрямовані на те, щоб всіх об’єднати.

Анастасія Багаліка: хто краще адаптується до нових умов життя, нового середовища і забути все те, що відбулося? Дітям чи дорослим?

Мирослав Грінберг: це дуже індивідуально. Залежить від психіки і певних обставин. Одна річ, коли людина виїхала до того, як місто почали обстрілювати, інша – якщо вже з-під снарядів. Хтось залишив будинок, а хтось щось менш важливе. У когось залишились рідні, а хтось переїхав усією родиною. Мій досвід говорить, що дітям буває легше при умові, що вони мають надійний тил дорослих. Це можуть бути батьки, психологи, волонтери. А у дорослих часто такого тилу не має. А з іншого боку, діти слабші. Ще одна важлива річ: у дітей травма може сказатися не одразу. Є таку випадки, коли проявляється це місяця через чотири або п’ять. Досвід інших країн і інших травм, каже, що це може бути і через п’ять років. В цьому плані з дітьми важче.

Анастасія Багаліка: як шкільними психологам, вчителям, волонтерам можна ще об’єднатися поза межами благодійницьких і освітніх проектів?

Мирослав Грінберг: такі можливості треба шукати. Досвід інших країн, де були подібні ситуації, кажуть, що лише психологічної допомоги недостатньо. Зараз повинна бути і соціальна допомога. Важко допомогти дитині психологічно, якщо вона повернеться у гуртожиток, де місця не має. Тому треба змінювати і побутові умови, і матеріальні, і соціальні. Зараз соціальні умови низькі. Також шукати у середині особистості те, що може допомогти. Це все разом координувати треба. Не можна давати переселенцям все просто так. Вони також можуть бути суттєвим ресурсом, наприклад, науковці.

702px-Auswärtiges_Amt_Logo.svg_Виготовлення цього матеріалу стало можливим завдяки допомозі Міністерства закордонних справ Німеччини. Викладена інформація не обов’язково відображає точку зору МЗС Німеччини.

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.